Знаєш, з таким підходом втраченим можна було б вважати абсолютно кожне покоління, проте людство продовжуватиме жити і світлі уми, поруч із творцями, продовжуватимуть вести його вперед. Хіба ні?
— Так, я згоден з цим — ти цілком правий щодо того, що втрачені, так чи інакше, ми всі, але все ж таки спробуймо замислитися над цим. — Він характерно жестикулював руками, захоплений злетом своєї думки: — Ну, ми з тобою, благо, не пережили тієї війни, що творці того самого першого "втраченого покоління" після Першої світової.
— Так, у цьому плані нам з тобою відносно пощастило. Хоча, як кажуть, бачиш сам. Уже минуло пів року війни, а фронт рухається темпами тієї ж Першої світової. Та й нещасні солдати змушені зариватися в окопах через безперервні обстріли "орків". Та й багато іншого...
— Я говорю не про саму сутність ведення війни чи побуту солдатів. Війна завжди однаково підступна і смертоносна.
— Тут, на жаль, ти маєш рацію.
— Я намагаюся тобі сказати, що через усі ці жахливі речі ми змарнували безліч часу, наснаги і сил, які можна було б застосувати з більшою користю. Скільки ти писав картин до війни?
— Хороше питання. За який саме проміжок часу?
— Припустимо, місяць.
— По-різному.
— Я й сам чудово знаю про те, що по-різному, але загалом?
— Ну, наприклад, у січні цього року вийшло три. Досить значних.
— Чудово, мені десь штук п'ять робіт.
— Непогано.
— Аналогічно. — скрушно зітхнув. — А скільки вдалося написати під час усього цього жахіття?
— Не сип мені сіль на рану!
— СКІЛЬКИ!?
— Одну. Та й та… написав, щоб руки не забували. Тільки зараз і повернувся до роботи більш-менш повноцінно.
— Бачиш? Ось про це я й говорю. На жаль, так чи інакше, втрачені ми всі. Але благо, в нашому випадку, ми виграли лотерейний квиток, який нам з тобою в руки вклали воїни, які воюють за нас на фронтах. Вони дарували нам з тобою можливість робити те, що ми любимо, щоб наступні покоління не проклинали нас за те, що ми не працювали на славу. Особисто я намагаюся працювати так, щоб кричати від захвату, бо можу робити те, що хочу, — він нервово видихнув. — А ти як?
— По суті, так само. Просто я терплю себе із зовсім інших причин.
— Я тебе розумію.
— Знаю, друже. Знаю…
Митці здатні розуміти один одного з пів слова, однак при цьому в їхньому комунікуванні подеколи трапляються перепони, бо кожен з них промовляє різними мовами: хтось щебече голосом поезії, хтось каже своє слово від імені скульптури, ще хтось заявляє про себе буянням фарб і майстерністю пензля, представляючи на полотні зображену неповторну миттєвість життя...
— Над чим працюєш зараз? — запитав художник.
— Зараз, здебільшого, я в шуканні неймовірної ідеї. Але, крім цього, працюю над одним погруддям — гадаю, тобі сподобається, — він трохи замислився. — Так, гадаю, він тобі справді сподобається.
— І що ж це таке?
— Людина.
— Вражаюче! Навіть уявити не міг! — саркастично відгукнувся один літній чоловік, який, мабуть, перебував у не надто тверезому стані, проходячи повз молодих митців.
— Не звертай уваги, — сказав художник. — То що ж у ньому особливого? Я тебе знаю — у тебе ніколи не було простих робіт, у чому родзинка?
— У самому обличчі. Воно буде поділено на дві частини, наче день та ніч. Головним задумом є те, щоб показати людину до того, як вона пізнала, що таке війна, і, зрозуміло... — він говорив, ледь затинаючись, бо був трохи схвильований, адже не щодня цікавляться тим, чим ти гориш усе свідоме життя.
— Після. — продовжив свою думку митець.
— Як гадаєш, із того насправді вийде достойна річ?
— Можу навіть сказати, що я в цьому просто впевнений.
— Дякую.
— Мабуть, це справді захоплива річ — гадаю, мій агент зможе тобі допомогти знайти клієнта, він з тобою зв'яжеться.
— Це чудово! Ще раз тобі велике спасибі!
— Ти вже знайшов?
— Кого?
— Її.
— Ти маєш на увазі Музу?
— Аякже! — посміхаючись сказав художник.
— Знаєш, у тім-то й річ, що я ще не впевнений у тому, кого я врешті-решт хочу зобразити. Змученого, пораненого і вкрай виснаженого життям чоловіка чи жінку, на плечі якої випала неймовірно тяжка ноша.
— А може, не того і не другу? — поглядом наставника художник дивився у вічі Павлові.
— Кого ж тоді?
— Може, дитину? — якраз у цей момент до них під'їхало таксі, і художник одразу ж сів у нього.
— Стоп! — вигукнув Павло, притримуючи дверцята рукою. — Чому саме це має бути дитина?
— Я не кажу, що це має бути неодмінно дитина, просто поміркуй над цим, адже на їхній життєвий шлях випало не менше, брате. Пережити стільки гіркоти і смутку в такому ранньому віці, з чим не впорається більшість дорослих… Така несправедливість світу.
— Правду кажеш. Так… але… адже!
— Я впевнений, тобі це до снаги! Доброго вечора і на добраніч. — сказав на прощання художник.
— Добраніч... і ще раз спасибі тобі, друже, — тихо промовив скульптор, котрий залишився знову на самоті з самим собою, дивлячись на автівку, яка поступово віддалялася від нього...