Тільки не разом, не гуртом, а поодинці, без співу, без гамору, неначе крадькома, немов чогось бояться... А в клуні за дверми стоїть один хлопчина і нишком заглядає в щілину між дошками дверей. Коли ж хтось підходить, відчиняє двері, але лише трішки, а той, що прийшов, проховзуеться всередину. І так одне за одним, і чи не десяток їх зібралося.
Клуня вся повна сіна, лиш посередині прохід і вгорі, під самим дахом трохи місця. І туди діти вилазять усі драбиною та збираються біля діри у стрісі,4) де трохи видніше. Та щось шепочуть поміж собою. Юрчик чув, що говорили вони щось про науку. Але що саме говорили, не міг ніяк розібрати, бо говорили вони так тихесенько, як вітер листячком шелестить. І видно було, що всі когось ждали, бо раз-у-раз виглядали нетерпеливо крізь діру у стрісі.
Та нараз надбіг ще один хлопчина. Видно було, що спішився і був дуже схвильований. Ввійшов у клуню і почав живо розказувати тому, що при дверях. Юрчик почув лише таке:
— Нашого вчителя взяли! Я сам бачив, як вели його емведисти5) зі зв'язаними руками. Я дав уже знати кущовому.") Може, наші ще визволять його. Зараз іду під сільраду — і так сьогодні науки, мабуть, уже не буде!
А тоді той другий взяв його за руку та повів вгору на сіно. Всі гляділи на нього допитливо, а він почав говорити:
— Друзі, Михась саме приніс вістку, що нашого вчителя Голубого ув'язнили большевики. Та нехай вони не думають, що коли не стане вчителя в нашій рідній, справжній українській школі, ми перестанемо вчити ся!7) Ще ніхто в селі не знає, де саме ми вчимося, а наш учитель напевно нас не зрадить! Я знаю, де захована наша книжка. Тож сьогодні будемо вчитися так пильно, немов би наш учитель був із нами. Ти, Івасю, станеш на стійці при дверях, а ти, Степане, будеш дивитися крізь діру у стрісі.
Обидва хлопці відразу виконали наказ цього старшого, хоч він не виглядав на дуже старшого від них. А тоді він видобув із сіна маленьку книжечку, і Юрчик зі здивуванням прочитав наголовок: "Історія України. Видання Української Повстанської Армії".8)
Хлопці та дівчата похилилися над книжкою і почали читати. Юрчик почув: "Володимир Великий охрестив усю Україну". І далі, і далі, та так гарно, так рівненько, виразно. Опісля змінили стійкових, щоб і ті могли почитати. Потім почали одне за одним переказувати прочитане і пригадували, що читали давніше. В очах у них світились огники, коли розказували, як то колись Україна була славна та могутня, як прийняла віру Христову...
Та нараз стійковий заворушився:
— Дивіть, селом ідуть емведисти, переглядають усі хати, клуні...
Старший рвучко схопив книжку і сховав її собі за пазуху.
— Хтось один проведе всіх крізь діру в стрісі на оборіг, а звідтіля скачіть у городи та розбігайтеся! Я лишуся тут, щоб здержати большевиків, поки ви ви лізете!
— Ні, Васильку! Це моя клуня, і лишуся я. Ти мусиш провести всіх і книжку сховати, бо другої в нас немає! А коли мене побачать у моїй клуні, менше пі
дозріватимуть! — сказало найменше дівчатко.
Старший завагався, а опісля сказав: "Добре!"
Всі почали просуватися за ним дірою в стрісі. Дівчинка вийняла хустку, сіла біля дверей і почала ніби вишивати.
В цю ж хвилину большевики застукали у двері своїми чоботиськами. Дівчинка ще не відкривала, бо ще чути було, як шелестіло сіно; видно, не всі ще були на оборозі.
Та врешті большевики розбили двері і вдерлися до клуні.
— А, це тут упівська школа!? — крикнув їх командир. І просто до дівчинки:
— Це в тебе петлюрівська") школа?
— Не знаю... А що це таке? — спитала ніби байду же дівчинка.
— Не знаєш? Я тобі покажу, що знатимеш! Добре ми вже слідкували весь час за вами! Вашого вчителя вже забрали — і вас усіх ще виловимо! Кажи — де
школа?
— Не знаю! — відповіла ще раз.
— То ходи з нами! Ми вже таке зробимо, що все роз кажеш! — і вхопив її за плечі та попхав перед себе.
Вона злякалася, стрепенулася. Та відразу ж личком пробігла радісна усмішка: в клуні було тихо, як маком сіяв. Всі були врятовані! Спокійно пішла перед емведистами...
***
Юрчик прокинувся і добру хвилину не міг пригадати, де це він. І тільки поплямлена та почеркана сторінка в зошиті перед ним пригадала йому все. З соромом видер її Юрчик і почав знову писати: рівненько, гладко, чисто...
З того дня він ходив пильно в українську школу, хоч не раз дуже хотілося замість того йти гратися з товаришами. Та тоді він відразу згадував, що все ж таки не так важко йому вчитися, як тим дітям на Рідній Землі...
1) Юрчик жив з батьками на еміграції, на чужині і мусів ходити насамперед у чужу школу.
2) Клуня — інакше стодола.
3) Оборіг — чотирокутний дах на стовпах, що під ним складають сіно.
4) Стріха — солом'яний дах.
5) Емведисти — большевицькі поліціянти.
6) Кущовий — провідник куща. Кущ — це декілька хат у селі, що їх мешканці потайки змовляються, щоб разом боронитися проти большевиків.
7) Хоч у большевицьких школах і вчать по-українськи, але вчать багато неправдивого та злого. Тому свідомі діти сходяться потайки самі, щоб під проводом повстанців учитися правди про Україну.
