Певне, недаремно прийшов сюди вдень лиходій.
Поруч лупає жовтими банькатими очима сова Пазуриха.
І ця ніч полюбляє, чого вдень не спить?
Аж ось затріщало сухе галуззя, і до байраку скотилась захекана, немов за нею хорти гналися, лисиця Облудниця.
— Ох, мчала ж я, ох і поспішала ж я! Ти тут, хазяєчко?
— Ну що там, кажи ш-ш-швидш-ш-ше! — прошипіло з-під жовтого каменя.
— Про все дізналася, про все довідалася, люба хазяєчко.Цей дурноверхий заєць Лапчак привів-таки кота Хитруна Веселі Вуса. Завтра кіт Хитрун та інші звірі шукатимуть Чубасиків сміх. Хай пошукають, хи-хи!.. А зберуться вони рановранці на великій галявині під столітнім дубом. Всіх бачила, все чула! Скільки мого клопоту на це пішло… Ти ж не забудь про мої старання, хазяєчко!
— Не забуду, Облуднице, за вс-се віддячу. Коли заростуть глухими тернами вс-сі дороги до ліс-су, коли с-сонце не прогляне в гущавину і в пітьмі пов'януть вс-сі квіти; коли змовкнуть пташки, заніміють звірята і забудуть с-свій голос… Тільки мій пос-свист слухатимуть ці нікчеми, тільки моїй волі с-скорятимуться! Вс-сім вам щедро віддячу тоді, коли с-стану хазяйкою ліс-су. Кажи, Пазурихо, чого б ти хотіла?
Сова, що вже потроху стала куняти, стрепенулася.
— Мені б… мені б щоночі тисячу мишей. Ото б зажила, охо-хо!
— Мишей? Дурна, зайченят молоденьких їстимеш. С-самі прибігатимуть до твого дупла. А на закуску — с-солов'ята. Їж с-собі та с-пи. А ти, Вовцюго, чого забажаєш-ш-ш?
Вовцюга-Волоцюга засопів, почухався, зітхнув.
— Хотів би я, хазяйко, щоб мене в лісі шанували. Щоб за розумного мали. А то — тільки бояться…
— Накажу розумним тебе називати, всі твої примхи с-сповняти. Ну, а ти, Облуднице? Ти чого хочеш-ш?
— Нічого я, хазяєчко, не хочу для себе, хочу тільки єдиного: тобі догоджати, тебе тішити. Більше мені анічогісіньконе треба.— І лисиця скромно опустила очі.
— Бачу, з тобою найважче с-сквитатись,— просичав з-під каменя голос.— Ну та знай — не заборгую. А тепер с-слухайте мій наказ!
Насторожив вуха вовк, вирячила жовті очі сова Пазуриха,а лисиця аж по землі простелилася.
— Ти, Облуднице, розумна і хитра. Зроби так, щоб жодний звір, жодна пташка не були завтра на с-світанку біля с-столітнього дуба. Та с-слідкуй вес-сь час за котом Хитруном, очей з нього не с-спус-скай.
— Слухаю, дорогенька хазяєчко,— низько вклонилася лисиця і помчала виконувати хазяйчин наказ.
— У тебе, Вовцюго, хоч і розуму брак, та с-сили нівроку.Тож маєш зловити кота Хитруна і принес-с-сти до мене. Живого чи мертвого. Краще мертвого.
— Гар-р-разд! — гаркнув вовк.— Що мені якийсь кіт? Тьху та й годі!
І, схопивши довбню, подерся крізь сухі кущі з байраку.
— А ти, Пазурихо, лети до с-схованки та пильно е-стережи Чубасиків с-сміх! Гляди не проспи, бо прос-с-спиш с-свою голову!
— Не просплю! Охо-хо! — ухнула сова і подалася геть.Замовк зловісний голос, запала тиша, лише жовтий камінь, голий та холодний, хоронив лиху таємницю…
ХИТРОЩІ ЛИСИЦІ ОБЛУДНИЦІ
Заєць Лапчак спочивав після далекої мандрівки, а зайчиха Лапчачиха лагодила його розтоптані постоли.
— Добридень вам у хату,— зазирнула лисиця Облудниця у віконце зайчачої халупки.— У нові мандри збираєшся, Лапчаче?
— Та… збираюся…
— Розваляться твої постоли, доведеться босому тупати.
