Якби муха залетіла – всі відразу б її почули й здивувалися б її недоречному дзижчанню.
І от в цю, майже мертву тишу, влітає мій приятель. В флотській шинелі, яку він притяг з собою в гуртожиток, аби вражати дівчат бравим виглядом.(Тепер шинель, щоб давити на жалість). З великою торбою-сіткою набитою порожніми скляними банками. З трагічно-благальним виглядом на обличчі, ніби щойно когось поховав.
Дзенькіт поставлених різко на дерев'яну підлогу скляних банок пролунав, мов вибух у читальній залі. Вся академічна вельмишанована братія, аж здригнулася від несподіванки і одразу відірвалася від своїх товстелезних томів.
А Володько на весь зал, неначе боцман на палубі чи скоріше, мов на паперті:
– Борисе Михайловичу, а чи можна вас на хвилинку?... Бо додому спішу, на село… Стара мати чекає, щоб банки завіз, бо їй немає в чому огірки солити… Дозвольте мені залік скласти, а то ніяк не можу вас на кафедрі застати. Ходжу, ходжу, а ви, кажуть, все в бібліотеці пропадаєте, на таких, як я часу у вас не вистачає. А я ж давно все напам'ять вивчив і от додому ніяк не можу поїхати, бо ваш хвіст мішає... А бідна мати дождатися не може.
Наукова бібліотека за довгі роки свого існування такого ще не бачила й не чула.
Викладач наукового комунізму – Борис Михайлович, коли назвали його ім'я й по-батькові, мимоволі та миттєво піднявся і стояв під численними поглядами авторитетних, набагато більш авторитетніших за нього колег.
Якось раптово від відчув під цими поглядами, що це він порушив академічну і, здається, столітню тишу. Що це він, якраз він, є винуватцем цього нечуваного безобразія, цього нахабного, небаченого в цих стінах святотатства. Напевне йому хотілося в цей час провалитися кудись чи розчинитися в повітрі, тільки б не бути тут присутнім.
Не провалився... Натомість здався... Одразу здався. Бо вихід був для нього тільки один – чимдуж спровадити мого дружбана з цього місця.
Науковий комуніст підбіг до Володька і поставив в залікову книжку відмітку, на яку той так довго чекав.
Через день чи другий я чув, як Володька всьому гуртожитку, під голосний регіт, розповідав про свою витівку і повчав всіх, яким чином треба заліки здавати.
Після цього випадку на якийсь час студентам заборонили заходити в читальний зал наукової бібліотеки. Дозволяли тільки тим, які пишуть наукову роботу. Але Володьці це вже не було потрібно. Залік свій він отримав.
Влітку, після здачі сесії, я пішов на роботу в будівельний загін – поправити своє матеріальне становище. Тягати з машин цеглу, труби, ящики з різними матеріалами, копати, складати, підносити.
Робота важка й виснажлива. Їсти від цього хочеться безперестанку. Те, що я купував в магазині на обід, проходило якось для мого молодого організму непомітно. Наїдатися вдосталь — грошей не настачишся. Першої зарплати жду, наче манни небесної.
Після роботи, поки доберуся до гуртожитку, так зголоднію, що аж на очі не бачу. Варю тоді собі звичні макарони. Щоб якось їх здобрити, купив банку дешевого томатного соусу. Посолю круто, відріжу кусок хліба і так щодня вечеряю.
В кімнаті залишилися тоді ми вдвох з Володьком. Я на роботу ходжу, а він хвости ходить здавати, поки викладачі ще з'являються на кафедрах і не пішли у відпустку.
Друг мій макарони зі мною не їсть. Сильно пісна для нього страва. Каже, що до рота не лізе. Він промишляє по дівчатах, які ще залишилися в гуртожитку. Вони щодня підкормлюють його чимось смачненьким.
Одного разу приходжу з роботи, дивлюся, а банка з томатним соусом порожня. Не буде з чим мені макарони їсти. Володько опорожнив геть до самісінького дна.
Я накинувся на нього і навіть зчепився з ним. Кричав, що в нього і так шлунок набитий, міг би й не жерти весь мій соус.
Дружбан сильно обідився на мене. Він потім дуже довго згадував мені той томатний соус. А мені аж до цього дня пече трохи десь у середині і щось давить на те, звідки йде сором.
Володьці повезло. Він якимсь чудом здав учбові борги й перейшов на другий курс. І ми знову вели разом веселе життя. Їли макарони, ходили на дискотеку, пили дешеве сухе вино.
А ще ми грали з ним в карти. В дурня. І виграли йому жінку.
Гра йшла на роздягання. В компанії була гарна дівчина, яка грати в карти зовсім не вміла. Коли прийшлось їй роздягатися, я запропонував, аби зробила вона це в своїй кімнаті, де їй буде краще та зручніше. Свідком, що все виконає, як треба, запропонував Володька.
В нашу компанію вони більше не повернулися. А через два тижні подали заяву на реєстрацію шлюбу. Згодом розписалися й стали жити разом. Стали парою – Володько та Лізка.
Як все, що було пов'язане з моїм приятелем, його подружні відносини були своєрідні й чудернацькі.
Майже кожен день вони з Лізкою то сходилися, то розходилися. Билися, сварилися, через якусь хвилину мирилися, цілувалися і шептали щось на вухо один одному, а потім довго і голосно сміялися-реготіли.
