Втомлені, але горді зробленим. А цей лежень їх і питає:
— Чого мене ніхто не бере? Невже людям не однаково, яким ножем працювати? Я ж гостріший за вас.
Минали дні, тижні, щоранку шість робітниць брали в буфеті свої ножі, а сьомий лежав і лежав без діла — гострий, блискучий, але нероба.
Якось увечері він запитав свого сусіду:
— Як кухарки пізнають ножі?
І сусіда розповів йому дивну річ. Виявляється, ножа, яким кухарка хоч день попрацює, вона називає своїм. І потім не хоче брати ніякого іншого.
— Чого це так? — питає лежень.
— А того, що без людської руки ніж — ще не ніж, а просто шматок металу. В кожного з нас людина залишає щось від своєї руки.
Лежень не міг цього зрозуміти. Він байдужно блищав своїм гострим лезом.
********
ЧОМУ СЕРГІЙКОВІ БУЛО СОРОМНО
Настала холодна зима. Запорошило снігом сад. Літають над білим килимом пташки, тривожно пищать, бо нічого їсти.
Зробили третьокласники годівницю. Щодня приносять корм — смажене конопляне сім'я, гарбузове та соняшникове насіння.
А синичкам — шматочки сальця в сіточках, щоб ворона не вкрала.
Завтра неділя. Приносити корм до годівниці випала черга Сергійкові.
Він із вечора приготував шматочок сальця, загорнув його в сіточку. У маленький мішечок насипав гарбузового насіння.
"Уранці, як тільки розвидниться, понесу", — думав Сергійко.
Та вранці йому не захотілося вставати.
Прокинувся Сергійко пізно. Надворі мела хуртовина.
"Куди я в таку негоду піду?" — подумав Сергійко. Хуртовина вщухла аж перед вечором.
— Це ж усі дороги засипало снігом. Та й синички сплять десь у затишку, — заспокоював себе Сергійко, щоб не докоряло сумління.
Коли стемніло, Сергійко подумав: "За один день синички не загинуть... Завтра хтось погодує..."
Уранці наступного дня вчителька підійшла до вікна й запитала:
— Чия була черга вчора синичок годувати?
— Моя... — сказав Сергійко й поблід. — Молодець, Сергійко! — похвалила вчителька. — Дивіться, аж два шматочки сала повісив. Ще й досі клюють синички.
У класі стало тихо-тихо. Сергійко від хвилювання не міг перевести духу. Він чув, як у грудях б'ється серце — ось-ось вискочить.
Йому було соромно підвести очі й глянути на вчительку.
********
ЧОТИРИ ВІТРИ І МАТЕРИНСЬКЕ ГОРЕ
Під Полтавою живе мати Марія, мати чотирьох синів — Остапа, Миколи, Сергія і Юрія. Всі чотири сини її загинули в битві за рідну Вітчизну.
Щонайстарший Остап — чорновусий і чорноокий — поклав голову на півночі, десь у холодному Білому морі.
На рік молодший від нього — білявий і синьоокий Микола — поліг десь далеко на сході, в бою за Волгу.
Ще на рік молодший — русявий, з очима, як терен, що покритий росою, — Сергійко, загинув у теплому Чорному морі, на півдні.
А найменшенький, сімнадцятирічний Юрасик, тоненький, мов очеретина, такий же чорноокий, як і Остап, похований на заході, в Карпатських горах.
Вийде на світанку мати Марія та й прислухається, звідки вітер сьогодні.
Як із півночі вітер, каже мати Марія: "Сьогодні мені від Остапа чорноокого вісточка..."
Як зі сходу повіє, каже мати Марія: "Сьогодні від Миколи синьоокого вісточка..."
Як із півдня вітрець подихне, каже мати Марія: "Сьогодні від Сергійка терноокого вісточка..."
Як із заходу вітер тривожний зашумить у листі тополі каже мати Марія: "Сьогодні мені найменшенький, мій Юрасик, дитятко моє шле вітаннячко..."
