Бачиш: живуть зовсім самі, навіть не старалися довідатися, чи є тут ще які українці. Видно, прибиті новими обставинами.
— Можливо.
— А, крім того, я завжди кажу: є невидні нитки, що лучать нас усіх... навіть і "східняків"! — і Роман підморгнув.
— Ех, ти соборнику з Комарна!
— Ти не бачила доказу на моє твердження, загумінкова патріотко з самої столиці над Полтвою?
— Та нехай, тільки ти вдруге спитай мене, перш ніж розпозичити в ім'я загального добра мої книжки! Моя "Лісова пісня" — велика пам'ятка.
— І не позичиш її "найменшому братові"?
— Та вже позичу, коли ти пообіцяв...
— Я так і знав! А тепер перед нами куди поважніше завдання.
— Слухаю!
— Для нашої дальшої праці треба нам звести Рябенків із Боринськими. В єдності сила. Я хочу просити тебе, щоб ти це влаштувала. Хай одні одних запросять; треба, щоб діти пізналися.
— Добре, але чому я?
— Вірю в твої жіночо-дипломатичні здібнощі.
— Дякую за довір'я!
— Отже спробуєш?
— Спробую. До речі, пожди, я зараз винесу тобі цю нещасну "Лісову пісню". Тільки, щоб їй і волос з голови не впав, а то — буде тобі біда!
Міма побігла з сміхом на сходи; Роман засміявся теж. А коли вона зникла, проходжувався в сутінках перед дротяною огорожею і щось думав, нахмаривши чоло. В далині червоніли, синіли, зеленіли світла реклям. Але він не бачив їх...
— Прошу дуже, я обгорнула її в папір.
— Дякую. Гарантую її віддання неушкодженою всім своїм майном.
— Який ти великодушний!
— Мімо, я хотів тебе спитати... Чому ти вибрала якраз ім'я Мазепи?
— Коли, де?
— Коли "перехрищувала" ляльку Христі.
— Так, просто. Це міг бути і Виговський, і Богун, і Нечай...
— Безумовно, це могло бути і випадково... Але мені здається, що це ім'я має для тебе якесь особливе значення.
І в цю мить поміж ними була вже не низенька огорожа, що відділяла город від вулиці, а цілий китайський мур.
— Ромку, ти ж знаєш... І саме тому ти не повинен ставити таких питань!
— Пробач, я справді не хотів тебе вразити. Прошу, не гнівайся...
— Та не гніваюся — тільки не питай більше!
— Не буду, ні, заспокійся! Отже не забудь полагодити цієї справи! Добраніч!
Пішов із звішеною головою. А Міма ледве видряпалася до своєї кімнатки, щоб там плакати гірко аж до світанку...
***
Дорогий Вуйку Бурмиле!
Маю до Тебе велике прохання. Воно й не добре турбувати Тебе, та для мене ця справа важлива, а знаю ще звідтіля, де ми обидва вовкулакували, що такі діла Тобі до душі.
Коротко кажучи, мені треба розвідати, чи живе десь у Німеччині один наш товариш, з лісу. Прийшли ми — міг і він прийти. Теоретично це можливе. Знаю про нього, що був з нами в горах 1945-ого, а ще до того носив срібного левика. Там і дістав шрам на лиці, коли то наше довір'я зрадили "союзники ". Називається Іван. Дальше не знаю. І нічого більше не знаю.
Мені його необхідно треба, бо зобов'язаний йому. Хоч, до речі, навіть не знаю, чи, бува, не описую двох різних осіб. Тому якраз і хотів би впевнитися...
Привіт Тобі наш щирий та вояцький!
Твій Довбуш.
Роман прочитав і всміхнувся. Чи не час уже відучуватися підпільницьких звичок? Чи, може, це тому, що й дальше хотілося б жити тим напруженням, що колись? Тепер можна писати про речі, називаючи їх на ім'я — кому вони цікаві? Заадресував лист до Мюнхену і заховав його поміж книжки в теку. Годинник на руці показував пів дванадцятої. Насвистуючи "Ліс—наш батько, нічка — наша мати", сів читати "Пролегомена" Канта.
