Може птиця б'ється. Але надто регулярно.
Було принишкла царівна-схимниця подала голос:
– Що там?
Чоловічий баритон не дуже гучно промовив:
– Ти мене чуєш, царівна?
– Чую. Тільки тут бідна черниця, а не царівна.
– Але дочка Олексія Михайловича.
– Так.
– Я прийшов забрати тебе заміж.
– На початок, хто ти, з якого роду?
– Колись батькові предки були князями та королями Польщі. Ми П'ясти. Мати з роду Гедиминовичів.
– Пристойно. А занятий чим?
– Хочу створити незалежну державу – Україну.
– Украйна, сиріч Малоросія чи Черкаси. Який би не був Петро, він законно володіє цією землею. А я повинна бути зрадницею та допомагати рвати Росію?!
Невидимий співрозмовник хмикнув:
– Царівна, стеж за лексикою. — І не даючи часу на здивування терміном, сказав:
– Заснувати державу хочу дуже й дуже далеко навіть від тих земель, що будуть захоплені царем московським, а не то що тих, якими він від батька володіє.
– А царівна тоді нащо? Тільки не кажи, що полюбив. Бо певна, що ти мене і на віддалі не бачив.
– Бачив портрет у книзі і малюнок обителі із стрілочкою на віконце твоєї келії.
– Десь не у нас таке вже видано?
– Приблизно так.
– Але навіщо тоді, ти не сказав, так ризикувати?
– Хочу, щоб рід князів українських Нового Світу був знаним і знатним за походження. Щоб були рівнею навіть імператорським династіям. Як додаткова гарантія незалежності.
– Царі ми.
– Нехай так.
– Спасибі за кричущу відвертість. Я згодна. Не дивуйся, для мене це виважене рішення. Снилося мені багато разів, що маю троє хлопчиків і троє дівчаток. Всі живі. А ще марилась матір божа. Казала, що підневільне святенництво – то є гріх. Що майже неприкрите спонукання до чернецтва – то є сваволя, зневільнення самої душі. Що на підневільних обрядах (хай по формі правильних) немає божої благодаті і ці пута можна і треба розірвати.
– Чудово. У віконце ти не пролізеш та й не достанеш. Вийди у двір. Я тобі кину драбинку з корзини повітряної кулі.
– Що це?
– Тобі няня розказувала казку про повітряний корабель та сім Сімеонів?
– Ну так, коли ще у батечка у Кремлі жила. А може у тебе й роги є?
– Хапай речі та виходь. Нема та й не буде, якщо ти не наставиш.
– Який би ти не був, не збираюсь.
Вискочивши з приміщення моторно піднялась по хисткій мотузяній драбини з дощечками-сходинками. Зачаровані пси, незвичні що щось стається посеред двору, а не біля воріт, заволали з певним запізненням, монахині, що сторожили вхід, теж не миттєво вибрались на гавкіт у двір. Одним рухом знявши якір з дерева, що росло серед двору, Всеволод дозволив свіжому вітерцеві одразу винести втікачів за межі обійстя.
На химерну тінь, що відрізнялась на тлі неба, монахині не звернули увагу. Хоча будь-хто, що віддалено чув про повітроплавання, одразу б розшифрував ситуацію.
Хоробрість з царівни кудись злетіла. Сиділа як мишка у куточку, не піднімаючі очей. Всеволод почав стурбовано поглядати, чекаючи, що ось-ось скаже:
– Знижуй цю кулю, я краще повернусь у свою келію.
На світанні понад лісовою гущавиною Всеволод пристав до могутнього дуба та прямо з корзини пристрелив годованого молодого вепра. Це підняло настрій, навіть царівна поглянула. Але злазити по дубу на землю відмовилась. Прийшлось за допомогою канату та системи коліщаток притягати корзину кулі до землі.
Вже впоравшись, він миттєво озирнувшись на шелест, ткнув на автоматі щойно піднятий з стовбура поваленого дерева каптан, який тримав у лівиці, у пащу велетенської вовчиці та провів вихопленим кинджалом звірині по горлянці. Віялом бризнула кров. На півоберті царівна, що якраз злазила, похитнулась та твердо оперлась на швидко подану свобідну ліву руку Всеволода.
– Ти поранений, – перелякано зойкнула Ліза, відклеївши долоню від долоні судженого.
– Ні, це кров вовчиці. Не рухайся, стій біля кошу, – сказав княжич та порснув у короб за пістолями. Протягнув їй два.
– Заряджені. Стріляти вмієш?
– Навчена. Стрільці бавились, вчили дитям. Щоб стрільнути, спеціально втікала від няньок.
– То добре, – князенко віджав кинджалом пащу та висмикнув подраний каптан з лап і зубів вовчиці. Сторожко направився у гущавину.
Із густого підліску показалось і хутко зникло лобасте вовченя. Вернувся Всеволод.
– До мене тільки зараз дійшло, що ти весь час говориш зі мною українською, – спантеличено сказав він. – Як це і чому?
– А на цій окраїні тільки такий говір. Монахині з Батурина, Ніжина, Сум, трохи – з Києва. Між собою – тільки по своєму. Була білою вороною, прийшлось перефарбуватись. А ось Софія Олексіївна так і поїхала, жодного слова не зронивши по місцевому.
Після того, як поснідали, Єлизавета посиділа, наче збираючись з духом, піднялась (він теж автоматично звівся на ноги) та, зовсім зажмурившись, кинулась йому в обійми.
– Наче у вир головою – посміхнувся Всеволод та стис уже податливе дівоче тіло.
– Для мене поки що без різниці – прошепотіла крізь сльози дівчина.
