Психи називають те "професійною деформацією", і якраз про цю штуку йдеться у останньому висновку.
Написано, що моя професійна деформація вийшла за певні межі.
На доказ цієї гіпотези наведено купу аргументів, здалеку схожих на наукові, але ж подивіться на мене — хіба я схожий на терориста? Хіба я розмовляю, як терорист, ходжу, як терорист, № навіть думаю, як він?
Звісно, що ні.
Здається, ще ні.
Сподіваюся, ще ні.
Сподіваюся, що досить піймати чергового невдаху, й все повернеться на свої місця, я перестану жахатися пепеесників, вишукувати серед натовпу тайняків, та підозрювати бозна-в-чому дівок, що занадто далеко запхали мобілу в рюкзачок.
Якщо, звісно, піймається він, той невдаха.
Знову озвалась мобіла.
До технічного прогресу у мене цікаве ставлення. З одного боку, звісно, піймати якогось анархіста з бомбою системи відомого ракетобудівника Кибальчича — воно, звісно, просто. Ані мобіл тоді не було, й електродетонаторів, тож вибухали ті пристрої через раз, № й самі по собі. Відома у вузьких колах Фанні Каплан під час візиту до Києва упустила бомбочку, й поки та думала — вибухати чи ні? — встигла з готелю вискочити. Навіть встигла спіймати таксі... пардон, візника. Втім, останнє видалося пересторогою зайвою, бо усієї бомбочки вистачило лише на вікна, та й то не всі.
Ви, мешканці невеликої вулички на Подолі, знаєте, у якому будинку живете? Я б на вашому місці почепив на фасад меморіальну табличку. ""Тут була..." і так далі.
Бо, наприклад, на ті два будинки в Москві імені Путіна вже нічого не почепиш.
№ тепер, коли підірвати, скажімо, автомобіль можна з протилежного боку планети, й спостерігати результати у телевізорі — воно, звісно, важче когось спіймати.
З іншого боку, ось зараз я сиджу на вокзалі, й отримую новини безпосередньо у вухо. № на екранчик, якщо знадобиться картинка.
— Чоловіка, схожого за прикметами, бачили на посадці до електрички. Якої — поки що не ясно, з'ясовуємо.
Отак.
Й ніхто не чує, № якщо мені знадобиться щось передати, то я просто піднесу до рота мобілу.
За радянських часів мені б довелося розмовляти із згорнутою в трубку газетою, й радянські люди досить часто те явище бачили. Навіть анекдоти складали. Й розповідали один одному, аж поки не потрапляли до когось із згорнутою газетою.
Крім того, дядька з газетою мала супроводжувати машина-будка з написом "Хліб" № "М'ясо", лише з ретранслятором замість хліба.
То ж, мабуть, технічний прогрес — це, все-таки, добре.
№ невдаху... та куди він тепер від нас дінеться?
Я зітхнув, про всяк випадок ще раз глянув на дівку й подався до електричок.
Останній раз.... так, останній раз їздити електричкою довелося років вісім тому, і знаєте, що я скажу? Мало що з того часу змінилося. Швидкісні електрички, про які торочать один за одним міністри транспорту, мабуть, їздять іншими коліями. Швидкісними. З столиці до Кончі-Заспи. Жартую, звісно, але жарт цей сумний.
Нічого не змінилося в тій електричці, що їхала на Полтаву.
І навіть контингент пасажирів лишився той самий. Бабусі з клунками, пролетарії з пивом, недостуденти з плеєрами у вухах. Молодиці з насінням — ууууу, повбивав би! Залізничники з інструментами — кайло та ломик, молоток на довгій засмальцьованій ручці. Не знаю, що саме вони ним роблять. Сподіваюсь, не б'ють по голові тих пасажирів, хто квитка не купив. Бо тоді, мабуть, і я отримаю.
Чому на Полтаву? № біс його зна.
Формально — тому, що Полтава якраз на шляху до Києва, й логічно було б... №, до біса ту логіку! Логічно було б піймати таксиста біля автовокзалу, й доїхати швидко, комфортно та з малими шансами на перевірку. Може, він так і зробив? Може, він якраз минає Бориспіль, і ось-ось застрягне у заторі на Південному мості?
Звісно, можливо й таке. Звісно, може бути, що дядько, якого начебто бачили побіля електричок, лише трохи схожий на мого, скажімо так, клієнта. № може, не схожий і взагалі, може то свідкам лише здалося. Може, поки я тут граюся в терористів, справжній терорист уже на даху того ж Мінтрансу. Може, він посміхається й щедро ділиться з вітром альфа-активним пилом.
Чомусь затремтіли руки, але тут якраз гримнули двері, зарохкав-захрипів гучномовець, сповістивши, що "двері зачиняються!", і потяг рушив.
М'яко рушив, повільно. Тим-то й хороші електрички для перевезення хитрого вантажу, що смикаються мало, людей багато, тайняка у кожну не посадиш, бо хороших тайняків менше, ніж електричок, № пепеесники терориста пропустять. № спробують з нього гроші злупити. № поштовхають сумку ногами — чи не вибухне?