***
В понеділок ранком Ксеня Дибайлиха стояла біля огорожі:
— Ей, місис Лозова!
Сусідка виставила в вікно голову з волоссям "на шпильках".
— А знаєте, місис Лозова, моя Мері мала вчора веселий час!
— Та диви! З ким?
— Аз тим бойсиком-скитальцем, що в Терещихи віднаймає горище... Така, знаєте, щаслива прийшла, так при плоті сміялася, аж мій старий збудився!
— А що ж, місис Дибайлиха: купуйте рижу, будете весілля справляти!
— Та я б справила, чому ні, коли ж воно таке бідне: ні авта, ні хати. Тра' буде в Терещихи під церквою попитати, що він за один...
***
— Галло!
— А, Міма!
— Так. Не перешкоджаю тобі?
— Ніколи в світі! Що чувати?
— Зле.
— Чому?
— Говорила і з панею Рябенковою, і з Боринською... ну, і здається, що так просто справа не піде!
— Не піде?
— Боюся, що ні. Рябенкова шукає викрутів: тоді і тоді не можу, ніколи мені, а де ж мені їх приймати, а плаття доброго немає, щоб піти туди... Аж смішно!
— А їмость?
— Ця сказала просто: "Мені ще моя бабуня наказувала, щоб вважати, бо закордонці — непевний народ! А ще тепер, з-під большевиків, не під ніч згадуючи! Хто ж їх там зможе розкусити".
— А ти що на це?
— Промовляла одній і другій до серця, до сумління... Стоять незрушимі, як Бескид!
— Алеж Рябенки прийняли були нас з відкритими раменами! Я не розумію!
— Я трохи розумію. Рябенкову, значить... То ж "уніатський ксьондз", не те, що ми "цивілі"...
— А я не розумію! Ми ж уже прожили давно часи Ґонти!
— Та звичайно... А мені ще здається, що ми просто поставили професорів перед доконаним ділом...
— Гов, Мімо! Ти сказала дуже важливу річ!
— Не кажи мені "гов"! Я настільки старша за тебе, що вже могла б тобі бути навіть тіткою!
—Добре, що справді так не є! Отже, тіточко кохана, прийміть до ласкавого відома, що цієї неділі ми урочисто відсвяткуємо засипування Збруча.
— Як?
— Побачиш! Зійдемося в отця так, в четвертій, коли кінчається вечірня.
— Це можна; але що ти хочеш робити?
— Кажу ж — засипувати Збруч! Не забудь взяти лопату!..
Телефон засміявся багатозначно і "повісився". Міма хотіла зателефонувати ще раз, але щось подумала і повернулася до свого станка: одягати п'ятнадцятий тузінь ляльок того дня.
***
Було недільне вересневе пополуднє з легким відтінком осіннього золота в повітрі.
Роман запропонував прогулянку до зоопарку отцевим "Бюїком". Пані добродійка трохи вагалася, але вкінці згадала, що завиванчики з варенням із рожі ("Ще з Австрії, подумайте, панно Мімочко!") можна взяти з собою і з'їсти в парку.
Міма помагала їй складати завиванці в кошичок, а Христя підскакувала кругом них і повторювала пісеньку, що її сама склала:
А я дуже люблю,
Люблю зоопарк!
Їдемо до зоо!
Ля-ля-ля-ля!
— Тето Мімо, а Іван поїде?
— Звичайно!
— Але в нього ще немає сап'янців і шапки!
— Зате решта вже є!
— А татко домалював Іванові вуси! Поглянь, тето!
— Дуже гарний Іван! А знаєш, чому?
— А чому?
— Бо український!
Отець Боринський відправив якраз дяка з канцелярії і пішов із Романом до гаражу. Борисик і Богдасик, взявшися за руки, побігли за ними.
— Ромку, а куди ми їдемо?
— До парку, глядіти на звірів!
— А яких?
— Ведмедів.
— І ще яких?
— Вовків.
— І ще? — питали розбавлені діти.
— І тарпанів.*
— Іще?
— Куниць... Прекрасна машина, прошу отця!
— І ще?
— Турів. Я вмію вести авто. Дякувати ІРО** — навчився.
