Маятник мирно й байдуже відбиває секунди за секундами.
Батько, наче замкнений у кімнаті, безглуздо бігає з кутка в куток. Кинувся до фотеля в повній знемозі, але в той же час схоплюється. І знову – з кутка в куток. Здригує й завмирає при кожнім звуці з сусідньої кімнати.
Читач-мужчина зрозуміє його. Мужчина, створений для діяльности, не знає катування, гіршого, ніж бездіяльність… Аджеж треба щось зробити, втрутитися в цей жах! – Драма. Нічого, розумієте? нічого зробити не можна… І оці дикі, звірячі, несамовиті крики…
Обличчя жінки. Брутальне, шалене страждання.
Лікар потроху починає хвилюватися.
"Випадок" виходить тяжчий, ніж здавалося. Справа тут не в стражданні, ясна річ, – його лікар не бачить, воно природнє, – але він починає професійно турбуватися.
Батько, почувши зойк, вже надто божевільний, стоїть розгублений, безтямний і безглуздо дивиться на стіни. В кутку – образ. Зненацька батько підходить до кутка, хоче стати навколішки… Знову крик, – батько схопився, з розпачем махнув рукою і знову забігав з кутка в куток…
Муки лікаря
Обличчя лікаря блищить, спітніло. Зализане рідесеньке волосся розкуйовджене.
Втрачено значну частину солідности. Страждає професійна певність у собі. Зачеплено врешті самолюбство.
Години йдуть за годинами. Маятник мирно й невпинно вистукує секунди, з яких ці години складаються.
Обличчя лікаря стає щораз більш тривожне.
Змучене обличчя матері, – вона знесилена…
Лікар дивиться на годинника…
Маятник мирно й спокійно відстукує секунди.
Стрілки на цифербляті показують шосту годину.
Лікар кудись нахилився, підводиться з щипцями в руках. Підійшла фельдшериця. Її обличчя втомлене, але байдуже.
Вона одна не брала жадної участи в подіях. Вона вартує по годинах. Цих годин за її життя було так багато, що якби вона дозволила собі "переживати" їх, вона давно була б позбавлена можливости заробляти… Вона, що все своє життя присутня при народженнях, спокійна, як могильник…
Муки народженого.
Мирно й спокійно лічить секунди невтомний маятник.
Тепер він лічить секунди життя нової людини – мого героя.
На обличчі матері на подушках – знемога й знесилля. Крізь них ледве пробивається слабенька, безконечно блаженна усмішка.
Читачу мій – женщино! Це – тільки ви зрозумієте. Я, мужчина, розказати про це не можу. Та й навіщо? Кому?
Обличчя лікаря знов спокійне, солідне, професійне. Солідно прилизує волосся. Спокійно протирає пенсне. Усміхається професійно-задоволено. Щось самовпевнено говорить батькові.
Батько, мабуть, не чує. Він ще не зовсім отямився. Його очі розгублено перебігають від лікаря до жінки, від неї до фельдшериці, що спокійно й діловито порається з дитиною.
Йому ніяково від усього. Крики, що так раптом спинилися, звучать в його вухах. Він надто настраждався, втомивсь. Знайома, до дрібниць знана кімната, надто вже швидко загубила страшну таємничість, але й не була колишньою. Щось нове трапилося, і це нове в його свідомість ще не вклалося.
Фельдшериця закінчила купання дитини. Немовлятко загорнуто в біло-сніжний ковертик, що давно вже на нього очікував. Маленький пакуночок підносять до батька. Батько дивиться досить безтямно. Фельдшериця усміхається, подає йому пакуночок. Батько незграбно бере.
Звичайно, і тут, товаришу мужчино, тільки ви зрозумієте батька, коли вам самому траплялося бути ним. Що робити з власним виробом в отаку хвилину. Я ручуся – не знав ще жаден чоловік, починаючи з Адама. Надзвичайно безглузде становище… Але урочисто!..
Батько догадався. Обличчя стає зворушеним по-новому. Фельдшериця забрала пакуночок і поклала його до матері… Батько сяє й готовий обійняти і перецілувати по черзі всіх присутніх в будь-якому порядку… Підводить очі до стелі і щиро хреститься широким хрестом…
Обличчя немовлятка. Миршаве, в зморшках, нещасне, гірко плаче…Екран темнішає…
Своєрідна річ, мій любий читачу, оцей обов'язковий плач новонароджених. Звичайно, кожен лікар вам з'ясує в усіх подробицях психомоторний механізм цього плачу… Здається також, що річ це є корисна, свідчить про нормальність немовлятка… Лікарі, звичайно не поети. Я теж… Але чомусь не подобається все ж таки мені цей плач. Ви певно вже помітили, що я в своїх примітках до цієї першої події в житті мого героя жадного разу не всміхнувся, жадного разу я не висловив такого задоволення з творчости режисера, як було це кілька разів в пролозі (і буде ще не раз в майбутньому – обіцяю). Річ в тому, що я оптиміст. Але кожного разу, коли я довідуюсь, що нова людина з'явилася у світ, я, не зважаючи на ввесь мій оптимізм, не посміхаюсь… Проте можливо, що я не роблю цього, дякуючи оптимізмові. Скажемо – хоч би і в цім разі…
Мій герой живе. Власне кажучи, покищо ще існує, але вже скоро він спробує жити. Бо картина йде скаженим темпом, намагаючись наздогнати життя.
Інтеліґент-немовля
Чийсь указаючий палець мирно й поважно хитається по екрані.
Жест заборони – "не можна"… В данім разі він стосується не до юного Інтеліґента, але ж варто все таки пам'ятати про цей жест.
Батько, матір, лікар, дитина. Мати годує Інтеліґента. Лікар суворо хитає пальцем. Матері соромно – злегка. Батько досить байдужий. Подививсь на дружину з ледве помітним презирством.