А як тиша навколо, як лист не шелесне, як билинка не колихнеться, — біль стискає материне серце. Вийде на шлях полтавський мати Марія, гляне на далекий обрій, і тихо шепочуть п уста:
— Чом забули за мене, сини мої любі?
І летить над світами, як зозуля, материн зойк, і така могутня сила болю того материнського, що вже через мить прилітає ласкавий вітер — чи то з заходу, чи то з півдня, чи то зі сходу, чи то з півночі, — і пестить материну сиву косу.
І теплішають очі матері Марії, і знову стають молоді, тільки горе ніколи їх не лишає, бо вічне те горе, як вічне сонце, як вічна любов материнська.
*******
ЩО БУДЕ, ЯК ЗУПИНИТЬСЯ ЧАС
Було це давно. В одній сільській школі вчився хлопчик Василько. Школа була маленька. Працював у ній один учитель, і всі діти вчилися в одній кімнаті.
Настало літо. Василько закінчив другий клас і з гордістю сказав татові й мамі:
— Тепер я вже третьокласник.
І ще розповів про те, що вчитель, від'їжджаючи кудись у відпустку, доручив йому дуже велике діло. В манюнькій кімнатці, що звалась учительською, висів годинник — ходики. Вони весело цокали — відлічували час.
Час минав, і на довгому ланцюжку, що висувався звідкись із середини годинника, опускалася гирка. За добу вона опускалася так низько, що годинник зупинився б, якби ніхто не підтягнув її вгору.
— Ось тобі ключ, Васильку, — сказав учитель. — Щоранку приходь, відчиняй школу, заходь в учительську й підтягуй гирку. Як забудеш — станеться біда.
— Яка? — злякався Василько.
— Зупиниться час.
Василь аж завмер, так здивувався. Не знав, чи жартує учитель, чи каже правду. Щось підказувало хлопчикові, що це таки жарт. Аче, може, й насправді таке трапиться. Хто його знає... Може, й справді зупиниться.
Василько задумався: "Що воно буде, як зупиниться час?" Він силкувався уявити, яке може скоїтися лихо, та роздуми його ні до чого не привели.
Але щоб не сталося біди, він уставав ранесенько, приходив до школи, відчиняв її і, прислухаючись до рівного цокання ходиків, радо переконувався: час іде.
Потім підтягував гирку, зачиняв школу і йшов додому.
Був ранній ранок. Село прокидалося. Василько усміхався.
Він знав, що і спокійний, радісний ранок, і тихомирні люди, і жваве теля, що вирвалося з подвір'я на вулицю, — все це існує тільки завдяки тому, що він підтягнув гирку ходиків, і час, на щастя, не зупинився.
*******
ЯБЛУНЬКА І ЛІТО
ЮРКО й Мишко весною посадили біля школи яблуньку. І домовились: на канікулах будуть навідуватися до школи й поливати її.
Скажімо, так: сьогодні поливатиме Юрко, завтра — Мишко, потім знов Юрко, потім Мишко. Ростиме собі яблунька — сил набиратиметься.
Настали канікули.
"Сьогодні мені поливати яблуньку... — подумав Юрко. — Та хіба їй що станеться, як один день не полити? Завтра прийде Мишко й поллє..."
Настав Мишків день. Далеченько жив Мишко від школи. Він собі й подумав: "Учора ж поливав яблуньку Юрко... Нічого їй не станеться, як один день не полити.
Завтра знову Юрків день, він трохи ближче від школи живе, хай собі й поливає".
Минали дні, Юрко надіявся на Мишка, а Мишко на Юрка.
Кілька днів яблуньку ніхто не поливав.
А щодня приходив до школи Андрійко, що вже тепер другокласник. Він годував рибок у шкільному акваріумі. Бачить хлопчик, ніхто яблуньки не поливає, ось-ось засохне.
Він і став її щодня напувати. Зеленіє яблунька, сил набирається.
От і перше вересня. Прийшли діти до школи. Не терпиться Юркові узнати: а чи поливав же Мишко? І Мишкові хочеться дізнатися: чи Юрко поливав?
