Позаду танули в сірій імлі вежі космопорту, трохи правіше темною горою здіймалася шапка смогу над великмм містом. З боків — теж до самісінького обрію — тяглась одноманітна зеленувато-сіра рівнина. Гарячий вітер підхоплював цілі пласти пилу й лише велике лобове скло не давала йому запорошити очі. Розлючений прозорою перепоною вітер завивав над всіма гострими краями машини, залітав зверху в кабіну й, не втримавшись там, попадав до кілець вентиляторів, щоб через мить вилетіти з них з протилежного боку. Ось він дмухнув занадто сильно й висмикнув заколку з волосся Селени. Довге волосся, вирвавшись на волю, розвіялось й досить сильно хлеснуло рія по очах.
— Ой! — Селена, ніяково посмізаючись, вивела катер на край дороги й м'яко посадила на обочину. — Одну хвилинку.
Вправними рухами дівчина скрутила волося в тугий вузел, але перестаралась й не змогла защепнути заколку.
— Давайте, допоможу! — Хелл обережно вставив заколку у формі метелика в зачіску, клацнув замком. — От і все.
— Дякую! — посміхнулась Селена. — З цим волоссям завжди стільки мороки. Особливо за кермом.
— То, може, поміняемось місцями? — запропонував Юрій. — В нас там були схожі машини, трохи потужніші, звичайно, так що керувати я вмію.
— Прошу — знову посміхнуалсь дівчина. Посміхалась вона часто й гарно.
Хелл з задоволенням спробував керування катером — легка машина слухалась рулів навіть кращі за важкі десантні панцирники. Він вправно вивів катер на дорогу й одразу ж дав майже повний газ. Бетонна дорога за кілька секунд перетворилась в розпливчасту сіру смугу.
— Ой! — захоплено вигукнула Селена. — Я ніколи не іздила з такою швидкістю!
Юрій посміхнувся й посунув сектор газу ще трохи вперед. Вітер розлючено заревів, розбиваючись об скло, рідкі зустрічні машини пролітали, наче іскри.
— До речі! — вигукнув Хелл, перекрикуючи рев повітряного потоку. — Ми не пенсіонери й не дипломати! Пропоную більше не "викати"! А то в мене враження, наче я стара й вельми поважна людина!
— Та ні! — засміялась Селена. — Й зовсім ти не старий!
"Гонитва за вітром" тривала з півгодни. Пейзаж помітно змінився, повітря стало трохи прохолоднішим, а пил вже не крутився вихорами над ьетоном, алише зрідка хмарками злітав вгору. Десь далеко збоку зблиснула вода.
— Нам праворуч! — гукнула дівчина.
Катер заклав крутий віраж, зіскочивши з бетонки й, мало не зачепивши днищем великий камінь, полинув над сухим степом. Селена аж зблідла.
— Я мала на увазі — там, далі, праворуч, легкий спуск й грунтова дорога! — пояснила вона.
— А... — простяг Хелл, закладаючи ще глибший віраж. Машина проскочила над чималою канавою, вилетіла на ледь втоптану на землі колію й знову набрала швидкість. Дівчина судорожно ковтнула слину.
— Слухай, тобі не можна довіряти катер!
— Щось не так? — збентежився Хелл.
— Я боялась, що нас доведеться збирати по частинах!
— Он воно що! — Юрій засміявся, але швидкість зменшив. — Не думав, що така брава помічниця еколога цілого заповіднику та боіться іздити на катері!
Тепер засміялась дівчина.
Катер тим часом наблизився до лісу, що починався якось одразу, крутою стіною. Лише кілька поодиноких дерев, наче розвідники, виросли трохи попереду.
— Далі куди?
— Прямо, прямо. Он, бачиш, там, де гілки нависають над дорогою ліворуч.
Катер плавно підлетів до повороту, але перед гілками раптом ревонув реверсом й зупинився. Дівчина нерозуміюче глянула на десантника.