Володько страшенно ревнував Лізку. За кожен погляд в її сторону готовий був убити того, хто глянув. А якщо Лізка на когось гляне – відразу починався процес розлучення.
Ревнивець вів свою жінку до відділу реєстрації шлюбів та розлучень, щоб там, нібито покінчити зі шлюбом, але в останню мить передумував і примушував жінку каятися, клястися в вірності. Та так, аби про це чули всі перехожі.
Насолодившись спектаклем, великодушно прощав Лізці й вів додому.
Одного разу хлопці прибігли до мене з криком, що Володько втопив в унітазі свою обручку.
Я кинувся до мого дружка й вияснив, що той знову посварився з жінкою і спересердя викинув своє обручальне золоте колечко.
– Ти шо, геть з розуму зійшов? Воно ж які гроші коштує… Не тобою зароблені, нагадую. Не тобою… А материною працею, – кричу на нього.
– Та тож я в гніві був. Засік, як Лізка стояла в коридорі з двома хлопцями і так з ними щебетала – мені ледь млосно не стало. Вбив би гадюку. Розізлився, аж трясло. Не знав, шо роблю.
– Голову свою треба було туда вкинути! Йдемо, може ше якось зловим твою обручку.
Пішли в підвал. Я від'єднав коліно на каналізаційній трубі й заставив Володьку тримати у ньому розчепірені пальці.
Сам пішов лити воду зверху в унітаз. Коли відер зо двадцять влив – прибіг мій дружбан. Щасливий – піймав обручку.
Потім довго не міг відмитися. Рук не наважувався до носа піднести. Ще й сердився на мене за те, що я не придумав нічого розумнішого.
А я веселився:
– Так тобі й треба, дурневі. Будеш знати, як себе тримати на тормозах. Якшо через голову не доходить, то може через руки і ніс дійде.
Ми з хлопцями довго насміхалися над новою витівкою мого друга. Ржали так, наче коні, аж животи боліли.
Незважаючи на все це, дружбан мій виявився великим милосердцем.
Лізка була вагітна… І завагітніла до зустрічі з Володьком. Ще й призналася від кого.
Коли наш курс восени збирав у колгоспі моркву, аби, як завжди, спасти врожай, Лізка випила трохи вина. З незвички швидко захмеліла. Що було далі – не пам'ятала. Проснулася в копиці сіна з малознайомим хлопцем. Через три тижні зрозуміла, що ніч провела немарно, а з позитивним результатом.
Володько не став через це виганяти жінку. Він згадував той гріх майже щодня, корив ним Лізку, але все рівно жив з нею.
Ще більше… Він вирішив скористатися з ситуації…
Коли одного разу я зайшов до їхньої кімнати, то побачив там гору харчів, до того ж, дорогих – копчена ковбаса, згущене молоко, шоколадні цукерки, смачне печиво.
З'ясувалось, що друг мій додумався обкласти харчовим податком Лізкіного однонічного кавалера, з яким вона проснулася в сіні.
Володька пригрозив йому, що повідомить про некомсомольську поведінку в деканат, якщо той не почне забезпечувати вагітну жінку продуктами, без яких вона в її стані не може.
Ну, а сам став ніби невід'ємним додатком до жінчиного раціону.
Правда, кавалер швидко розкусив Володьку. Зрозумів, що в того натура не та, що він ні в який деканат не піде. І тихо з'їхав з теми. А згодом перевівся на вечірнє відділення, аби не мозолити Володьку й Лізці очі.
З другого курсу Володьку вигнали. Лізка, на відміну від мене, не змогла його заставити ходити на пари і вчити предмети. Сам він не був в спромозі примусити себе корпіти над книжками.
Далекий родич Лізки влаштував мого дружбана на тепле місце. Міліціонером з охорони одного посольства по вулиці Ярославів Вал. Володька цілий день спав у будці, навіть не дивлячись, що там робиться біля об'єкта його охорони.
Я на тій же вулиці працював вантажником в гастрономі. По дорозі на роботу часто заходив до дружка. Розштовхував його від сну, розповідав останні студентські новини. Інколи не відмовляв собі посміятися над Володьком:
– І як це тобі вдається у цьому житті?... Де б не прилаштувався – скрізь спиш. До армії на заводському складі спав... На флоті теж так само... І тут знову пофартило.
– Карма, чувак, карма в мене така… Шо ти, не знаєш? Такі, як я, сплять за таких, як ти… І навпаки – ті, шо роблять, роблять за себе і за таких, як я.
З цими словами ми реготіли на весь Ярославів Вал.
Я прощався і йшов до роботи. А Володько часто дошкульно кидав мені в спину:
– А помниш, як ти соусу мені пожалів?... Не мучить совість?
Я все збирався нагадати йому про оцет , але кожного разу вилітало з голови.
А потім вже не було кому. Володько неочікувано покинув це життя.
Раніше я дивувався, як він так може жити. Тепер знаю. Такі, як він, потрібні може навіть більше ніж такі, як я.
Мені так не хватає його безкорисності, простодушності й наївності, непристосованості до життя, його дивацтв, його вміння терпеливо зносити мої в'їдливі насмішки та жарти. Його дружби.