Материне поле (збірка)

Василь Сухомлинський

БО ЗА МОРЕМ — ЧУЖИНА

Один добрий господар Хлібороб мав родючу ниву. Щороку сіяв на ній пшеницю.

Було, як тільки вона доспіє, скосить її, а на стерню прилетить Журавель — колоски збирає.

І дякує Хліборобові, що такої доброї пашниці надбав.

Та ось настав тяжкий рік. Ціле літо не було дощу. Ледве викинула колос пшениця та й згоріла на пні.

Прилітає Журавель, а Хлібороб сидить над засохлою нивою.

— Що ж ти тепер робитимеш, Хліборобе? — питає Журавель.

— Оратиму та сіятиму пшеницю, — каже Хлібороб. Задумався Журавель, не вірить. А Хлібороб справді ниву оре, пшеницю сіє.

Минула зима, настала весна. Зазетеніла нива. Та знову спіткало Хлібороба велике горе.

Знову ціле літо не впало на землю жодної краплини дощу. Ледве викинула колосок пшениця та й згоріла на пні.

Прилітає Журавель, а Хлібороб сидить над засохлою нивою Худий, чорний, тільки очі блищать.

Коло нього діти й дружина — теж худі та чорні, бо їсти нічого. Сидять над засохлою нивою, а біля них мішечок із зерном стоїть.

— Що ж ти тепер робитимеш, Хліборобе? — питає Журавель, як і минулого року.

— Оратиму та сіятиму пшеницю, — каже Хлібороб.

— Навіщо ти сили марно тратиш і зерно губиш? — питається Журавель. — Спечіть хліба з тієї пшениці та їжте, бо з голоду помрете. Та линьмо зі мною за море, там і земля родюча, й посухи немає.

— Не підемо нікуди, — каже Хлібороб.

— Не підемо нікуди, — кажуть діти.

— Не підемо нікуди, — каже мати.

— Чому не підете? Ви ж голодні, вже два роки посуха.

*******

ВИСОКА ГОРА ДО НЕБА

В одної жінки народилося двоє синів-близнят. Коли їм було сім років, Мати дала їм відра, взяла за руки й сказала:

— Ходімо, сини, здобувати розум.

Ішли вони день, ішли другий, а на третій прийшли до високої гори.

— В оцій горі, — сказала Мати, — маленькими золотими піщинками розсипано розум. Щоб здобути його, треба назбирати повне відро золотих піщинок.

І дала синам по маленькій ложечці.

Близнята були дуже схожі один на одного: сині очі, чорні брови, біле лице... Але душею були різні. Один — Працьовитий, другий — Ледачий.

Ледачий узяв відро, ложечку й каже:

— Піду до річки — ловитиму рибу та юшку варитиму.

А Працьовитий сів під високою горою та й пересипає ложечкою землю з місця на місце. Набере, висипле, гляди, інколи й упаде золота піщинка. Він ту піщинку й покладе в відро.

Минуло багато років. Ледачий згадав свого Працьовитого брата. Піду, думає, подивлюся, чи він хоч живий.

День іде, другий, а на третій приходить до гори. Але гора зовсім не там, де була раніше. Стоїть біля неї Працьовитий брат, а біля нього повне відро золотих піщинок.

Здивузався Ледачий. Але дотямив, що його Працьовитий брат пересипав цілу гору й здобув розум. А він, Ледачий, тільки й навчився ловити рибу та юшку варити.

— Що ж ти тепер робитимеш? — питається Ледачий брат Працьовитого.

— Піду здобувати матері щастя.

— За золото купиш? — питається Ледачий брат.

— Щастя не купується, — відповів Працьовитий, підняв відро із золотом, махнув ним — і піщинки золоті знову розсипалися по землі. Щастя здобувається працею.

*******

ЗАГУБЛЕНІ ГРОШІ

Степанко знайшов на шкільному подвір'ї двадцять копійок. "Це хтось загубив, — подумав собі. — Віднесу Марії Григорівні".

Відніс гроші вчительці.

