Зібралися і зразу – вступний внесок по три карбованці з рила.
– Та ну-у? – дивується перший голос, – по три?
– Да, чесне слово, по три, – запевняє другий.
– По три з рила, – обурено вщерть думає громадянин Ріпиця, – по три карбованці вони внески роблять, а діти наверняка ж босі й голі, грошей од получки до получки, мабуть, не вистачає, хлібом сухим душаться, а вони збори збирають, пленуми всякі, внески в три карбованці дають, ще й радіють, а скажіть на милість, чого радіти?
– Спочатку все добре було, – мирно й тихо, – розповідає далі простужений голос, – а потім електротехнік з Свиридом Павловичем завівся, як зняли бучу, хоч з хати тікай. Свирид Павлович електротехніка Гаврила Калістратовича образив. "Ти, – говорить, – хіба електротехнік, ти – ніщо. Вас усіх поразганяти треба з електростанції, сотні вас там ходять, а пуття немає, чи мислено, – каже Свирид Павлович, – щоб на десятому році революції огонь щовечора гас".
"Конешно, розігнати таких треба, факт – дармоїди, – з радістю приєднується Онопрій Іванович до невідомого Свирида Павловича, – за що тільки й гроші їм платять!"
– Як зняли галас, – згадує голос, – я усмиряти, так куди там! Ти ж пойми, електротехнік Гаврило Калістратович – гнида, можна сказати, людина без ініціятиви, а то враз схоплюється та до Свирида Павловича : "Я не спец свого діла? Ти скажи, я не спец? Ти скажи? Та я тобі, сучий сину, з твоєї хати електростанцію зроблю, та я й тебе, давай, всього електрифіцирую". Та як вискочить, та в дворі йому два лихтарі ставить, а потім мені у хаті один, а поті-і-м... н-и-и-х... На вулиці прокинувся, горло заложило...
Враз Онопрію Івановичу в цьому простуженому голосі вчувається щось знайоме й близьке, він напружує всі свої сили, мне людей і, кінець-кінцем, повертається лицем до власника простуженого голосу й здивовано скрикує:
– Мироне Матвійовичу, го-о-лубе мій, де це вас так?
Мирон Матвійович громадянин Кабанець, сусіда Онопрія Івановича, підморгує підбитими очима, усміхаючись опухлими губами, тихо й ніяково відповідає:
– На "пленумі" електрифікували, Онопрію Івановичу.
– Та хіба ж на пленумах отаке буває?
Мирон Матвійович, добродушно посміхаючись, пояснює на вухо:
– Хе-хе-хе, од життя, Онопрію Івановичу, одстали, по новій терминології "пленум" – випивочка буде...
_________
Історичний документ
Напередодні 2375 року клюб "Молодих Винахідників ім. Першої Революції" жваво готувався до традиційних новорічних перегонів.
Перегони обіцяли багато цікавого. Кожен з учасників мусив їхати на аеро-санях власної конструкції.
Юний Кім з любов'ю оглядав свій блискучий алюмінієвий апарат "Майя". Це була його гордість, його новий оригінальний винахід – ці аеро-сани були зовсім нової конструкції, починаючи від алюмінієвих полозів і кінчаючи найменшим гвинтиком.
Для них не існувало перепон: збудовані на точних математичних вимірах, вони могли робити які завгодно стрибки, плянувати в повітрі й перепливати площі, наповнені водою.
Кім був певен, що на цих санях він встановить новий рекорд прудкости й тривалости аеро-саней.
Свій винахід Кім назвав ім'ям своєї нареченої.
Майя була його незмінною помічницею й сопутницею.
Перегони були призначені на ранок 31 грудня. Треба було за двадцять чотири години перетяти всю територію Першої Країни Рад.
***
Старт. Майнув червоний прапорець, Кім усміхнувся до Майї. Ловко торкнув ричаг, сани прудко метнулися вперед і, через хвилину далеко позаду лишилося місто. Моторна блискуча "Майя" уперто метр за метром випережала суперників.
