Через це дівчисько я зіпсую скульптуру.
— А Чорногори нема, — кажу я навіщось. Ніби дівча саме не бачить цього. — І взагалі, віднині ми витесуватимемо всі фігури удвох.
— Ха-ха!.. — тріпнуло дівча розпущеним та довгим, мало не до пояса, волоссям. І знову відвернулося.
— Що тут такого? — стенаю плечима. — Я теж буду різьбярем. І скульптором. Як Роман. Трішечки підучуся і все.
— А Роман і не збирається бути різьбярем чи скульптором.
— Чому це ти так вирішила, що не збирається? Можна подумати, що він ділиться з тобою всіма своїми мріями.
— Та це вже всім давно відомо, — досить примирливо відповіло дівча. — Увесь Йордан, окрім тебе, звичайно, знає, що Чорногора буде каскадером.
— Ким-ким?!
— Та звичайнісіньким каскадером. А що це таке — теж усі знають. Крім тебе. — Можливо, дівча вже й не сердиться на мене, але все ще потихеньку помщається. Мабуть, за звичкою. — Він дублюватиме акторів кіно, що тут незрозумілого? Наприклад, героєві якогось фільму треба вискакувати з палаючого будинку, або дертися на скелю, чи кидатися з мосту у гірську річку. Так от: за нього це робить каскадер. Хіба ти не знаєш, що Роман уже знімався у справжньому художньому фільмі?
Мені важко повірити, що дівчина говорить усе це серйозно, тому я бурмочу щось невиразне і при цьому заповзято хитаю головою, нібито чутки ці доходили й до мене. Насправді ж мені аж подих перехопило від такої новини. Я ж був упевнений, що Роман всього-на-всього тесля. А виявляється, він ще й каскадер, знімався у якихось-там фільмах! Якби не дівчисько, я, напевне, так і поїхав би звідси, не дізнавшись про це.
— Він і зараз готується до зйомок, — вирішує остаточно доконати мене дівча.
— Хто це тобі сказав?
— А це ніяка не таємниця, студенти з його загону розповіли. Всі знають, що Чорногора чекає виклику з кіностудії. Здається, київської. Там збираються знімати якийсь пригодницький фільм. Про війну.
— Оце життя! — замислено кажу я. — Звідки ж мені було знати, що Роман Чорногора — це ваш норданівський Гойко Митич?
— Ну що ти... — вже цілком по-дружньому каже дівчина. — На екрані ти його навіть не впізнаєш, адже каскадери завжди грають за когось. До речі, він приїхав сюди з Одеси, вчиться там в інституті. Хоча родом звідкись з Карпат. Ці Карпати, що, справді дуже красиві? Адже ти теж з України?
— Кажуть, що найкрасивіші у світі. Але сам я ніколи не бував там. Як і в усіх інших горах. А ти звідки?
— З Москви. Але влітку ми всією сім'єю живемо тут, у Йордані, тільки на осінь я повертаюся до бабусі.
— Батько, напевне, будує комбінат?
— Бульдозерист він, — кивнула дівчина. — А мама радистка. До речі, ти не проти того, щоб хлопцеві і дівчині знайомитися ось так, одразу?
— Усі люди на світі тільки так, одразу, і знайомляться.
— Тоді мене звуть Інгою. А тебе?
— Валеркою.
Я теж пояснив, звідки приїхав та ким працює тут мій батько. І що ми пробудемо в селищі до кінця материної відпустки. Але все-таки мені хотілося більше дізнатися про Чорногору.
— Невже Роман такий сміливий, що може робити все, що роблять справжні каскадери?
— Напевне, так. Він увесь час випробовує себе. Хоче бути сильним, витривалим, нічого не боятися.
— Ну, цього хотять усі хлопці, — стенув я плечима.
— Але багато інших тільки мріють про таку силу волі. А Чорногора виховує її. Недавно він спустився на човні з водоспаду. Так-так, отого, що за селищем. Багато б знайшлося хоробрих, які зважилися б на таке?
