З таким і гарячої води не треба. Сиди собі ввечері й милуйся місячною доріжкою, що мерехтить у воді в темну даль, або споглядай нічні гори, які неначе геть наблизилися до будівлі й страхають своєю тьмяною загадковістю.
– Ну, чем будеш угощать? Зазывать-зазывал, да боюсь, не голодной ли останусь?
– Марципанів, скажу, не тримаєм, але дещо знайдеться. Помідори в мене – пальчики оближеш, солодкі, м'ясисті – їж і хочеться. В магазині таких не купиш. Це я по дорозі, в херсонському селі надибав, там і сир овечий прикупив, вино з лідії-винограду, кавун і хліб. Пробувала коли-небудь кавуна із хлібом? Сма-ко-та-а!.. Мене друг навчив.
– Раздразнил… Давай уже, а то слюнки побежали.
Якийсь час їли мовчки, чути було лиш прицмокування Піни, якій дуже сподобалась ця проста їжа. Сир, помідори смакували до вина, а кавун – солодкий-солодющий дійсно йшов із білим пухким хлібом краще всякого ресторанного делікатесу.
– Думала, чем ты меня удивлять будешь, но чтоб такое… Похоже ты оригинал во всем. Случайно не поэт?.. Не?.. Таким, по-моему, стихи надо сочинять. Силен в этом?..
– Є трохи… та боюсь чи сподобаються.
– Сподобаються-сподобаються… Нутром чую... Давай! Видишь, я даже на украинском стараюсь. Читай!.. А я взамен еще больше стараться буду… Чтобы тебе приятно было… Ну-у!
– Знаєш, поети люди вразливі, тонкі, коли відчувають, що не втрапили – втрачають свою силу.
– Та втрапиш-втрапиш… смелее. Как ты меня учил, помнишь: здесь никого нет, пускай себе… Ну услышит малознакомая девушка, ведь все равно разбежимся через неделю. Читай!
– Добре. Слухай:
Хвиля із моря сердита…
Камінь навпроти суворий…
Вона його б'є-колошматить,
А він мовчазний в непокорі.
Вона розганяється й лупить по ньому щосили,
А він розбиває її на дрібні безсилі краплини.
Втомившись, вона ніжно ластиться, липне до нього,
Вуркоче, вмиваючи злегка.
А він вже не дробить її, не стинає,
Годує піщинками з себе.
Це вічний двобій під цим небом:
ЙОГО і ЇЇ.
– Гарно! Сподобалось… Так четко представила себе и море, и камень, и волны… Гарно! Но разве это стихи? Чего-то в них не хватает… рифмы, кажется… Непривычно… но все-таки гарно.
– Я їх і не називаю віршами. Це замальовки. Їхня мета визивати асоціації, малювати своє уявлення, доповнювати, включатися в картинку. От ти сказала, що ввімкнула для себе море, камінь, хвилю – і я радий, досяг свого, того чого саме й прагнув. Кращої похвали для мене немає, коли вдається включити слухача, запустити в його уяві написану мною картину. Тоді відчуваю – ось воно, передане мною, посіяне в іншу душу, неначе зерно в землю. Може це від того, що дуже вже люблю щось садити, аби проростало.
– Може-може, нехай буде гоже – кажєтся так колись говорила моя баба.
– Браво! Такого виразу ніколи не чув. Візьму собі на замітку. Десь обов'язково застосую. Знаєш, що зробила?.. Це ти зараз вкинула в мене своє зернятко… Візьмусь його пророщувати. Напишу щось – і знову в нас буде мале спільне. Або й велике… Вловила?
Льодік прибрав зі столу й приніс чай.
– Закрий очі! Вдихай аромат!.. Міцніше!.. Ще-ще… З чого чай?.. Вгадаєш?
– Ой, что-такое мне напоминает… знакомое с детства,… бабушкино… сельское… может?.. Липа! Точно – липа! Сто лет не пила липы!.. Какой запах! Можно – не буду открывать глаза?.. Так лучше… Прям в душу заходит!.. Ли-па-а!
– Не зовсім пропаща, ще з тебе люди будуть, не з'їло місто повністю, щось залишилось від баби. До речі, звідки вона в тебе? Де таке село знайшлось, в якому липовим цвітом частують?
– Городок Лиман. Слышал про такой? Село моей бабушки недалеко от него.
– Це десь під Харковом, якщо не помиляюсь.
– Можна и так сказать.
– Тоді вмикай своє село – спробуй, наче я у своїх замальовках, короткими виразами-символами, передай так, щоб відчув-уявив, аби ніби побував там… Зможеш?
– Навіть не знаю… шо такое сказать?.. Врядли сумею… разве… ну вот: дідова пасіка, колодязь зі старим дубовим зрубом, двір, зарослий споришем – м'яким і прохолодним під босими ногами, яр глибокий, а в ньому вишняк, глід, терен, на городі соняхи, кукурудза – висока, густа – ми там малими в жмурки-хованки грали, дідова майстерня – в ній запах свіжоструганого дерева, діжка з дощовою водою коло ринви, кури, що кубовшаться в пилюці, бабин квас з бузини, млинці припечені до червоного, пряжене молоко з печі – на ньому вершечок твердий, коричневий, пупирчаті, колючі огірочки з грядки, розлогий горіх, під яким добре сховатися в спеку…
– Вау! Вау! Вау! Класно вийшло! Нічо собі замальовочка, краща ніж у мене. Особливо, знаєш, що мені найбільше зайшло – двір зі споришем, дерев'яна діжка з водою, у нас така ж була, станеш навшпиньки – заглянеш і своє відображення бачиш, руку всунеш – вода те-пла-а-а. І огірочки – аж наче на зубах захрумтіло. Молодець! А що краще всього – ми з тобою тільки-но разом створили такий собі маленький фільм і вдвох його переглянули, отримавши позитивчик-задоволення.