Білі іскристі зимові пейзажі плавко пропливали повз "Майю". Час од часу, усміхаючись, Кім торкав маленького гвинтика і сани розмашисто взлітали в гору і холодне повітря приємно лоскотало рожеві клаптики щік.
Через десять годин "Майя" далеко обігнала усіх. Кімові надії здійснювалися – "Майя" встановить новий, досі нечуваний рекорд!
Вночі "Майя" прибула в місто Червоного Золота й, не зупиняючись на перепочинок, помчалася далі.
– Зробимо перепочинок? – гукнула дівчина.
– Ні! – мотнув головою Кім.
Минаючи вже передмістя, сани дуже хитнулися вбік. Щось тріснуло, Кім стурбовано виключив мотор.
– Зламався полоз! – гукнула дівчина і, стрибнувши додолу, повідомила: – на камінь наскочило!
Довелося зупинитися. Про перегони всі були повідомлені, й Кіма радісно прийняли в комуні "Трактор". Кім тут же взявся залютовувати електрикою полоз.
Майя розглядала комунівську книгозбірню.
Згодом вона метнулася до Кіма:
– Поглянь, що я знайшла!
Кім підвів голову.
– Журнал.
– Ні, ти поглянь на дату.
– Ого-го-го! Це ж журнал доби мирного будівництва, – гукнув Кім. На журналі стояло:
№ 1– 1928 рік.
Жоден комунар не знав, звідки попав цей журнал до їхньої книгозбірні. Та й не дивно.
– Цікаво, надзвичайно цікаво. Це історичний документ, – говорив Кім, розглядаючи в журналі намальованого хлопця, що стояв, притулившись до стовпа. Хлопця тошнило.
Майя вголос дивувалася:
– Дивно, які тяжкі умови тоді були: самітній хворий хлопець на дворі... Мабуть, чимсь шлунок отруїв... Без лікаря...
Кім мовчки розглядав журнал, бо він і Майя читали й розмовляли лише на всесвітній мові. Мова журналу була їм незнайома.
Комунари з радістю віддали журнал для краєвої академії.
На ранок Кім перший прибув до фінішу.
Легка алюмінієва "Майя" виправдала його надії. Через півгодини він був в академії.
Голова академії аж трусився з радости.
– Товаришу, та це ж надзвичайна нахідка, це ж журнал доби мирного будівництва, та ще й присвячений новому рокові. Я завтра ж зроблю доповідь, це буде надзвичайна доповідь.
***
Другого січня в академії було повно молоді. Знаменитий академік читав доповідь:
"Новий рік у минулому".
Доповідь ілюстрував цікавий документ – журнал 1928 року.
І коли академік розповів про старі звичаї, про те, як колись зустрічали новий рік, про пияцтво, про бенкети, всі були надзвичайно здивовані і вражені.
Коли на екрані з'явився знимок хлопця, якого тошнить, академік з усмішкою спитав: Як ви гадаєте, що з цим хлопцем? – то всі відповіли, що хлопець захворів на шлунок.
Професор з усмішкою відповів, що цей хлопець дуже напився на вечірці й отруїв собі шлунок. Всі були надзвичайно вражені, ніхто ніяк не міг зрозуміти, як це можна добровільно отруїти свій шлунок!?
Академік розповів про тип хулігана й переклав молоді увесь нарис, але коли дійшов до підпису на малюнкові, знаменитий академік зупинився, довго думав, далі почав листати товсті словнички і, кінець-кінцем, почервонівши, сказав слухачам:
– На превеликий жаль, дорогі товариші, я ніяк не можу перекласти підпис лід малюнком. Доведеться звернутися до Всесвітньої Академії.
***
... Цілу ніч сидів сивий академік біля журналу, розглядаючи підпис під малюнком. Він перелистав усі словники, усі матеріяли, що стосувалися лексикону населення Першої Країни Рад, і ніяк не міг знайти відповідного перекладу.
Під малюнком – стояло:
– Яка там зануда ботає, що я буцой?[1]
__________
[1] ботає – говорить; буцой (або бусой) – п'яний (з російського злодійського жаргону). (Примітка упорядника даної інтернетної публікації).