— Тьху! І... — він, очевидно, хотів вилаятись, але вчасно схаменувся. — Прошу пробачення. За ті три роки я звик, що під деревами знаходитись небезпечно, от і зараз — рефлекс спрацював...
— А чому небезпечно? — не зрозуміла Селена.
— Та так... — Хелл помовчав. — Розуміеш, _т_а_м_ були симпатичні такі істоти, схожі на жучків. Жили вони на деревах й мали паскудну звичку стрибати згори на людей й прокусювати шкіру. А отрута діяла протягом кількох тижнів... Ну та досить. Це ж бо _т_а_м_, а не тут...
Він розвернув катер, повільно підлетів до дерев й обережно провів машину під гілками. Селена бачила, як пальці Хелла судомно стисли важелі, а на зблідлому обличчі виступили дрібні крапельки поту.
Катер вискочив на досить велику галявину, Юрій полегшено зітхнув. На протилежному краы стояв плямисто-зелений пластиковий будиночок. Якийсь чоловік вийшов на ганок й, прикриваючи очі долонею, розглядав прибулих.
Хелл легко вистрибнув з катеру й рушив назустріч.
— Привіт, Юр! — просто сказав Серж.
Вони сиділи за дерев'яним столом, що стояв просто серед дерев, Хелл, все ще позирав недовірливо на гілки, але вже не сахався. Стояла тиша. Не повна, звичайно, — шурхотіло листя, співали пташки — та після гудіння космпопорту звичайний ліс здавався райським садом.
Вони стиха розмовляли. Власне, Селена майже весь час сиділа мовчки, лише запрошувала спробувати ту чи іншу страву. Погляд іі був весь час спрямований на Юра, й, лише стикаючись з так само зацікавленим поглядом Хелла, дівчина шарілася й хутко відводила очі.
— То які в тебе плани, Юр? — запитав еколог, відкорковуючи химерноі ворми пляшку з брунатою рідиною.
— Та в принципі ніяких. Треба трохи оговтатись.
— Що, все змінилось? — посміхнувся Серж, розливаючи коньяк.
— Ой, мені трішечки! — засоромилась дівчина.
— Ти знаєш, не дуже й змінилось. Космопорт, напрриклад, яким був таким і залишився. Хіба що кущі насадили... Чого це ви?
Вони засміялись разом, пирхнули одночасно — еколог та помічниця. Сер — голосно, Селена — потихеньку, прикриваючи обличчя долонею.
— Лено, поясни хлопцеві! — крізь сміх видушив Серж.
— То не кущі, — дівчина, все ще посміхаючись, вперше відкрито поглянула на десантника. — Тобто, кущі, але штучні.
— Як це... штучні?
— Ну, пластикові. Там же жодна жива рослина не витримає. От і натикали віників.
— Тьху! Недарма я від них подалі тримався! — з деякою відразою посміхнувся Хелл. — Ну а тут хоч все справжне?
Всі знов засмілись. Великий чорний кіт неквапно підійшов до Селени, стрибнув ій на коліна, згорнувся клубочком й завуркотів. Дівчина почухала його за вуха, кіт ліниво повернув голову до Хелла й примружив очі.
— Можна? — Юрій простяг руку, щоб погладити кота й випадково — ну звичайно ж, випадково! — доторкнувся до долоні дівчини. Та ледь помітно здригнулась, але руки не прийняла.
Котяча шерсть виявилась густою й пухнастою, пальці мало не заплутувались у ній.
Й щось було не так.
— Взагалі, дивно, — сказав Серж. — Така довга й густа шерсть, а зовсім не електризується.
Хелл насторожився. Щось незвичайне, якесь знайоме, але забуте відчуття вкололо долоню. Особливо сильним це враження було, коли він погладжував кота по хвосту.
"Ет, дурниці!" — подумав Юрій й прибрав руку.
— То все-таки, які в тебе плани? — наполягав тим часом Серж.
— Та кажу ж, ніяких! — трохи роздратовано відповів десантник. — Дай отямитись. Я на Землі чотирнадцять років не був, які тут можуть бути плани?!
— От і я про це!
— Тобто?
