Одного разу він намастив затвор берданки олією. Олія загускла, замерзла і коли дядько Мусій спустив курок, то курок не вдарив миттю об гільзу, а поповз поволі, як гусінь, немов кепкуючи з мисливця.
Та от на четверту ніч дядько Мусій діждав. Заєць, уже трохи наляканий, аж до світу не підходив близько до купи качанів. Але дядько Мусій вирішив терпіти, поки заєць не піде геть у степ.
Уже розвиднілося, уже десь недалеко заревла корова, уже чиїсь голоси чути було з села, коли заєць вирішив плюнути на всякі шелести й запахи і просто пішов до купи качанів. Так буває із звірем — коли він дуже голодний, то ноги його перестають прислухатись до вух та носа і слухають тільки того, що бурчить у череві.
Довго вичікував дядько Мусій, поки заєць повернувся до нього боком, так що з руки було стріляти. Так довго чекав дядько Мусій, що згадав усю історію свого полювання: як він купив берданку, як її надрізали, як загубився гвинтик, що придержує затвор, як патрон дав осічку.
На цей раз патрон не осікся. Бахнуло як грім, затвор без гвинтика вилетів геть з берданки, черкнув дядька Мусія по щоці і впав у сніг. Але й заєць зостався на місці.
Щось ударило його одразу по всім тілі і він перекинувся. Він нічого не думав, бо не вмів думати, тільки ноги його бігли щосили геть від того місця, де так сильно ударило. Але він лежав спиною на землі, і ноги його бігли по небу швидко-швидко.
Він не розумів і того, що він лежить. Йому здавалося, що він уже втік дуже далеко, де можна було б відпочити, але щось штовхало в бік і він біг далі, соваючи лапами по небу. Раптом він не зміг більше ні бігти, ні відпочивати, ні дивитись. Він умер.
Дядько Мусій одразу побачив, що заєць не втече. В нього дуже боліла щока, затвор роздер шкіру і вибив одного зуба. Але дядько Мусій не йшов до зайця і не перев'язував щоку.
Він шукав у снігу затвора від берданки — не можна ж щоб пропала така річ. Він шукав довго, аж прибіг маленький хлопчик Володька і одразу знайшов затвор. Дядько Мусій підняв за вуха зайця і показав йому. Вони вдвох пішли в хату.
X
Хлопець Володька гуляв у заячій шапці. Коваль Гордій і молотобоєць Овсій визнали, що дядько Мусій є мисливець — хіба ж такий! Борщ із зайця теж був добрий, і дядько Мусій частував тим борщем начальника політвідділу, коли той заночував у його хаті.
Але на мудрім обличчі дядька Мусія з'явилася нова зморшка. Попереду та зморшка була рубцювата і червона — то був шрам від затвора. Далі той шрам загоївсь, присох і стала з нього маленька нова зморшка.
Це вже була зморшка мисливської мудрості. Помалу дядько Мусій перестав вірити казкам про заячий розум. Він чимало убив зайців, і хоч Володька тепер уже школяр, великий хлопець, але дядькових Мусієвих зайців вистачило йому на цілий кожух.
Раніше дядько Мусій знав небо, землю і зерно. Тепер він знає небо, землю, зерно і зайця. І коли хтось при ньому починає розповідати про зайцеві хитрощі, дядько Мусій тільки усміхається. Тоді на правій його щоці складками збирається зморшка мисливської мудрості.
__________________________
Жабка
За Канатним заводом є така річка. Там глибоко, тобі не можна там ходити, а то втопишся. Там можна тільки плавати.
На тій річці живуть такі жаби. Зелені. Такі зелені жаби і добре вміють плавати. Узимку їх не видно, тих жаб, а літом вони сидять рядочками при березі і ловлять мух.
Як вони ловлять мух? А так. Сидить жабка і жде, поки прилетить муха. Муха прилетить і сяде й почне лазити по траві, по квіточках. А жабка сидить собі тихо, наче її нема вдома.
От, коли муха підлізе ближче, тоді жабка – стриб! і впіймала муху. З'їсть муху гарненько, нічого не зоставляє, і знову сидить тихо‑тихесенько, чи не прилетить іще якась дурна муха.
Буває й так: підповзе муха зовсім близько. Тоді й стрибати жабці не треба. У неї в роті язик дуже довгий, і наче клеєм намазаний. Викине язика, зачепить ним муху і несе до рота.
Сама жабка зелена, очі в неї великі, круглі, жовті, як дві лампочки. Так сидять жаби на березі й ловлять мух.
Ми ходили на ту річку купатися. Як ідемо ми берегом – туп‑туп! – жаби лякаються і стриб! стриб! – у воду. Жаби бояться людей. Пострибають у воду і довго‑довго плавають у воді. Коли побачать жаби, що нікого нема, тоді знов вилазять на берег і сидять на сонечку.
Гріють на сонці спину. Спинка в жаби зелена і такі чорні смужки на спинці намальовані.
Як дуже тихо підійти до берега, навшпиньках, тоді жабки не бояться. Сидять і дивляться собі на воду, гріють на сонці спинку. Якби їх по спинці погладити? Це можна.
Чим її погладити? Рукою? Рукою не вийде, жабка злякається. Подумає, що ти хочеш її впіймати. Чим же її погладити?
А от чим. При березі росте очерет. Очерет – то така трава, схожа на жито, тільки височенна дуже. Зверху на очереті бувають такі м'які китиці, такі маленькі, м'якенькі віники.
Візьмімо ножика та й виріжмо таку очеретину з м'якеньким віничком. Очеретину вирізали, тепер з тією очеретиною – нумо підходити до жабки.
Підходьмо помалу, не можна тупати й гупати ногами, а то жабка втече в воду. От підійшли так, щоб можна вже дістати жабку очеретиною.
Не треба жабку бити, а краще давай почухаймо їй спинку. Спинка жабці свербить, бо накусали погані комарі, а почухати нікому. Мами в жабки немає... Нема кому й почухати жабці спинку.
Тож тихесенько давай гладити їй спинку тим віником, що на очеретині. Та‑ак! Та‑ак! – гладимо з голови до задка спинку.
Диви, що з жабкою робиться. Вона не тікає. Вона сидить тихо, їй подобається, що їй гладять спинку.
От, жабка витягає одну лапку – почухаймо їй ще й лапку. От витягає другу лапку – почухаймо й цю лапку. От витягає спинку, уся витяглась, аж лягає на пісок – так їй приємно, що їй гладять спинку. Витяглася й так і просить: ще, ще погладь!
Ну, досить гладити, хай уже жабка тепер покупається. Тупни ногою: туп! туп! Жабка злякалася – стриб у воду й попливла. Плаває й витягає лапки – добре її погладили.