Почимчикували хлопці до яблуньки. Ідуть і мовчать. А як побачили, що вона зеленіє, кожен із ния горів од сорому й потупився в землю.
Бо кожен думав: "Це ж тільки я не поливав, а товариш мій поливав".
Так і стояли хлопці перед яблунькою, схиливши голови, аж поки пролунав дзвінок.
**********
ЯК НАРОДИВСЯ ВАСИЛЬКО
— Діти, сьогодні день народження вашого товариша — однокласника Василька.
Сьогодні тобі, Васильку, виповнилося вісім років. Вітаю тебе з днем народження! Бажаю здоров'я і щасливої долі. А вам, дітки, розповім, як народився Васильки.
Ще не було його на світі, як татко працював трактористом, а мама — у шовківницькій бригаді.
Готувалася молода трактористова дружина стати матір'ю. З вечора збирався чоловік відвезти її в пологовий будинок. А тут розходилася хуртовина, насипало снігу, на дорозі замети.
Машина не пройде, відкладати поїздку не можна, мати відчуває, що скоро появиться на світ дитя. Іде чоловік по трактора, а в дружини вже починаються страшні болі.
Прилаштував чоловік до трактора великі сани, загорнув жінку якнайтепліше й виїхав з дому. А до пологового будинку — сім кілометрів. Завірюха все дужчає. Степ уже вкрився білим покривалом.
Дружина стогне, трактор ледве пробивається крізь замети.
На півдорозі мотор заглух. Підходить молодий чоловік до дружини, загортає в ковдру, бере на руки й несе, з трудом вибираючись із одного замету й поринаючи в другий.
Хуртовина шаленіє, сніг сліпить очі, чоловік обливається потом, серце виривається з грудей. Здається, ще крок і не стане більше сил, але ж розуміє: ледве зупиниться перепочити — загинуть.
Ось він скидає пальто й залишається в самій сорочці. На руках стогне дружина, завиває вітер, а чоловік тільки й думає про ту маленьку істоту, що має народитися.
За неї він відповідає перед дружиною, перед батьком і матір'ю, перед дідусем і бабусею, перед усім родом людським, перед власною совістю.
Чотири тих страшних кілометри долав молодий батько годин із десять. У двері пологового будинку постукав уже перед вечором.
Постукав, передав санітаркам на руки загорнуту в ковдру дружину й упав, знепритомнівши. Коли розгорнули ковдру, вражені лікарі не повірили своїм очам: поруч із матір'ю лежав хлопчик — живий, міцний.
Він щойно народився. Мати відкрила груди й тут же стала годувати сина, а лікарі вже стояли над ліжком, де лежав батько.
Десять днів перебував батько між життям і смертю. Лікарі таки врятували його. І сина виходили. Так народився Василько.
*******
ЯК ФЕДЬКО ВІДЧУВ У СОБІ ЛЮДИНУ
Пішов малий Федько з матір'ю на поле картоплю копати.
— Вісім років тобі, — каже мати, — працювати пора по-справжньому.
Підкопує мати кущ, а Федько вибирає з ямки картоплю й у відро кидає.
Не хочеться Федькові працювати. Позбирає картоплю, що зверху, а в землі не хоче длушпатися.
Залишив він картоплю в одному кущі, другому.
Мати помітила таку роботу, довибрала, що Федько зоставив, та й каже:
— Хіба тобі не соромно? Людина ж дивиться і все бачить!
Оглядається Федько довкола й дивується:
— Де ж та людина? Що вона бачить?
— У тобі, Федьку, людина. Все вона бачить, все помічає, та тільки ти не завжди прислухаєшся до того, що вона тобі говорить. Ось прислухайся до її голосу, вона й скаже, як ти працюєш.
— А де ж вона в мені — людина? — дивується Федько.
— У голові твоїй, у грудях, в серці, — підказує мати.
Перейшов Федько до іншого куща, позбирав картоплю, що зверху лежала.
Хотів було вже залишити його, аж тут мов і справді хтось докоряє: "Що ж ти, Федьку, робиш? Порийся, там ще є картопля, у землі".
Здивувався Федько, оглянувся.