3
Авангард російського війська під орудою Патрика Гордона став табором біля турецької фортеці Азов. На наступний день під Азов підійшли головні сили царства під командуванням Петра. Надвечір його наздогнала звістка про пропажу Єлизавети. Коли майбутньому імператору прочитали про зникнення молодшої сестри, він на диво остався у здоровому глузді, не почав нікого бити і навіть не розпорядився когось повісити. Він роздумливо сказав: "Цієї ночі, коли я ще нічого не знав, наснилась Ліза і сказала, що її відхід ніяк не вплине на моє правління. Ні у гарну, ні у погану сторону." Потім коротко наказав: перевірити ближні озера, річки; ґвалт з масовим опитуванням людей не підіймати, хоча на дорогах перевіряти підозрілих жінок; якщо десь за кордоном з'явиться – назвати самозванкою і доповісти; негайно знайти серед трупів невідомих жінку схожої статури та при необхідності поховати замість царівни.
Летіли щонайвище. Скільки це метрів – невідомо. Бо при думці, що треба сконструювати датчик висоти Всеволоду ставало дурно. Вважав, що і за півжиття не зробить.
Коли вітер був протилежний, то кулю відносило назад. Там, десь у дикому місці, князь кидав якір, зупинявся. Коли летіли низько – старанно ховались у корзині, щоб не здогадалися, що чортівня, яку несе по небу, має відношення до людської натури.
Як на професора, до попаданства дожившого до четвертого десятиліття 21 століття, боліт і неозорих лісних масивів внизу вистачало. На зупинці, само собою, відпочивали від небесних гойдалок, поповнювали запасі полюванням та рибалкою, пекли щось із борошна, якого було трохи, дуже економили. До людей не виходили жодного разу, боялись заблукати або бути затриманими.
Одного разу прийшлось скористатись пропелером з педалями (продукт технічного генія Всеволода), щоб зійти з зеніту над великим селом, над яким ясним ранком вітер стих, як підрізало. З усіх боків, звичайно вони були розмальовані під темну хмарину. Але маячити дійсна хмарина декілька годин на одному місці і так низько не могла за визначенням.
Крутили педалі по черзі, зігнувшись, щоб не було видно людських силуетів Замаявшись, він також вислухав багато від царівни про його небесну чортопхайку. Добре, що не каялась що полетіла зі ним. Перетягнули до полів, а там і піднявся вітер, навіть попутний.
Їх чкаловський переліт на мапі був би чудернацьким набором зиґзаґів – вперед-назад-вбік, знов вперед. Коли Всеволод зрозумів, що винесло на підлитовську Білорусь, сіли у якійсь пущі, все горюче (тканину, дерево) негайно спалив, залізне понівечив. Не вистачало мати справу з польським костьолом за звинуваченням у чарівництві, бо у Франції вже чекав виклик до єпископа.
Вирішили не влаштовувати інкогніто, назватись власними іменами. Щоб був ранній слід втечі і утруднити обвинувачення у самозванстві. Казати, що переправляли їх якісь лихі люди, що раптом вирішили їх пограбувати і знищити. Ніби з божою поміччю втекли і блукали декілька днів. Вирішили збрехати, а потім справді як заблукали, то тільки селяни, помітивши їх, перехопили і привели до свого поселення. А то знов лісовик вів мимо хутору.
Купили якийсь фургон, типу волохів чи циганський, помчали у Вільно, де легалізувались. Його якийсь підстароста бачив перед поїздкою у Париж, царівну бачила якась московська аристократка, видана заміж у Литву, коли вона ще дівчинкою була на богоміллі. Навіть разом згадали якісь дрібниці того заходу. Всеволоду сказали, що від епідемії померли батьки і його найменший брат. Він на підстаросту, що все повідомив, (здивованого і благодатного, мабуть зовсім небагатого) оформив управління маєтностями, що дістались йому у спадок, давши довіреність на вступ у спадщину. На невиказане питання, чому навіть на місце поховання батьків не забажав показатись, прямо відповів, що якщо хоче мати царівну за живу жону, то треба тікати хутко і щонайдалі від тої озвірілої Московії, полишивши гонор на майбутнє.
Ситуація, коли шляхтич звабив і увозом забрав сестру всесильного монарха, всім сподобалась. Тому ніхто і не подумав сказати щось не те про царівну. Вона ж обзавелась густою вуаллю кольору берлінської лазурі і підіймала її тільки у чисто жіночому товаристві.
Переекіпірувались, бо те, що було колись одягом після такої мандрівки втратило право так називатись. Латунний колір найбільше підійшов Лізі, вона стверджувала, що князь найбільш пристойний у кобальтовому.
Від розмови з самими отцями православної церкви і наганяя за зваблену черницю втекли, бо швиденько від'їхали, у Варшаві не зупинялись, щоб не нарватись на запрошення короля і надто засвітитися. Той міг би їх і видати, бо ситуація була надто схожа, один до одного, з подіями Смутного часу, а Речі Посполитій у кінці 17 століття воно було зовсім ні до чого. Тому, достатньо володіючи ситуацією, Всеволод завважив цілком шляхетним тікати безоглядно, гайнути "до ляса". У слові "гайнути" теж відчувається бажання зникнути між густі дерева. Кароче, за добрим загальнослов'янським звичаєм, у Богемії вони були (о чудо) швидше за чутки про них.
Їх вояж до Парижу на мапі виглядав би дугою, оберненою на південь, бо на прямій лінії йшли бойові дії. Тому довгий час вони офіційно їхали у Швейцарію, бо майже вся Центральна і Західна Європа билась проти Франції, яка пред'явила претензії на більшу частину Пфальцу, де припинилась місцева династія.