А це — нервує, негативно позначається на якості виконуваної роботи.
Та й потім... Обчистить злодій магазин... приміром, магазин "Одяг". Куди той одяг скидати? Та, ясна річ, у мішки. А щоб побільше влізло, доводиться ще й натоптувати ногою або коліном.
Припреш свій мішок чи лантух додому (це, звісно, як ще пощастить), зазирнеш, а там — леле! Одяг зіжмаканий, про якісь там стрілки на штанях і говорити не приходиться.
Замість того, щоб прилягти спочити (з нічної ж бо зміни чоловік повернувся!), доводиться той одяг прасувати. А думаєте, що так легко той зіжмаканий одяг привести в норму? Тут не день і не два попотієш над праскою.
Ну, приміром, випрасує злодій. А далі?..
А далі треба ж продати той одяг. А чи не осточортіє тиждень чи два щодня по одному костюму на вулицю виносити?
— Хеллоу, містер!.. Мені здається, що оця мила ганчірка якраз вам до лиця. Дешево віддаю, для себе купив, та — замале.
"Похеллокаєш", доки сплавиш!.. Та ще й полісмена може чорт принести. Жуючи гумку й помахуючи дубинкою, гаркне, посуне на тебе, як скеля:
— Ану, комерсантику, покажи своє ганчір'я?..
Ні, що не кажіть, а спродати крадений одяг аж надто таки маркітно!
Тож один кмітливий лондонський злодій Майк Мерфі вирішив дещо модернізувати цей архаїчний процес. Забрався він якось у магазин чоловічого одягу й тяжко зітхнув: знову? Знову доведеться натоптувати мішок, перти його додому, прасувати одяг, потім по одному виносити на вулицю і "хеллокати"?
Кому потрібний зайвий клопіт?
І тут у його кмітливій башковитій голові засвітилася одна ідея... Стривай, а що, як?.. А чому б прямо на місці і не продати костюми? Га? І замужем, і вдома.
Злодій схопив чималий аркуш паперу, вивів на ньому великими літерами: "Торгуємо вночі тільки по зменшених цінах" і хутчій той папір на двері приклеїв. А сам халат натягнув і за прилавок став.
Коли це й перший покупець заходить.
— Хеллоу!..
— Хеллоу!.. Чи не бажає містер що-небудь вибрати з оцього уціненого ганчір'я?
— Бажаю, та-а... — чоловік потупцявся, — чому це по зменшених цінах?
— А тому, що вночі, — люб'язно йому злодій з-за прилавка. — Вдень буде удвічі дорожче. Раджу вам, містер, скористатися моментом...
Містер скористався...
Тільки він розплатився і з покупкою вийшов на вулицю, як у магазин інший перехожий завертає.
— Торгівля серед ночі? І так дешево?.. О-о, щось нове. А покажіть-но мені отой костюм...
— Будь ласка, містер. Вам він до лиця. А до костюма рекомендую ось цю сорочку. Дешево і елегантно. І краватка вам ця підійде. Вранці вас ніхто і не впізнає.
І пішла торгівля серед ночі як по маслу.
Злодій ледве встигав подавати костюми та складати виручку. Аж упрів, бідолаха!
А десь під ранок, коли магазин добряче-таки спорожнів, раптом почувся переляканий крик:
— Грабу-у-ують!!!
Отямився злодій, за виручку, та... Пізно!
Скрутила поліція Майка Мерфі.
— Бандюга!!! Злодюга!!! — репетує власник магазину. — В моєму ж магазині моїм же одягом торгуєш?.. Нахаба!!!
І — до виручки.
Швиденько її підрахував, засяяв та до злодія:
— О, містер!.. Не знаю, як вам і дякувати.
І на очах в оторопілої поліції обняв і тричі розцілував нічного комерсанта.
— Молодець!.. Спасибі!.. А полісменам так пояснив:
— У мене магазин уціненого одягу. Два роки тугувато йшла торгівля. І раптом цей містер все вночі спродав. Та ще й за добру ціну. Відпустіть його, у нього рідкісний талант.