– Похоже действительно от тебя перейняла… Однако холодновато стает. Чувствуется, что все-таки осень.
– Давай накину на тебе свій піджак, тепліше буде. Тільки ж від нього запахом чоловіка…
– Издеваешся?.. Не перегибай… запахом пугаешь. Я с тобой уже какие сутки…
– Жартую так, може невдало – вибач.
– Ладно…
– Тоді назавтра готуйся – підем у нову подорож.
Зі сходом сонця вирушили в дорогу – в Загублений світ. Відразу за межами бази починалася доволі таки небезпечна стежка, яка то круто піднімалася вгору, то різко падала вниз. Найгірше при спусках – осипалося каміння, не було впевненості під ногами. Часом потрібно було пройти з ризиком зірватися в провалля. Гострі каміння заставляли дивитися під ноги, проте на коротких спочинках знову можна було любуватися неперевершеним пейзажем – море, на якому ніби у дзеркалі відбивалося-гойдалось сонце, горді скелі, сосни, дерева-безстидниці з приємними гладенькими стовбурами…
В найбільш небезпечних місцях Льодік брав Піну за руку й заставляв закривати очі, аби не страхатися.
Мимохідь на думку хлопцеві прийшла десь вичитана фраза: " ніщо так не з'єднує людей, як спільне долання небезпеки".
В невеличкій затишній бухті, яку немовби охороняли високі прямі гори, зупинилися. Льодік витяг з рюкзака два невеличких гумових матраци, на яких зазвичай купаються діти, й надув їх з допомогою маленького насоса.
– Далі трохи пропливем, а там і будемо на місці.
– Я слышала об этом месте – кажется, Затеряный мир называется… Верно?
– Саме воно.
Загублений світ поразив Піну своєю дикою природою, величавими скелями, гротами, чистою-чистою водою, осіннім безлюддям, відірваністю від світу і ще чимось таким, якого ніколи не бачила й не відчувала.
Молода пара провела тут цілий день, поглинаючи в себе краєвиди, якими неможливо було пересититися. Вертатися не хотілося, однак вечірня прохолода змусила.
Коли йшли назад Піна посковзнулася й пошкодила ногу. З подряпин сочилася кров, і ще схоже було – отримала вивих. Прийшлося Льодіку допомагати дівчині, добре – до бази залишилося зовсім недалечко.
Проте все-таки втома вдалася взнаки, і хлопець на останньому відрізку дороги взяв Піну на руки. Вона змушена була обнімати його за шию й міцно притискатися, аби не випасти з рук. Чула, як б'ється його серце, як напружуються руки, як йде од нього теплом і турботою, як перейнявся він її безпомічністю. Мимоволі подихи їхні неначе злилися. Губи самі, мовби ненароком, з'єдналися, спочатку ніби злякано, обережно, а згодом довірливо.
Льодік поставив Піну на ноги. Та, здається, відразу забула про біль.
Довго-довго стояли злившись тілами, мовчки, вдихаючи одне одного, зрозумівши, що стали сьогодні одним цілим, якого не розірвати. Хлопець першим порушив мовчанку:
– Що, не противно тобі отак зі мною, з чоловіком? Ти ж казала – більше не будеш з нами діла мати.
– То ж з ними… А це – з ТОБОЮ…
Додому, з моря, верталися вже разом, машиною Льодіка. На прощання стикнулися з багатьма дивними явищами.
В останню ніч десь взялися комарі й такі кусючі, такі злі – не дали очей закрити і на хвилину. Перетворили ніч у маленьке пекло. Раніше ніколи в цю пору комарів тут ніхто не бачив.
Посеред ночі знялася несамовита буря. Море скаженіло, немовби хотіло залякати світ, знищити все на своєму шляху. Зранку всі дороги були завалені покаліченими деревами.
Півострів затягнуло в'язким туманом, який начебто сховав для всіх подорожніх і гори, і море, і Роман-Кош, і Ай-Петрі, і Чатир-даг.
Коли виїхали на перевал, Льодік і Піна вийшли з машини, аби оглянутися-попрощатися, подивитися згори на місце, в якому провели такі чудові дні. Позаду них клубочилися чорні хмари, які неначе віщували щось недобре, й лихе, немовби застерігали від чогось зловісного, підступного, ворожого, яке наступало-повзло на півострів.
Вони ще не знали, як же довго не зможуть сюди повернутися.
На душі стало чомусь неспокійно-тривожно. Піна згадала слова своєї баби: " в біді й тривозі треба триматися близької людини". Вона взялася за руку свого супутника й мимоволі відчула, що з цим чоловіком їй буде добре і затишно, навіть в години випробувань, біди і тривог.