Бідна мати! Тебе позбавлено найчистішої радости – вигодувати свою дитину. Твоїй ніжній сосці позбавлено невинної, але солодкої ласки ніжних губ дитини… Але не сумуйте надто, мій читачу – "Не бува поганого без хорошого". І ніжна мати це хороше так знайде: коли насолода набирає ознак необхідности й обовязковости, коли вона мусить відбуватися за розкладом на такі й такі години, – вона легко перетворюється в тягар… А театр, концерти, гості?.. Невдобство.
Батько – мужчина грубий, як всякий мужчина. Самець. Йому б хотілося, щоб жінка сама годувала дитину. Начебто для цього потрібний інтелект, культурність, виховання, наче для цього не досить по суті бути просто коровою!…
Один Інтеліґент в блаженному незнанні нічого не розуміє, цілком індиферентний… І даремно…
Мамка.
Жінка здорова, разів у зо два більша за матір. Могутні перса намагаються видертися з полону сарафана. На голові кокошник, як водиться. Обличчя добре, спокійне, тупе, як у породистої корови.
Чому це мамки зобов'язані були носити кокошники? Ви не знаєте? – Жаль. Я теж не знаю… Ну, це – a propos… Річ не в кокошникові, звичайно. Це – так б мовити – нашарування, річ стороння. А перса, себто те якраз, що конче потрібне, їй іманентні. Тому ми будемо поки спокійні.
У лікаря жест ґарантії. Він дивиться на мамку з щирим задоволенням: чудовий екземпляр.
Мати подивляється скоса: суміш задоволення й певної заздрости.
Батько розглядає екземпляр теж з величезним задоволенням. На обличчі написано – "однак!"
Зайве підтвердження мужеського троглодитства.
Інтеліґент приссавсь до мамчиних грудей. Блаженствує.
Блаженствує на всі заставки, всією істотою. Потопив руки в незаперечливих персах, штовхає, мне і ссе, і смокче.
Благодать, дорогий читачу!..
Кінець першої частини.
ЧАСТИНА ДРУГА. Юність інтеліґента
Дитині потрібне свіже повітря
Мати з вікна милується чудесним літнім днем… Мати одягає юного інтеліґента. Навкруги – цілі гори дитячого одягу. Інтеліґент наочно росте й пухне.
Мати ніжно, звичайно, клопочеться про здоров'я свого одинчика. Хто з вас без гріха, мої читачки?
Батько, що підходить під час операції, пробує протестувати. Мати відповідає одразу в роздратованім тоні…
Найлагідніша й найніжніша з усіх тварин – мати – буває, перетворюється на тигрицю. А саме – в ті хвилини, коли її пискляткові щось загрожує. А батько, – я ж уже казав, що він троглодит, – очевидно, гадає, що сучасна культурна людська дитина так само товстошкіра, як діти кам'яного віку… На щастя, дружина сильніша й енерґійніша. Тому ми знову таки можемо бути спокійні… Власне кажучи, взагалі турбуватися нема чого…
Батько знизав плечима, пішов, стукнув дверима.
В сусідній кімнаті став біля вікна. За вікном чудесний літній день. Батько відчинив вікно і сів на підвіконнику.
Двері, що їх закрив був батько, злегка відчиняються.
Мати, почувши рух повітря, випросталась, мов ужалена…
Протяг!!!
Вся купа дитячого одягу, що лишилася ще ненамотаною, валиться на дитину. Мати вихорем летить у двері.
В сусідній кімнаті відбувається коротенька, але дуже жвава супружеська сцена – перед вікном, що за ним сяє чудесний літній день.
Яка мати не зрозуміє цієї матері? Хіба ж є в дитинчатка ворог більш лукавий, щоденний і небезпечний, ніж протяг? Яка мати не знає цього?!. Міркуючи елементарно, мужчини тупо твердять, що різниці між протягом і звичайним вітром немає жадної… Чи можна більш яскраво продемонструвати власну обмеженість?.. Адже саме вже слово "протяг" ("крізний вітер") говорить, кричить, застережує: наскрізь бо протягає… Та що балакати…
Батько сердито зачиняє вікно. Пішов.
Навздогін йому мати послала ще кілька хороших слів.
Ви можете їх почути, коли захочете.
Інтеліґент, що його ледве видко під горою одягу, реве…
Мати повернулася і в пристрасному запалі виливає на нього всю підогріту, киплячу від обурення, аж надто достатню, ніжність…
Інтеліґент реве, заходиться.
Невдячний шматок м'яса!..
Грішать не тільки батьки…
Мамка з дитиною на вулиці. Огрядний возик. Звичайно, – захист від сонця… Далека самотня алейка якогось парку. Рядом з мамкою блискучий кавалер з військових писарів.
Цілком недосліджене науково питання: про вплив професії на половий добір. Згадайте давновідомі факти: мамашини синки добираються до покоївок, у куховарок – обов'язковий "кум-пожежник", у мамок коханцем мусів бути військовий писар і т. інше. – Загадка!.. Інтересно прослідкувати б було, як воно зараз…
Возик самотньо стоїть на алейці.
Мамка з кавалером влаштовуються на ніжній травичці. Кавалер розв'язує принесений пакет з виглядом, що приємно інтриґує… Пакет виправдує надію: закуска й випивка…
Мамка й кавалер уживають радощі життя.
Інтеліґент реве.
Негарно. Мені трохи соромно за мого героя – така нетактовність!..
Коханий щиро вилаявсь. Мамка не без труда встає, приносить юного Інтеліґента, соромлячись повертається в бік, звільняє перса. Коханий залицяється. Мамка соромливо кокетує.
Я недавно назвав її породистою коровою.