А його молоду душу переповнювала гордість: йому вперше доручено самостійне, відповідальне і, можливо, смертельно небезпечне завдання.
Шлях лейтенанта пролягав повз стадіон "Колос". Хоч була тільки обідня пора й до матчу лишалося чимало часу, біля кас товпився народ. Дехто з болільників уже активно лузав насіння: неподалік стояла добре знайома лейтенантові баба Милещиха зі своїм товаром. Фостиков несподівано зупинився.
Він деяку мить стояв, наче громом уражений, і дивився на бабу: донедавна сиве волосся Милещихи тепер було бурштиновим.
– Для чого ця маска? – сам себе запитав лейтенант Фостиков.
Його аналітичний мозок пронизав здогад: баба Милещиха... КВІКК... А чи не ланки це одного й того ж ланцюга? Адже Милещиха працює гардеробницею-маркером у КВІККові.
Баба, в свою чергу, помітила оторопілого лейтенанта й хотіла було згорнути свій товар, коли лейтенант Фостиков її зупинив:
– Хвилиночку!. Одну склянку насіння, – підійшов він ближче й тільки тепер побачив те, по що ішов до КВІККу. Баба тримала не стареньку господарську сумку, як завше, а інкасаторський мішок під номером 3645/888. Цей мішок належав професорові Шлапаківському...
Несподіваний хід бурштинової баби
Фостиков не на жарт розгубився: як бути далі? Потреба йти до КВІККу ніби вже відпала. Мішок, що його наказав розшукати майор Ситорчук, знайдено. Лейтенант кинувся до найближчого телефону-автомата. Як завжди, не було де розміняти по дві копійки. А 02 – зайнято. Нарешті він додзвонився.
– Майор Ситорчук слухає, – пролунав у трубці до болю рідний голос – Що трапилося? Доповідайте.
Лейтенант був лаконічний, як телеграма. Те, що почув майор Ситорчук, навіть його, бувалого в бувальцях, здивувало. Шеф, здається, уперше розгубився, і деякий час трубка мовчала...
– Негайно затримайте бурштинову, як ви кажете, бабу й розпитайте, звідки в неї професорів мішок.
Лейтенант повісив трубку. Коли він підбіг до того місця, де баба Милещиха торгувала насінням, її і слід пропав.
Зустріч у КВІККові
У більярдній клубу було накурено так, що хоч вішай кия. Але пильне око лейтенанта Фостикова відразу запримітило потрібного індивідуума: баба Милещиха сиділа в кутку за маркерським столиком з олівцем у руках.
На столику перед Милещихою лежав яскравий футбольний календар "Для вас, болільники!". Баба червоним олівцем робила в ньому якісь позначки. "Очевидно, поправляє, коли наступний матч на стадіоні, – констатував Фостиков. – Адже саме в ці дні в неї найбільша виручка".
Уздрівши лейтенанта, баба від несподіванки впустила олівець і схопилася обома руками за голову.
– Вас на хвилинку можна? – чемно попросив лейтенант Фостиков.
Баба зблідла й покірно побрела за ним до гардеробної.
– Мене цікавить лише одне: де...
Баба Милещиха його перебила:
– Де я беру насіння?
– Де ви взяли інкасаторський мішок?
– Отой?..
– Отой, – механічно повторив лейтенант.
– Та він тут, у гардеробній, – полегшено зітхнула баба. – Його хтось у мене залишив. Здається, професор Шлапаківський. Це з ним часто трапляється. Сказано ж – професор!.. А вчора був лазневий день. Так я оце просто з роботи надумала до лазні сходити. Сітку своїй знайомій позичила на кавуни, а білизну ні в чому нести. То я й узяла професорову торбу. Там дві книги якісь були, пляшка шампуню, хай він сказиться, і щось у пакеті… Шампунь я з собою узяла. Думаю, помию голову, а вранці відкуплю. От і помила... Оце бачите, – баба сіпнула себе за бурштиновий кучерик, – чортзна-яка стала. Чим хоч відмивай… А вранці вже з дому взяла мішок, щоб із сумкою не возитися, набрала насіння – і до стадіону. Сьогодні ж якраз наша "Турбіна" грає. Продала трохи, коли це ви нагодились... Зупинилися переді мною. Я й злякалася. Ну, думаю, знов оштрафують. Коли ж ні... А як побачила, що до телефону побігли, догадалась: "З начальником радиться, що з бабою робити". Я й утекла...
– А де ж той мішок? – нетерпляче запитав Фостиков.
– Мішок? А, мішок я на тому ж місці поклала, де й узяла. Там і шампунь, і книги, і отой з чимось пакет. Усе як було...
– Я б хотів на нього подивитися, – витираючи носовичком внутрішній обідок кашкета, сказав Фостиков.
– Та він отутечки під стойкою, у гардеробній. – Баба Милещиха по-молодечому перехилилася через бар'єр. Понишпорила, потім забігла до гардеробної, на мить присіла, тоді підвелася і безпорадно озирнулася на всі боки...
– Ой божечко! – заголосила вона. – А я ж його ось тутечки півгодини тому поклала...
Лейтенант по-спринтерському перемахнув через бар'єр. П'яти секунд вистачило для того, щоб переконатися: мішок № 3645/888 зник...
Ніч перед світанком
– Цього й треба було чекати, – промовив майор Ситорчук, глибоко затягнувшись сигаретою. – Не пізніше ніж завтра злочинці до мене прийдуть самі.
– Як?! – мимоволі вихопилось у лейтенанта Фостикова.
– Дуже просто. Я все уже продумав… А зараз – спати, спати й ще раз спати...
