З неволі

Тривожно шумить Чорне море край турецьких берегів. І вітру нема, а сунуть і сунуть на обрій білі баранці, наче десь хазяйновитий пастух гукає, кличе до себе їхні неслухняні отари.

Колишуться на хвилях утлі човни: де не глянь, шукають у морі щастя півголі турецькі рибалки. Та море неохоче ділиться своїм добром. Риба ходить косяками: маєш доброго човна — запливай далі, виглядай косяк, закидай сіті, став перемета з гаками, — може, й наб'єш човна рибою-баламутом та лобанем-кефаллю, витягнеш, як пощастить, гладкого осетра-виризуба чи лупооку білугу.

Але як човен не твій, а хазяйський, та ще й дірок у ньому стільки, як латок у тебе на шароварах,— тоді не дуже попливеш на глибочінь, будеш снувати коло берега.

І пливе над морем сумна рибальська пісня: не вгадаєш, чи море стогне, чи квилять чайки, загубивши пташенят у хвилях.

Аж ось розітнулися вдалині глухі удари, сполохавши пісню. Гримнуть і примовкнуть, гримнуть і знову примовкнуть. Що за диво: чого це над морем б'ють тулумбаси?

Та рибалки глянули з-під долоні й одвернулися,— мабуть, нема тут великого дива. А калатання ближче, ближче... З-за скелястого мису випливає велика галера, прибрана, мов на свято.

Зелено-золотии оксамитовий намет, жовті и червоні стяги на щоглах: з усього видко, що їде галерою неабихто,— пишніше судно є хіба в самого султана. Сім гармат вигляда з-за розмальованих облавків*1 — на морі всяк буває.

Отож і пливе красуня галера з усім бойовим припасом: є на ній і порох, і ядра для гармат, і мушкети, й луки. Є, звісно, добрі стрільці та меткі гармаші — про все подбав молодий Гусейн-ефенді, рушаючи з Трапезунда. Була галера батькова, а стала його: місяць тому раптово помер старий і залишив синові без ліку всякого добра. Самих тільки маєтків п'ять чи шість — не об'їдеш і за тиждень. Та Гусейн не маєтки об'їздить, пливе в місто Гезльов на заручини.

Має тамтешній санджак доньку на виданні, гарну, як сонце: хоче Гусейн посватати її, а тоді осісти в Гезльові. Місто багате, має ринок, де продають бранців; здалека приїздять по них купці-багатії з заморських країв: на півсвіту ширяться чутки, що невільники тут найдешевші. Багатіє на цьому султанська казна, не бідніє й санджак — така про нього слава.

... Ущух вітер, мляво звисають вітрила на щоглах, та галера пливе хутко. Три з половиною сотні невільників сидять за важкими веслами-опачинами: це для них і б'ють у тулумбаси, щоб веслували одно-стайно.

На носі галери примостився смуглявий голомозий хлопчисько. В руках у нього кийок, на колінах мідний тулумбас-бубон. Вдарить раз — підведуться весла вгору, вдарить два — зануряться в воду.

Струмує піт по худих зарослих обличчях, хрипко, із стогоном, дихають голі груди: п'ятеро невільників насилу повертають важку опачину. Кожен прикутий ланцюгом до лави — ні встати, ні випростати затерплі ноги. Впустить на хвилину весло, щоб перепочити, — зразу де не візьметься наглядач, шмагоне бичем по спині, аж закипить кров'ю червоний рубець, гримне: "Веслуй, собако!".

А почує стогін — шмагатиме дужче: на те він і наставлений, хазяйський посіпака!

І хоч би турчин був, так ні ж — русин, Ілляшем звуть! Потурчився і сам став гірший за бусурмена. Оце ходить і стежить, ходить і винюхує, чи не байдикують невільники, чи не перешіптуються тайкома, готуючи змову?

Ходи, ходи, недовірку! Як схочуть веслярі перекинутися словом, ти й не почуєш! Аби тільки зрозуміли один одного, бо кого тільки нема на цій галері! І не вгадаєш зразу, хто звідки: де трима весло поляк чи італієць, а де бранець з України чи Московії.

Усі однаково світять кістками, в усіх падають на груди довгі бороди: ізсушила людей клята неволя, вкрала блиск з очей, притрусила волосся сивиною.

А галера біжить та біжить. Де не взявся вітер, засвистів за кормою. Знялися піняві хвилі, захлюпали через низькі облавки, заливають веслярів з ніг до голови: вони лише щуляться та пересмикують плечима.

Гаразд, що літо, вода тепла, не студить, а бадьорить, трохи відганяє втому...

Напнулися, забриніли на щоглах тугі вітрила, додали галері ходу.

Невільники покинули весла: саме вчасно допоміг вітер, настала обідня година.

На високий поміст вздовж лав повиходили матроси з кошиками й жбанами, почали роздавати їжу: сухарі, воду, солонину — чорну, смердючу. Галерники лише кривилися та зітхали, беручи кожен свій пай. Покинув свій бубон і хлопчина-тулумбаш, теж узяв кошика.

Став біля першої лави з лівого боку, хутко попаював харчі, а високому весляреві, що сидів посередині, крадькома впхнув у долоню велику часничину. Оглянувся, чи не бачить хто, підморгнув, хитро блиснув чорними очима.

— Спасибі, Аліме! Здоров рости! — хитнув сивою головою весляр. Розламав часничину на зубочки, дав трьом сусідам: на лаві сиділо четверо замість п'яти — один невільник умер за веслом, ледве галера рушила з Трапезунда.