Марія Григорівна похвалила.

— Ти чесний, хороший, Степанку.

Була велика перерва. Степанко почув із шкільної радіогазети розповідь про свій вчинок.

Мовляв, навчається в нас у першому класі Степанко. Чесний, справедливий, сумлінний учень. Знайшов на подвір'ї двадцять копійок — і що б ви думали! — не присвоїв, не купив ні цукерок, ні морозива, а віддав учительці.

А наступного дня Степанко побачив у шкільній газеті своє фото й прочитав по складах: "Беріть приклад із Степанка".

Через кілька днів приходить на великій перерві до Марії Григорівни Семенко, теж першокласник, та й каже:

— Маріє Григорівно, а я знайшов на подвір'ї тридцять копійок. Хтось згубив...

— Невже? — дивується вчителька. — Дві монети по п'ятнадцять чи як?

— Ні... Дві монети по десять і дві по п'ять...

Марія Григорівна якось дивно усміхнулась і похитала головою:

— Добре. Напевне, знайдеться той, хто загубив.

Минув день, другий, третій. Приходить Семенко до вчительки та й питає:

— Не знайшовся той, хто загубив гроші?

— Ні, не знайшовся. А подумай-но, Семенку, може, це ти сам загубив та забув, що ти загубив і знову знайшов?

Семенко почервонів...

*******

ЗАПИТАВ У БАБУСІ

У Павла, жвавого, пустотливого, непосидющого четвертокласника дідусь загинув на фронті. Дома, в старовинній скрині, бабуся зберігає його ордени й медалі.

А недавно намалювали великий портрет дідуся й повісили в класі, напроти Павлової парти. У Павла западати радісні вогники в очах, коли він побачив дідуся, мов живого.

Ате через деякий час радість перейшла на гіркоту. Буває ж таке: не виконаєш завдання — учитель і дорікає:

— Як тобі не соромно, у тебе ж дідусь герой, ти ж сидиш напроти його портрета!

А то якось Павло поставив на парту уламок дзеркальця й ну пускати сонячних зайчиків.

Сусідка по парті, Оленка, шепче:

— Хіба можна так вести себе на уроці? Хіба твій дідусь пускав сонячних зайчиків?

Гірко й тяжко стало Павлові. А в суботу вчителька сказала:

— Сьогодні підемо до лісу. Біжіть мерщій додому, віднесіть книжки й візьміть їжу.

Павло підійшов до відчиненого вікна, вистрибнув надвір і вже хотів бігти додому, аж назустріч йому вчителька (і коли вона встигла вийти з класу?):

— Хіба ж так учні роблять? Запитай у бабусі: чи стрибав коли-небудь у вікно твій дідусь?

Наступного дня Павло підносить руку:

— Я запитував у бабусі...

— Про що? — вже й забула вчителька.

— Запитував, чи не стрибав дідусь у вікно.

Ну, й що вона тобі сказала?

— У вікно ні. А через димар таки раз вилазив, коли його після уроків залишили.

********

ЗВИЧАЙНА ЛЮДИНА

Є в сухому степу колодязь. Біля колодязя — хатка. В ній живуть дідусь із внуком.

Біля колодязя на довгій вірьовці відро. Ідуть подорожні, заїжджають до колодязя, п'ють воду, дякують дідусеві.

Стерлась вірьовка, перервалась, упало відро в глибокий колодязь.

Немає в дідуся другого відра. Нічим води витягти, щоб попити.

День не п'ють води дідусь із онуком, два дні не п'ють. Мучаться від спраги.

На третій день уранці проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з настороженими очима. На возі в нього побачив дідусь відро під соломою.

Глянув подорожній з настороженими очима на колодязь, глянув на дідуся з онуком, ударив коней батогом і поїхав.

— Що це за людина? — питає онук дідуся.

— Це не людина, — відповідає дідусь.

Опівдні проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з байдужими очима.

Дістав з воза відро, прив'язав до вірьовки, витяг води, напився, дав попити дідусеві й онукові, решту води вилив у сухий пісок, відро забрав та й поїхав.