Тільки тепер усі троє збагнули, що ось уже дві ночі підряд ніхто з них не змикав очей і не їв. Цигарковий дим і свіже, настояне на соковитих осінніх яблуках повітря були чи не єдиною їхньою їжею.
Майора Ситорчука і лейтенанта Фостикова сержант Квочка провів до виходу. Попереду в нього була ще одна безсонна ніч: сержантові випадало патрулювати по місту. Майор пропонував йому відпочити, але той навідріз відмовився.
Ніч стояла волога, не по-осінньому тепла. Обриси золотавих бань над древнім Славутичем невиразно вимальовувались на тлі темного неба.
– Невже завтра стане все відомо? – запитав лейтенант Фостиков, дивлячись майорові в ту частину обличчя, звідки вдень випромінювався такий простий і такий інтелектуальний погляд.
– Усе. До найменших деталей, – упевнено промовив майор і так міцно потис лейтенантові руку, що той від несподіванки ледь не підскочив.
Струнка тінь щезла в будиночку, оточеному садом. Лейтенант Фостиков самотньо йшов нічним містом, і його молоду голову обсідали невеселі й по-доброму заздрісні думки.
– Вік живи, вік учись, – сказав він сам собі й незчувся, як опинився на ліжку своєї парубоцької квартири.
Таємниця тютюнового запаху
Але й тієї ночі майор не заснув. Він нервово ходив по своїй затишній кімнаті й думав. Було випалено останню сигарету із подарованого професором блока. Куди поділася та єдина пачка, якої не вистачало в ньому? "Якщо моя версія правильна, то..." Майор глянув на підлогу: між ліжком і вікном на блискучому паркеті було добре видно стежку, яку сам же й протоптав.
"Чи хоч залишились підошви на черевиках?" Ситорчук присів, підняв ногу, й у величезнім трюмо Клавдіївської меблевої фабрики побачив: підошви були на місці. Вічні.
І тут його осяяла думка.
– Каблук! – вигукнув він. – Ну, звичайно, каблук. Як я про це не здогадався раніше?
Раптом кімнатну тишу прорізав оглушливий і такий різкий дзвінок, що майор схопився за пістолет, вискочив спочатку в коридор, а тоді повернувся назад до кімнати.
– Телефон, а не електродзвоник, – здогадався він і схопив голубу пластмасову трубку.
– Товаришу майоре, доповідає сержант Квочка. Телефоную з місця події. Я ще раз кардинально поклав собі перевірити всі деталі. Знову чується запах "Київського фільтру". Біля під'їзду знайдено чавунну плиту й поруч неї – чоловічий каблук сорок шостого розміру. Гадаю, що збіг не випадковий.
– Ви правильно гадаєте, сержанте. Якщо моя версія достеменна, то цей каблук ваш.
– Мій?. – здивовано перепитав сержант.
– Так, ваш. А замість нього у вас на правому черевикові – розтоптана пачка "Київського фільтру". Це та, яка випала із кишені професорового макінтоша під час нападу.
Деяку мить трубка вражено сопіла. Очевидно, в цей час сержант Квочка підняв праву ногу.
– Достеменно так, товаришу майоре... На місці мого каблука, на цвяхах, міцно сидить розтоптана пачка. Але скажіть, як це могло статися?
– Дуже просто. Того вечора, переслідуючи на східцях професора, ви збили собі каблук. Коли спустилися вниз, він у вас ледве тримався. На місці злочину ви ретельно оглянули стіни – чи не залишили грабіжники слідів. Тут ви й спіткнулися об ту холерну чавунну плиту, як і один з нападників. Було таке?
– Кардинально! Саме так і було! – вигукнув сержант Квочка. – Але як же ви… Як вам, товаришу майоре?.. Ну, ви просто...
– Про це потім, сержанте, – перебив його Ситорчук. Слухайте далі. Каблук від удару об плиту відпав. У запалі ви цього не помітили й наступили на пачку. Ваш натренований ніс почув запах тютюну. Досвідченому криміналістові не треба багато, щоб догадатися: це тютюн сигарет "Київський фільтр". І| тут ви пішли хибним шляхом, гадаючи, що нападники посипали слід... А тепер сержанте, я вам дозволяю хоч годину поспати. Попереду в нас великий і найцікавіший день роботи. Завтра злочинці постануть перед нами...
– Товаришу майоре.. Ще одне запитання...
– Звідки я дізнався, що каблук від правого черевика?
– Достеменно так.
– Любий мій, ви ж після того вечора весь час накульгували на праву ногу. Гадали, що то від удару об плиту, а тут усе значно простіше і...
– Товаришу майоре! Ну, ви.. – Квочка не закінчив думки.
– На добраніч, сержанте, – по-батьківському промовив Ситорчук і виглянув у вікно. За деревами його саду займався світанок.
Тіні з'являються вдень
У двері обережно постукали. Коли вони відчинилися, від порога до столу лягли три довгі чорні тіні...
– Заходьте! Сміливіше! – підбадьорив майор.
Двері зачинилися, перетнувши сніп сонячного проміння, що бив із коридора, й тіні щезли. В кабінеті залишилися тільки три розгублені постаті. Одна з них була в синьому береті явно французького пошиття. (Це відразу вловило натреноване майорове око). Друга, довготелеса, старанно пригладжувала розкішний письменницький загривок. А сержант Квочка прикипів ревнивим поглядом до вусів третього і навіть не помітив, що на його чолі яскравіє величезна ультрамаринова гуля...
– Прошу знайомитися, – струсивши попіл сигарети до попільнички, сказав майор. – Оце і є герої і автори нашої повісті. Сідайте, товариші. І поясніть нам, будь ласка, що спонукало вас до цього одіозного й такого неприродного для вашої професії вчинку?
"Товариші" м'ялися.