— Босому то й босому, чи мені звикати,— і заєць Лапчак тихенько моргнув до зайчатка Лапчачатка, щоб воно защіпнуло двері, бо лисиця у хаті — то лихий гість.
— Хороше твоє Лапчачатко, хороше,— з досадою мовила Облудниця.— Відразу видно, що дуже смач… кхе-кхе… розумне. А я оце щось занедужала: бігла через капустяне поле, то мало лапи собі не вивернула об ту кляту капусту.
— Об яку капусту? — підскочив голодний Лапчак. — Де вона?
— Та далеченько звідси, ген-ген аж за селом, за крутою горою. І хто її, таку головату, насаджав — не перестрибнеш. І кому вона потрібна? Ну, прощавайте, мені спочивати час.
Одбігла лисиця, озирнулася,— вискочив із халупки заєць Лапчак та й чесонув капусту шукати.
"Шукай, зайче, шукай",— оскірилася Облудниця.
Ку-ку! Ку-ку!
Че-ке-ке!
Зирнула лисиця вгору, а там зозуля Викрутасиха з сорокою Вітрогонкою про кота Хитруна розмовляють. І чепурний він, мовляв, і смугастий, і очі блискучі, і вуса пухнасті… Та все
одна поперед одної поспішають — "ку-ку" та "че-ке-ке",— аж виляски по лісу йдуть.
— Ось цитьте! — гукнула лисиця.— Що завтра робити маєте?
— А те, що й усі: Чубасиків сміх шукатимемо!
— А чи знаєш ти, Вітрогонко, як той сміх шукатимуть?
— Ні, не знаю. А як? Як?
— Мовчки! Щоб анічичирк. Бо хоч одне слівце зрониш —все пропаде, не знайти вже нікому Чубасикового сміху. Чи зумієш мовчати, сороко?
— Ох, не зумію, ох, не змовчу,— забідкалася сорока.— Че-ке-ке! Краще не їстиму, не спатиму, тільки не мовчатиму…
— Тоді сиди собі й не рипайся. Та ховайся від очей кота Хитруна, бо сорому завдасть! І ти, зозуле, тікай швидше світ за очі, бо вже кіт Хитрун про тебе розпитував: "Невже вона за все життя жодного гнізда не звила? Ану пришліть її сяку-таку, до мене, я її швидко навчу!"
Зачувши таке, зозуля Викрутасиха змахнула крилами і геть подалася без пам'яті.
Оглянулася Облудниця, синичку Чепурушку на гілці помітила.
— Здорова будь, кралечко, куди ти завтра збираєшся?
Не схотіла Чепурушка з Облудницею розмовляти, геть полетіла.
— Бач, яка цяця,— розгнівалася лисиця.— Шкода, що я тебе не з'їла, коли ти пташеням з гнізда випала! А все той Чубасик.
Спересердя Облудниця наскочила на їжака Стобурчака і поколола собі носа.
— А добра б тобі не було! Чого під ногами качаєшся?
— Не качаюся, а постіль стелю, щоб виспатися добре. Бо ж на світанку Чубасиків сміх почнемо шукати.
— Шукати? На твоїх кривих лапах? Ой, не сміши мене! Та хто ж тебе візьме? Кому ти потрібен?
— Ось не гніви мене, лиско, бо поколю!
— Тьху на тебе, колючого!—Та й побігла на болото до чаплі.
Стоїть чапля Довгов'язиха на одній нозі, а біля неї купка свіжої рибки поблискує,— видно, в струмку наловила.
— Матінко моя, яка красунечка! А шия! В жодного лебедя немає такої гнучкої та гарної. Що вже красуня, то красуня, кращої зроду не бачила! А… рибка для кого?
— Для кота Хитруна Веселі Вуса. Понесу завтра вдосвіта,—статечно відповіла чапля і заплющила одне око.
— Овва, ти ж нічого не знаєш! Просив мене кіт Хитрун переказати, щоб завтра ти цілий день на болоті чатувала, нікуди не відходила.
— Чому?
— Щоб часом бідолашний Чубасик в трясовину не потрапив. Загрузне — нащо йому тоді сміх? А рибку я сама Хитрунові понесу.
— Добре,— погодилася чапля, заплющила друге око й заснула.
Ум'яла хутенько рибку лисиця Облудниця та й гайнула до дятла Ковалика.