— Коротше кажучи, в місті тобі зараз робити нема чого, отож вибирай кімнату в тому будинку — там якраз три вільних, та якусь ще треба мені під лабораторію — й живи, скільки душа забажає. Оговтаєшся трохи. Вчитись, може, захочеш, чи щось робити — Селенка все, що треба знайде, так?
Дівчина кивнула.
— Гм... Це ти серйозно? — підняв брови Хелл.
— Цілком. Й Лена, я гадаю, проти не буде, так?
Дівчина знов кивнула.
— То як, згода?
Хелл замислився.
— Ти ба, який! — вдавано обурився Серж. — Така пропозиція, а він ще й комизиться! Лено, дівчинко, ану збігай в хату, притягни якогось соку, чи що, бо в горлі пересохло...
Він, цокнувшись з Юром, вихилив ще чарку. Дівчина обережно переклала кота на пеньок, шо замнівя стільця й швидко пішла до будинку. Хелл посміхнувся й прослідкував за нею очима.
— Давай-давай, погоджуйся! — Серж нахилився ближче. — Між іншим, як тобі дівчина? Подобається? Так от, вона півгодини до мене чіплялася, щоб я надряпав ту записку.
— А як вона взагалі дізналася про мене?
— Здається, я й розповів колись. Так що давай! — дещо двозначно посміхнувся Серж. — Не прогав свого щастя.
Дівчина повернулась з кількома повними пакетиками.
— Ось, прошу! А як Юр, погодився? — запитала вона, поглядаючи чомусь не на нього, а на еколога.
— Звичайно! — засмшявся той.
— Звичайно, — посміхнувся й Хелл. — Хто ж від такого відмовиться?
Срібна іскра, народившись десь в глибинах небесної блакиті, промайнула над галявиною й зникла. Через кілька секунд долинув гуркіт, глухий удар стряс землю, заколихався коньяк в напівпорожній пляшці.
— Це що? — не зрозумів Юр.
— Служба безпеки, — неохоче пояснив Серж. — Не визнають ні законів, ні інструкцій. Злітають на орбітальних двигунах, над заповідником на гіперзвуці ходять... Тьху!
Кіт уважно поглянув на еколога, потім на зв'язківця, знову стрибнув на коліна до дівчини й замуркотів.
— Юр, розкажи що небудь про десанти, — зненацька попросила Селена.
— Та що там розказувати, — посміхнувся той. — Нічого цікавого. Сіли. Вийшли. А далі — за обставинами: або на нас одразу напали, або трохи пізніше. Вони — нас, а ми — їх, і так, поки не можна буде спокіной працювати або ж... гм... Оце й все.
— А правда, що вам гармату вживляють? — так само зненацька підключився до теми й Серж.
— Що-о-о?..
— Ну, я маю на увазі, дають здатність до пірокінезу.
— Угу. А що ти про гармату сказав?
— Ну, це ж ваш вираз — "гармату вживити".
— Не чув такого.
— А потім ту здатність забирають?
— Ні, така операція складна й небезпечна. Рідко кому доводиться її робити.
— А... палити часто доводилось?
— Себто пірокінезом? Траплялось. Останній раз — за кілька днів перед самим відльотом.
— А показати можеш?
Хелл поморщився.
— Чесно кажучи, після цього голова болить... — він вловив блиск розчарування в очах Селени. — ...але трохи можна.
— Звичайно, зовсім трішечки! — дівчина аж подалась вперед.
— Ну, то що ж вам підпалити? Он ті два дерева можна?
Екологи синхронно замахали руками — як вітряки.
— Ой, що ти, що ти, то забагато!
— Ну а той кущ? Або хоч оцей кущик?
— Ні, ні, звичайно! — Серж підняв з-під столу невелику галузку. — Ось це, наприклад.
Хелл зареготав. Еколог з дівчиною нерозуміюче дивились на нього.
— Це буде нецікаво, — нарешті, заспокоівся Юр. — Але ладно, дивіться.
Серж взяв паличку за самий кінець, відставив якомого далі від себе.