8) Українська Повстанська Армія, коротко УПА — українське таємне військо, що бореться проти большевиків.
9) Головний Отаман Симон Петлюра боровся проти большевиків 40 років тому. Большевики вбили його підступно, а всіх свідомих українців називають і досі "петлюрівцями".
ЯК МАРТУСЯ З МАМОЮ ЇЗДИЛИ В УКРАЇНУ
Коли Мартуся прибігла з подвір'я в хату, вона побачила, що на стіні біля вікна висіла якась нова світлина. Мартуся підійшла до неї і почала розглядати. Там була якась хатка — тільки не така, які тут, великі, на багато поверхів. А така мала-малесенька, що дах трохи не покривав віконець. Перед хаткою цвіли квіти і стояла лавочка, а на ній сиділо двоє стареньких людей. Все це Мартуся пізнала зразу. Та вона хотіла знати щось більше. Хотіла знати, що це за хатка, як називаються ці квіти, що це за люди на світлині. Отже Мартуся почала питати маму. Мама сиділа задумана над вишиванням, але на питання Мартусі почала відповідати дуже уважно:
— Це, доню, хатка твого діда і бабуні. Ось тут вони й сидять на призьбі перед своєю хатою. А ці квіти — це соняшники та мальви. Під самим вікном простелився барвінок.
Мартуся знала пісеньку про барвінок: "Стелися, барвінку, низько, низенько" і почала її наспівувати півголосом. Опісля нараз запитала:
— А це моя бабуся?
— Твоя, дитинко.
— І дідо мій?
— Також твій. А мої це батько і мати. Так, як я — твоя мати, а тато — твій тато.
— Ага! — І Мартуся почала думати, яке то воно все дивно, що мами мама — її бабуся. А потім спитала:
— А ти любиш бабусю?
— Певно, що так!
— А бабуся тебе любить?
— Дуже любить!
— А мене?
— І тебе любить, моя кришечко, хоч вона тебе ще й не бачила. Я тільки змогла їй листа передати, що в неї внучечка така маленька. Та й то не знаю, чи знайшов він бабусю, чи ні.
— А чому бабуся мене не бачила?
— Бо вона залишилася дома, в Україні, у своїй хатці.
— А чому ми не можемо поїхати до неї? Я дуже хочу їхати до бабусі!
— О, це дуже далеко, моя дитино. Пригадуєш, як ми приїхали сюди кораблем; а це ще куди, куди дальше.
— А я поїду далеко-далеко! Я хочу до бабусі! — і Мартуся вже починала кривитися, мов до плачу. Тоді мама взяла Мартусю на коліна і сказала:
— Знаєш що, ми зараз так ніби поїдемо в Україну.
Добре? Приготов скоренько всі свої речі, а ці два стільці — це буде наша залізниця. Добре?
— Добре!
І Мартуся швидко принесла свою ляльку у вишитій сорочці, що то її тато чомусь називав Наталка-Полтавка,1) свою книжечку з образками та козака без одної ноги. Мама каже, що то йому татари2) ногу в бою відрубали. Марта поскладала свої скарби на стільці, сама видряпалася на нього і почала плескати в долоні:
— А я вже готова, готова, а я поїду, поїду, поїду!
— А вважай, чи двері в залізниці добре зачинені, щоб ляля не випала, коли почнемо швидко їхати! Хто хоче на Україну, прошу відразу всідати! Через одну хвилину від'їжджаємо! Фю-ю-ю-ууу! Чах, чах, чах... А правда, як швидко їде поїзд?
Мартуся ще не дуже розуміла, як то поїзд їде, але повторила згідливо:
— Швидко їде!
— Чах-чах-чах! Фю-ю-ю-уууу! Ми приїхали над море. Прошу всіх висідати! Поїзд дальше вже не йде! Корабель в Україну відпливає через кілька хвилин!
Прошу швидко пересідати!
І мама помогла Мартусі перенести все її добро на крісла по тому боці стола.
— Гу-у-у-у! Чуєш, як гудок гуде? Це знак, що ми вже відпливаємо. Тільки вважай, не підходь заблизько до краю чардака3) щоб ти не впала у воду.
Для певности Мартуся притулилася до мами, щоб, бува, не впасти.
— Чуєш, як хитає кораблем? Це, мабуть, буря буде. Бо й небо захмарилося!
— А яка це буря?
— А така, що на морі встають такі великі, великі хвилі, що аж через верх корабля переливаються, і вітер віє, і громи б'ють. А ти боїшся бурі?
Мартуся подумала, подумала і сказала:
— Ні, бо я козачка! (Це так тета навчила її говорити).
Мама погладила Мартусю по голівці:
— От і добре. Та вже здалека видно і берег. Зараз будемо висідати.
— А це вже Україна?
— Ні, дитино. Ми ще їхатимемо довго, довго поїздом, щоб доїхати туди.
Мартуся скривилася:
— Ще так далеко?
— Далеко, дитино, та це нічого. Доїдемо на Україну, то й не жалуватимеш. Гу-у-у! Заїжджаємо в пристань. Прошу висідати! Поїзд на Україну стоїть на
станції справа, на четвертих рейках!
І Мартуся з мамою заметушилися, щоб забрати всі свої речі та перейти до поїзду.
— Фю-ю-уууу! — і поїзд покотився.
Їхали доволі довго — аж поки мама не скінчила вишивати цілу квітку.
Мартуся сиділа чемненько і думала, як то буде, коли вони приїдуть в Україну.
— Фю-ю-ю-ууу! Ми вже в Україні! Місто Холм! Поїзд стоятиме тут десять хвилин! Можна висідати! Ану, висядьмо та подивимося на Холм! — і вони обидві підійшли до вікна.
— Бачиш, Мартусю, оцю високу вежу?
— Бачу.