Не відпустила поліція "рідкісний талант".
— Шкода... — зітхнув власник магазину. — Хороший був комерсант, та в тюрму сів. Таке ганчір'я серед ночі збув. О-о, в комерції вигадка — велике діло... Хоча... хоча... стривай... А чому б і не повторити експеримент? Що не йде вдень, збувати вночі... Клюне покупець, ой клюне...
Того ж дня комерсант замовив велику табличку: "Торгуємо тільки вночі по зменшених цінах. Вранці всі товари вдвічі дорожчі".
І преспокійно продає звідтоді щоночі уцінені товари.
Продає... втридорога.
СМЕРТЬ ЧИНОВНИКА
Клерк миловарної фірми "Джеймс і К°" Джон Маклоусен сидів у другому ряду і дивився в бінокль на... Але який спектакль дивився Джон Маклоусен — не так уже й важливо. Нещастя нашого чиновника почалося з того, що раптом його обличчя зморщилося, почервоніло, дух йому сперло і...
І з Джоном Маклоусеном сталося те, що сталося колись із чеховським екзекутором Іваном Дмитровичем Черв'яковим: він чхнув!
Чхнувши, миловарний клерк не розгубився (всі чхають!). Він дістав носовик, акуратно втерся, оглянувся навколо і побачив те, що колись побачив і екзекутор Черв'яков: він чхнув прямісінько на блискучу, наче відполіровану, лисину генерала, котрий сидів перед клерком у першому ряду.
"Чорт би його побрав!.. — лайнувся в думці Джон. — Виходить, я чхнув не зовсім культурно і забризкав генеральську потилицю і лисину... Треба ж хоч вибачення попросити, незручно все-таки... Ач, і досі лисину витирає..."
Та не встиг Джон нахилитися до генерала, як зненацька його хтось з такою силою шарпнув за плече, що миловарний клерк од несподіванки аж зубами клацнув.
— Я був свідком вашого історичного чхання і встиг його зафіксувати на плівку!.. — заторохтів високий довгоносий фоторепортер. — Ваше ім'я і прізвище, сер?.. Ви смілива людина! Ви герой нашого часу, сер!.. Ви сміливо чхнули на лисину самого генерала!.. Про ваш відчайдушний вчинок завтра дізнається увесь вільний світ! Це ж бо вперше в історії Заходу простий і непримітний чиновник сміливо чхнув на самого генерала! Ах, яка сенсація!..
... Що було далі, Джон Маклоусен мало пам'ятає. Оговтався він лише вранці, коли його економка, місіс Біглі, принесла пачку ранкових газет.
— А я й не думала, що ви такий хоробрий! — вражено хитала вона головою. — Чхнути на самого генерала!.. Ай-ай-ай!..
Джон Маклоусен перелякано розгорнув газети і зблід: на перших сторінках було вміщено фото, на якому було зображено мить, коли він чхає на лисину генерала.
"Сенсація № 1! — гикаючи з переляку, читав Джон. — Чиновник Джон Маклоусен привселюдно чхає на генерала Артура Фостера Джона Спікера. Ось де вона — справжня свобода вільного світу! Рядовий чиновник відважно чхає на генерала і навіть не просить вибачення. Це можливе лише у вільному світі, де справжня демократія, свобода, де всі — і генерал, і простий чиновник — рівні перед законом. Бо тільки вільний світ гарантує чиновнику таку сміливість. Джон Маклоусен, чхнувши на. генеральську лисину, ще раз довів, що на Заході є демократія.
Не встиг Джон дочитати, як у кімнату вбігла перелякана покоївка.
— Там... — тремтіла вона, — репортери... Цілий натовп... Вони вже висаджують двері... Хочуть взяти інтерв'ю... Рятуйтеся, сер!
Двері затріщали з новою силою.
— Лише одне слово!.. — гуло за дверима.
Посірілий Джон, недовго думаючи, відчинив вікно, стрибнув у сад і...