Дятел Ковалик саме повернувся з вечірнього обльоту лісу. Він вранці і ввечері облітав ліс та оглядав хворі дерева. Вже він вичистив на ніч дзьоба, витрусив і повісив на сучок свою стареньку, темну спецівочку, старанно загорнув у м'яке листя подаровані Чубасиком окуляри, які дуже беріг.
— Чого тобі? — запитав у лисиці.
— Я, дідусю Ковалику, до тебе від похилої верби. Там її такі короїди обсіли, хоч стань та вмирай! Благала-просила, щоб ти завтра удосвіта прилетів, може, порятуєш.
— Яка це похила верба? Я всі дерева в лісі знаю, не стрічав такої.
— Та тож не в лісі, то за річкою. Чи ж вона, бідолашна, винна, що не в лісі росте? Порятуй її, всихає.
— Завтра вдосвіта не можу, піду з котом Хитруном Чубасиків сміх шукати.
— Чубасиків сміх всі чисто шукатимуть, а нещасливої верби ніхто не порятує. Чи є та правда на світі?..
Збентеживши старого, лисиця метнулася простісінько до ведмежого барлога.
З барлога чулося жалібне бурмотіння: Гуп-Туп-Медолюб лежав поперек барлога, підклавши під голову колючий корч.
— Ох!.. Ніженьки мої!.. О-ох!.. Спинонько моя!.. О-ох-ох! Увесь карк ніби джмелі скусали…
— То ляжте, дядечку Медолюбе, вздовж, а не впоперек. Під голівоньку лапу підкладіть, а корча викиньте.
— Еге, вздовж… Еге, лапу під голову… Та я ж так засну, що до завтрашнього вечора не прокинуся. А вдосвіта ж треба йти Чубасиків сміх шукати.
— Та ви, дядечку Медолюбе, лягайте ладком, а я вас ще до світанку збуджу.
— А не збрешеш, руда? Бо ж я тоді перед усім лісом осоромлюся.
— Та щоб мені лапи покорчило, коли збрешу! Ані на крок від барлога не відійду, сама на тому корчі сидітиму!
Ведмідь подумав, почухав потилицю, покректав… І, пожбуривши з-під голови корча, простягнувся вздовж барлога.
Та як хропонув, аж комарі розлетілися.
— Спи, спи,— захихотіла Облудниця і побігла додому. По дорозі ще борсука Хропунця налякала, буцімто назавтра мисливці до лісу збираються, то хай зранечку борсученят стереже і всіх сусідів попередить.
Тільки до білки Клопотухи не посміла поткнутися — знала, що та запросила до своєї господи чарівного гостя — кота Хитруна.
НА СВІТАНКУ БІЛЯ СТОЛІТНЬОГО ДУБА
Хоч бабуся Клопотуха і вистелила Хитрунові м'яку постіль у дуплі столітнього дуба, не спав Хитрун усю ніч, ходив лісом, про щось вітру розпитував.
Аж ось заплутався перший сонячний промінь у кучерявій чуприні столітнього дуба.
Пурх!..
То на галявину прилетіла жвава синичка Чепурушка, дзвінко привіталася й сіла на гілці коло білки Клопотухи.
Щось запирхало в траві, засопло,— прикотив їжак Стобурчак. Дарма що лапи криві,— не запізнився.
Посиділи, почекали, ніхто більше не приходить.
— Що за причина? — стала непокоїтися білка Клопотуха.— Де всі поділися? Обіцяли ж прийти Чубасиків сміх разом шукати.
Тут прилетів дятел Ковалик.
— Доброго ранку! Ух, утомився, запаморочила мені голову лисиця Облудниця: ще до схід сонця полетів я за річку — хвору вербу шукати. Літав-літав, та й не знайшов. Збрехала, напевне. Так-так-так! А чому нас так мало?
Почекали ще трохи, примчав захеканий заєць Лапчак.
— Де ж твоя совість, Лапчаче? — напосіла на зайця бабуся Клопотуха.— Час у дорогу рушати, а він десь вітра в полі ганяє! Ти, може, гриба мухомора гризнув ненароком, очманів? Чи просто проспав?
— Не спав я… бігав усю ніч… замучився… Простіть мені,— ледве пробурмотів заєць Лапчак.
І як же було Лапчакові не бігати, як перед очима — капуста! Отакезна! Ота сама, про яку набрехала лисиця Облудниця. Кинувся неборака капусту шукати, а совість шепоче: "Куди біжиш, зайче? Хіба забув, що вдосвіта треба бути на великій галявині?" Повернувся Лапчак. А в думці знову — капуста.