Галерники жадібно захрумтіли часником. Це був дорогий дарунок; від сухарів та гнилої солонини нападала підступна хворість — цинга: набрякали ясна, випадали зуби, червоні плями повзли по тілу.

— Доки будете жерти, чума б вас напала?! — несподівано загорлав наглядач, визираючи зі свого закутка.— Ану, беріться за весла!

— І чого ото репетуєш, чого горлянку дереш, Ілляше? — спокійно спитав сивий весляр, збираючи останні крихти з долоні.— Однаково паша по обіді спить у наметі — не побачить, як ти з шкури пнешся.

І дивна річ — потурнак, завжди скорий на бійку, підскочив, замахнувся бичем, але не вдарив. Вилаявся і пішов у свій закуток.

— Не чіпай лиха, Самійле...— пошепки порадив сусід.— Замордує...

— Він? Мене? Духу не стане, хоч і катюга...

Поплював у мозолясті долоні, взявся за весло.

— Ану, давайте, хлопці! Бий у тулумбаси, Аліме.

Босоногий Алім слухняно кивнув, стукнув у бубон. Важко звелися и занурилися у воду весла. Ілляш знову вийшов на поміст і помалу рушив уздовж лав, сердито стежачи за веслярами. А на передній лаві, мов і не бачили його, ледве чутно заспівали хрипку невільницьку пісню:

На Чорному морі, на камені білому

А між ними батько — гетьман запорозький.

Ох, негфавда! Не втонули козаки, а краще б втонули. Вертали байдаками з походу, вже й до лиману Дніпрового допливали, коли знявся низовий вітер і погнав байдаки назад, у море.

Братчики веслували, аж кров цебеніла з долонь, але не втекли від своєї долі. Ледве вщух вітер, наскочили султанські галери, оточили,— зачепили клятущі бусурмени гаками за облавки, сипнули в байдаки — ніяк було відбитися.

Хоч боронилися запорожці до останку, усіх позахоплювано в полон, а з ними й гетьмана — Самійла Кішку.

... Ось він сидить на невільницькій лаві, закутий у ланцюги, двадцять років сам собі не вірить, що таке з ним сталося. П'ять років нагонив страху на турків і татар, водив у походи по двісті байдаків і по триста, ніколи жодного байдака не згубив, а на шостий рік трапив у біду.

І викупу не схотів Селім-паша, як його полонив. За султановим наказом гнав гетьмана в ланцюгах через увесь Стамбул, а тоді забрав до себе на галеру, посадив за опачину. Із Січі прийшов лист — запорожці обіцяли паші золота, скільки сам схоче, аби лише відпустив кошового з братчиками.

Але впертий турок — ні та й ні! Ще б пак: не в кожного за весляра отакий бранець.

А козак не корився: тричі тікав з галери. Тільки ж не щастило — за кожним разом ловили, били навмируще, накладали ще важчі кайдани. Страх здумати, які муки прийняв. А таки ж не загинув, живий і досі...

Вже й одіж на ньому потліла, висить рубцями. Тільки пояс козацький лишився — диво, що ніхто не зняв! Береже його гетьман, як своє око, прикрива лахміттям і вві сні торкає — чи ще є на тілі?

... Зігнувся над важкою опачиною Самійло Кішка, тяжко-важко зітхнув.

Там, на Україні, мабуть, і згадки про нього нема — давно поховали. А він пам'ятає свою землю, ох, як пам'ятає!

Визволь, Господи, невільника з неволі

На руський берег, у край веселий...

Сумно благала пісня. Хрипкі голоси веслярів вивели останні слова й змовкли.

Старий гетьман похитав головою: "Ой, щось не дуже Господь визволяє невільників! Поки живі... самим треба!.."

От і ніч іде, веде сни за собою, кожному свої — кому добрі, кому недобрі. Коло невільників стала, труснула м'яким рукавом — спіть, бідолахи!

І вже шумить дрімливою хвилею Дніпро, стріля вгору іскрами високе багаття. Козаки полягали кружка біля вогню, гріються, зморені. Дехто вже й спить.

Та молодші козаки й джури не сплять — слухають кобзаря. Сидить на пеньку, освітлений червоним полум'ям, сиве волосся падає на плечі, моторошно чорніють провалля очей, випечених у неволі. А голос не старечий — високий:

Ой пішли козаки на чотири шляхи,

У бубни вдаряють... —

співучо проказує кобзар, приграючи собі на струнах.

Коло нього принишк малий джура Самійло, званий за спритність Кішкою,— дивиться на сліпого, очей одвести не може.

— Діду,— просить,— розкажіть, як ви з неволі тікали!

— А що тут, хлопче, розказувати,— неохоче відмовляє кобзар.— Тікав...

— Ну й що?

— Ну, ловили мене вражі ногайці. Бачиш — очі випекли.

— То вас козаки порятували?

— Ні. Ще раз утік.

— Сліпі?!

— Та вже ж очей ніхто не позичив. Ішов степом навмання, траву їв, росу лизав, як випадала. Думав — загину. Братчики, спасибі їм, перестріли коло Савур-могили, забрали з собою.

Самійло вже не розпитує далі. Нишком відсувається від багаття в темряву, міцно — до болю — заплющує очі, хоче побачити, як ішов степом невидющий кобзар.

І раптом все плутається, щезає. Тільки кобзар говорить десь зовсім близько, хрипкою скоромовкою:

— Отож, братчики, вкрали ми той мішок пороху, заховали між .сухарями до слушного часу.

...Що таке! Який мішок?

Старий гетьман розплющує очі.