— Небагато. Навіть не віриться. Я бачив цей водоспад. Він — для самогубців.
— Поки Чорногора не продемонстрував цей трюк, всі теж вважали, що таке неможливе. Щоправда, човен перекинувся і Роман мало не загинув. Але все одно. А ще раніше він переплив річку неподалік гребеня водоспаду. Вже не в човні, просто так. Знаєш, як усі боялися за нього?! Якби він раптом зірвався звідти... Навіть страшно подумати, що сталося б. І на гору, що по той бік річки, теж піднімався. Я не була біля того схилу, але кажуть, що він страшенно крутий. Просто дивно, чому Чорногора зважується на все це.
Я слухав Інгу і не знав: вірити їй чи ні. Не вживалися в моїй уяві ці дві постаті — Чорногори-різьбяра і Чорногори-каскадера. Не вживалися і все. Не було в ньому нічого від каскадера, ну нічогісінько!
— Добре, що ти розповіла мені все це, — нарешті змилостивлююся над Інгою. — Адже ми з Романом познайомилися тільки дві години тому. Ось, учить мене витесувати гномиків.
— Та що ти кажеш? — раптом ніби підмінили Інгу. Про Чорногору вона вміє говорити серйозно, а про мене — ні. — І ти вважаєш, що зможеш навчитися цьому? — розсміялася Інга, відходячи від огорожі. — Бідний Чорногора: невже він не розуміє, що даремне марнує час? Ну, подумай сам: який з тебе скульптор?
І погордо війнувши снопом довгого чорного волосся, пішла геть.
5
"...Який з тебе скульптор?" — передражнюю Інгу, повертаючись до свого гномика. — "...Який скульптор?!" Нібито в неї могло б вийти краще!"
Знову пробую взятися за роботу, але мені вже не працюється. Треба ж було цьому дівчиськові приходити сюди! Вдасться — не вдасться! Іншим же вдається. Аби тільки стояти над душею і каркати.
Переборюючи себе, знову беруся за стамеску. Та не встигаю зробити й п'яти надрізів, як звідкись з'являється Роман.
— Бачу-бачу, працюємо в поті чола. Цікаво, чим потішимо сьогодні громадськість Нордана? — весело проказав він ще від хвіртки. Але, побачивши мій витвір, розчаровано пошкріб підборіддя. — Ні, колего, мистецтво нам цього не пробачить. Не пробачить... По-перше, виявляється, ти ще більше ледащо, ніж я. А по-друге, ти наділив свого гномика такою шиєю, що він радше схожий на пінгвіна, ніж на чоловічка.
— Та невже?! — вдавано дивуюся я. Мені треба було б образитися, проте розумію, що Роман каже правду. З шиєю моєму гномикові не пощастило — це точно.
— Слухай, а може, це навіть добре, що вона така? — кажу Чорно— горі. — Усі гномики як гномики, а цей буде особливий. Такого й до музею можуть віддати. Он, ці, як їх, абстракціоністи...
— Пофантазуй-пофантазуй... — бурчить Роман. І знову зосереджено шкрябає підборіддя. — Ти, бачу, філософ. Хоча... Можуть віддати і до музею. У мистецтві все може бути. Раптом започаткуєш нову течію в сучасній скульптурі. Так що давай, закінчуй. Чесно кажучи, самому мені гномики вже набридли. Хочу взятися за Івасика-теле— сика на лебеді, але не знаю, як до нього підступитися. Це складна робота.
— Нічого, спробуй, — раджу тепер уже я. — А раптом із шиєю Іва— сика нам пощастить більше.
Якийсь час ми мовчки мудруємо кожен над своєю фігуркою. Але я раз по раз зиркаю на Романа, чекаючи слушної нагоди, щоб поговорити про його каскадерство. Тепер, дізнавшись, що він знімається у фільмах, я вже рідко наважуюся набридати йому своїми запитаннями.
— А знаєш, — наважуюся нарешті, — коли тебе не було, приходила Інга.