І потрапив у міцні обійми спритного радіорепортера.
— Лише одне слово, сер! — закричав той. — Одне слово про те, як ви героїчно чхнули на генерала і довели всьому світу, що у нас ще е демократія. Що вас штовхнуло на такий вчинок?.. Про віщо ви подумали під час акту чхання?
Нещасний клерк з несподіванки відкрив рота... Радіорепортер з такою силою і спритністю підсунув мікрофон, що вибив Джону Маклоусену два зуби...
У цю хвилину з переможним криком наскочила юрба газетярів і телехронікерів.
Чиновник Джон Маклоусен з переляку гикнув, ковтнув мікрофон, впав і...
І помер!..
"ПОРОШОК З ВІДЬМИ"
та інші чортячі препарати
Ще здавна відомо, що знахаркам працювати значно важче, аніж, наприклад, дипломованим лікарям. Справді-бо. Лікар, оглянувши хворого, поставить діагноз, випише рецепт і — бувайте здорові. Адже йому не треба самому готувати оті ліки, які виписав хворому. Це залюбки зроблять за нього фармацевти.
А знахарки?.. Ех, і говорити нічого. Жодна аптека не видасть вам за рецептом знахарки "порошок з відьми" чи там "пекельний дим". Тож і доводиться знахаркам і знахарям самим бути і лікарем, і фармацевтом і навіть заготівельником фармацевтичної сировини.
Отож і доводиться знахаркам блукати щоночі непрохідними лісовими нетрями, дряпатися на скелі в пошуках отого зілля, яке лікує од усіх хвороб гамузом. А думаєте, що так уже й важко зірватися вночі у провалля? Спробуйте потім дочекатися зілля.
У великій моді "порошок з відьми". Добре діє од апендициту і од грипу, заміняє морську сіль і краплі для апетиту. А спробуйте дістати той порошок!
Треба не одну ніч вистежувати відьму. І не яку-небудь, а — вісімнадцяти літ од роду. Себто дуже молоденьку відьму. І точно щоб їй було вісімнадцять. На день більше чи на день менше — і порошок з неї уже не діє... Ну, приміром, ви її вислідили, встановили, що їй точно вісімнадцять, а тепер же треба її стукнути дрюком по голові, висушити її і наробити з неї отого самого цілющого порошку. Думаєте, що перетерти відьму на порошок — це так легко й безпечно?.. Буває, що не порошок з відьми виходить, а — відбивні котлети із знахарки.
Добряче діють од "болів унутрі" волосинки із чортячого хвоста. Їх треба запалити о дванадцятій ночі і тричі понюхати, приказуючи: "Йди геть од мене, хворобо, на чортів хвіст!.." і хвороба відразу ж піде туди, куди ви її послали. Але гадаєте, що так уже й легко наскубти в чорта із хвоста волосся? Спробуйте!
Або візьмемо "пекельний дим". Сама дорога до пекла чого коштує та ще й ризикуєш потрапити у казан зі смолою. Це вам не на симпозіум з випивкою їхати!
Та хіба перелічиш усі ті небезпеки, які чекають на знахарок! А ми замість того, щоб допомагати їм, ще й кричимо: "Забобони! Шарлатанство!.." Спробував би такий крикун обскубти відьму та виготовити з неї порошок, а тоді й кричав би!
Та ось — нарешті! — знайшлися бізнесмени, котрі зглянулися над долею бідних знахарок. Нещодавно у Західній Німеччині почали серійний випуск зілля, яким користуються знахарки. Віднині їм нема потреби вистежувати відьму та випитувати чи вісімнадцять їй літ і перетирати її на порошок. Вони можуть спокійно зайти в першу-ліпшу аптеку і купити готовий, розфасований "порошок із відьми", "пекельний дим", "жаб'ячу кров", "чортячі екскременти" тощо.
Поки що ціни на "порошок з відьом" дуже високі, бо в заводських умовах все ж таки важкувато патрати відьом, але справа не в цінах.