— Що це за людина? — питає діда онук.

— Це не людина, — відповідає дідусь.

Увечері проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з добрими очима. Дістав з воза відро, прив'язав до вірьовки, витяг води, напився й поїхав, а відро так і стоїть на цямрині.

— Що це за людина? — питає онук.

— Звичайна людина, — відповідає дідусь.

********

ЛЮДИНА З ГАРЯЧИМ СЕРЦЕМ

Вузенькою стежкою ішли два подорожні. По один бік — хлюпотіли хвилі синього моря, по другий — стояли сиві гори.

Ішли подорожні вже давно. Вони шукали Красу. Один із них — Людина з Гарячим Серцем, другий — Людина з Холодним Серцем.

Людина з Гарячим Серцем глянула на море — і очі її стали захоплені й ласкаві. Вона й каже:

— Яке воно сильне, могутнє і вічне — море.

А Людина з Холодним Серцем каже:

— Так, багато води.

Прийшли подорожні до сірого каменя. У Людини з Гарячим Серцем радісно засяяли очі.

— Глянь, яка гарна квітка. Це ж і є та Краса, що ми шукає мо.

— Де ти бачиш ту квітку? — дивується Людина з Холодним Серцем. — Це ж сірий камінь.

— Так, камінь, але в ньому квітка троянди, — каже Людина з Гарячим Серцем. — Треба тільки відкинути зайве — і квітка заграє.

Людина з Гарячим Серцем багато днів лупала й тесала сірий камінь. А Людина з Холодним Серцем сиділа на березі та із сумом в очах дивилася на море.

Нарешті з-під скалок каменя показалася гарна-прегарна квітка. Світ затамував дух та вдивляється в Красу, визволену із кам'яного полону.

Навіть гори піднялися вище. Навіть хвилі морські притихли, безбереге море стало мов дзеркало.

Тільки Людина з Холодним Серцем була байдужа. Вона доторкнулася пальцем до квітки, попробувала нігтем і сказала:

— Так, міцний камінчик...

********

МАТЕРИНЕ ПОЛЕ

У матері було два сини — старший і молодший.

Коли поженилися сини, дала мати кожному з них ниву. Були ці ниви поруч. Сталося так, що старшому синові дісталася нива на один крок ширша, ніж молодшому.

Затаїв молодший син образу, бо на три мішки менше пшениці збирав щороку, ніж старший.

З кожним роком образа ставати все глибша, аж поки й переросла в ненависть. Зненавиділи брати один одного.

Стали уникати вони зустрічей. Коли старший працював на ниві, молодший не виїздив у поле. Коли молодший був на ниві, старший сидів дома.

А мати жила далеко за лісом. У неї була там своя нива, де вона працювала, скільки здужала.

Через людей чула, що її сини ненавидять один одного. Кілька разів приїздила їх помирити, але нічого не виходило.

Не хотів і слухати старший син, щоб півкроку поля віддати молодшому.

Та ось одного гарячого літнього дня, напередодні жнив, почули сини новину: прилетіла з чужого далекого краю чорна сарана, сіла на материну ниву й поїла хліб дощенту.

Приходить старший син до молодшого та й каже:

— Ти чув, брате, про материне горе?

— Чув, — відповідає молодший син.

— Що ж думаєш робити?

— Миритися нам треба, ось що, — каже молодший син.

— Так я тому й прийшов до тебе, — радісно мовить старший брат. — Коли на материнському полі горе — треба забути нам про сварку й закопати в землю ненависть.

А тоді й подумали: "І для чого нам ця межа? Хай поле наше буде спільне. Краще ділитися зібраною пшеницею".

Так і знищили брати межу. Скосили пшеницю, обмолотили, поділили натроє. По одній частці залишили собі, а третю матері відвезли.

Бо коли на материнському полі горе — треба забути про суперечки, образи, ненависть.

********

НА ДРУГИЙ РІК

Був собі хлопець Федько. Була в нього одна мати, а батька не було.