— Он як! Візит ввічливості. — І я бачу, що насправді моє повідомлення не справило на нього ніякого враження. — Це, здається, ота дівчинка, москвичка?.. Ви вже познайомилися?
— Ага, — іронічно посміхаюся, — познайомились.
— Раніше вона простоювала тут годинами і дуже заважала. Не люблю, коли хтось стоїть над душею.
— Вона не заважала, вона захоплювалася тобою. Це правда, що ти знімаєшся в кіно? Хочеш стати справжнім актором?
— Ні, звичайно, — спокійно відповідає Роман. — Актором — ні. Ну глянь на мене, хіба я схожий на актора?
Одверто кажучи, я вже й так придивлявся до нього. Але як тут визначиш: схожий чи не схожий?
— От бачиш, — розводить руками Чорногора, так і не дочекавшись моєї відповіді. — Все, що стосується акторства — легенди. Ми з тобою різьбярі і залишимо йорданській малечі таких чоловічків-крокодиль— чиків, що всі ойкнуть. Головне — щоб ти полюбив цю справу.
— І що ти спускався у човні з водоспада — теж легенда? — допитуюся в нього.
— Ні, про човен і водоспад — правда, — несподівано визнає Роман. — Єдина правда з усього, що тобі розповідають про мене у цій тайговій Атлантиді.
— Навіщо ж ти так ризикував?
— Тобі цього не зрозуміти. Можеш вважати, що це я так, щоб прославитися на весь Йордан. А насправді для мене важливо перевірити самого себе. Адже тобі теж не раз хотілося дізнатись, на що вистачить сміливості, а на що — ні. Зумієш подолати свій страх чи страх подолає тебе. Я справді хочу стати каскадером. Ти, напевне, читав про каскадерські групи при кіностудіях. Але щоб стати професійним каскадером, треба чимало знати і вміти — водити машини різних марок, знати прийоми самбо, дзю-до, джіу-джітсу, займатися боксом. Бути витриманим, не боятися ризику. Люди ставляться до цього фаху, звичайно, по-різному, але я вирішив готуватися до нього серйозно.
— Ще б пак. До такої професії будь-хто готувався б серйозно, — погодився я, тішачись, що Інга все ж таки сказала правду.
— І незабаром ти знову зніматимешся у фільмі?
— Хотілося б, — нерішуче мовив Роман. — Аби тільки затвердили. Оце з дня на день чекаю виклику на київську кіностудію.
— Ще й фільм, напевне, про війну... — вже не можу приховати заздрості.
— Ага, про війну, — мрійливо всміхнувся Чорногора, вловивши мій настрій. — Про групу розвідників, яка діє у ворожому тилу. Хлопці потраплятимуть там у такі ситуації, що без каскадерів їм не обійтись. Та й трюки, скажу тобі, карколомні. Але мене це не лякає, — скуйовдив моє волосся. — Справді не лякає, — задумливо додав Роман. — З таких фільмів і починається шлях у каскадери.
6
Ні, що не кажіть, а на знайомства мені сьогодні щастить. Після обіду Роман подався до гуртожитку, а я вирушив до залізничного вокзалу, щоб відшукати батька. Я вже був неподалік цієї будівлі, якій бракувало лише даху, аж раптом мене наздогнав бульдозер. Водій, худорлявий рудоволосий чоловік, висунувся з кабіни й уважно придивився до мене:
— Куди ж це ти, вождь могікан, зібрався?
— Та батька розшукую.
— Батька, кажеш? А ти, часом, не інженера Любича син? Щось дуже схожі.
— Любича, — кивнув я.
— Валерка, значить, — просвітлів з лиця бульдозерист. — Мені про тебе Інга розповідала, моя донька.
Почувши про Інгу, я чомусь одразу знітився. Хтозна, що воно там наговорило про мене, це дівча.
— Тоді сідай, підвезу. Оце підремонтував свого "динозавра" — і знову в бій. Через місяць залізниця уже має прийти до міста.