— Знаменито, пане добродію! Це придасться вам тут, в Америці!
— Іще?
— Бобрів... Можу сьогодні спробувати вести, якраз вчора дістав дозвіл. До вчора міг був їхати хібащо з тим дозволом, що з Німеччини.
— Ха-ха-ха! А то добре, пане добродію!
— Іще?
— Хом'яків...
— А, то маємо щастя! Я, щоправда, маю дозвіл, але завжди дуже хвилююся... Не дай, Боже, нещастя!
* Тарпани — дикі коні, що жили в українських степах.
** ІРО— міжнародна установа, що опікувалася втікачами після другої світової війни.
— І ще?
— Хлопці, не перебивайте, коли ми з паном магістром говоримо! Краще ідіть і скажіть Оркові, хай кидає читати комікси та збирається їхати!
Після переборення всіх можливих перешкод і непорозумінь, всі нарешті вже сиділи в авті, і Роман включив мотор. Рушили. Міма, сама не розуміючи чому, перехрестилася. Бож дорога була не така вже далека і весь час гладка, мов стіл.
— Христю, а ти таки взяла свого страхопуда!
— А ти свого "лівольвера" взяв?
— Навіть не вмієш вимовити!
— А ти не знаєш, чому мій Іван гарний!
— Бо він поганий!
— Гарний!
— Поганий!
— Орчику, не дратуй Христі! — вмішалася пані Боринська.
— Медвідь, нукуниця, хом'як... — числив на пальчиках Борисик.
— А ти забув: вовк, тапчан...
— Не тапчан, а тарапан...
— Ні, тапчан — такий, як у вітальні стоїть. Ромко так казав!
— Ромку, ти казав: "тарапан"?
Та Романові було не до того. Він нахилився, несподівано крутнув кермою, схопив гальму. Колеса страшно заскреготали і спинились.
— А це що? — скрикнула пані Боринська.
— Боюся, чи не опона луснула. Зараз погляну...
Роман жваво вискочив з авта і довго оглядав кожне колесо. Всі мовчки ждали.
— Так і сталося: опона луснула! Прошу хвилинку пождати: я піду до найближчої бензинової станції.
Роман залишив товариство ні в цих, ні в тих. Найбільше хвилювалася Міма. Нарешті він появився.
— На жаль, дві найближчі станції замкнені. Доведеться мені йти кудись дальше. Можливо, що треба буде затягнути авто рятунковою машиною аж туди...
В цю хвилину Христя запитала голоском, що йшов просто з глибини зраненого серця:
— То ми не поїдемо до зоо?
Це була остання крапля в чаші: Борисик, Богданко, а за ними і Христя вдарили в голосний плач.
— Чому ні, — пробувала потішити Міма. — Направимо колесо, то й поїдемо.
— Але скільки наждемося марно! Якби тут де близько жили які мої парохіяни, пане добродію, то можна було б переждати...
— Тут зараз за рогом живуть панство професори Рябенки...
Мімо, заведи до них! Я тим часом замкну авто — нехай собі постоїть. Тут можна залишати авта...
— Та, мабуть, підемо, пане добродію...
—Я б не йшла, але ти знаєш, Васильку, що мені зараз погано стає, коли посиджу довше в замкненому возі.
***
— Пані професорова, я до вас по рятунок прийшла. Ми їхали автом із ріднею отця Боринського і мали випадок...
— О Господи! Чи хоч чого поганого кому не трапилося?!
— На щастя, ні, тільки направа триватиме кілька годин.
— Так чом же ви їх не просили зайти до нас? Де вони?
І Тетяна Гнатівна вже бігла вулицею з відкритими раменами назустріч пані Боринській.
***
Роман не спішився. Поки знайшов відкриту майстерню, поки завіз туди авто, поки його направили, вже добре стемніло. Нарешті він затрубив під вікнами Рябенків.
— Прошу дуже, пане професоре! Зайдіть до мене, я вам ці стародруки покажу! І так лежать у мене — а вам придадуться.
— Пані моя кохана, то хоч у суботу — дуже прошу! Я теж маю трохи вишивок, — але хто тут на них розуміється? Хіба лиш ми з вами...