От ви смієтесь, № я таке сам бачив, і знаєте що? — за ті дві секунди встиг згадати усе попереднє життя. На щастя, того разу у сумці був чийсь сніданок, пляшка коньяку — мабуть, на хабаря й квитанції на сплату комунальних послуг. Ага, з адресою. Угу, привезли дядькові, й сказали, щоб більше такі речі на дорозі не розкидав.
— Але ж я і не розкидав! — дядько був сильно здивований. — Воно ж все у сумці було! Сухе... № зараз чомусь мокре... № дощу ж не було!
Ну, не розповідати ж йому, що сумку розстріляли з гідрогармати!
Буває й таке, аякже. Сам бачив.
Отже, їхати електричкою теж логічно.
Але ж чи на Полтаву? Чи не гайнути, скажімо, на Красноград, далі — в Донецьк № Дніпропетровськ, № звідти, давши великого гака, таки на Київ? Із розрахунку, що всіх тайняків кинуть на головний напрямок, № на другорядний проінструктують пепеесників, № ті не такі страшні? Але ж можуть зробити і навпаки, кинути тайняків на другорядні напрямки, саме з цих міркувань?
От і думай.
Але знаєте, що я скажу? Думати тут не корисно. Хто буде думати — той програє.
Хочеш знати, куди тікатиме наляканий терорист — стань ним.
Бійся тайняків, остерігайся пепеесників, уникай пильних громадян та опинятися біля телевізору, бо там якраз можуть показати твою фотокартку й сказати, куди дзвонити, якщо раптом побачите цього дядька поруч. Бійся радіо, не крутися побіля стенду "Їх розшукують", не сідай у куточки, бо це підозріло, але й не лізь на очі, бо це помітно. Бійся контролерів, але потрапляй на очі й касирові, не користуйся автоматичними турнікетами, але обходь і вахтерів, чи як там вони називаються. Всяко уникай скандалів, галасу, пияків, що запропонують налити, та картярів, й несуттєво, шулери вони, чи й справді шукають четвертого. Бійся злодюжок та грабіжників, всяко обминай хуліганів, і навіть якщо поруч будуть забирати кошика в старенької бабці — не лізь.
Не пробуй знайомитися з дівчатами, навіть якщо вони всяко показують, що не проти. Не пали сам й не пригощай цигарками, якщо просять. Простягнеш руку — № на ній тільки клац! — і наручники. Не читай книжку № газету, і навіть не роби вигляд, бо зачитаєшся, й не помітиш, як ззаду підкрадаються тайняки, замасковані під пролетарську родину. Якщо раптом у вагон зайдуть циганки — перейди в інший. Якщо у вагоні тепло — вийди в холодний, бо в теплий наб'ються усі, й там до тебе підкрастися — раз плюнути. Якщо опинишся у холодному вагоні сам — перейди в теплий, бо привернеш увагу.
І весь, весь, весь цей час тримай руку на детонаторі!
Тоді зрозумієш, як почуває себе терорист.
Хочеш ним стати? Стань!
Зайшли контролери, розділилися, кругленька тітка пішла лівим боком, № молодий хлопець — правим. Моїм.
В очах чомусь затуманилося.
— Проїзні документи, будь ласка. Дякую. Ваші? Ага, дякую. Ваші?
Це тайняк. Точно. Інакше бути не може. Тайняк-ініціатор, той, що підходить до підозрюваного, звертається — № інший в цей час лупить його дубцем по макітрі. № двоє одразу хапають за руки, щоб детонатора не смикнув. № падають на плечі одразу четверо, щоб і не смикнув, і не відпустив, якщо він працює на розмикання.
— Ваш квиток, будь ласка? № ваш? № у вас що?
Контролери не бувають такими ввічливими. Вони лаються, хрипкими голосами вигукують на суржику "Ваш білет! № у вас шо, мужчина? Ану швидше, швидше, мені ще два вагони провірить нада!"
— Ваш квиток, будь ласка.
Я мовчки тицьнув двадцятку. Руки тремтіли. Очі сльозилися. Як з перепою.
Хлопець глянув на мене співчутливо, мовчки виписав квитка й повернув решту.
Чудовий момент для нападу! Я напружився, і...
Контролер пройшов далі.
— Ваші квитки, будь ласка.
Отак. Беру назад слова про те, що нічого за цей час не змінилося. Ввічливі контролери — це таки досягнення, мало не більше за швидкісні електрички.
Серце калатало у грудях, № в скронях гупали молоти. Шкідлива робота у терористів. Занадто нервова. Навіть гірше, аніж у вчителів молодших класів школи у якомусь пролетарському районі того ж Донецька.
Але що там розповідає жіночка-контролерка?
— ....дядько, видно, задрімав, я йому руку на плече поклала — № він як підскоче! Й до сумки! Мабуть, думав, що вкрали! Я посміхаюсь — № він, бідолашний, аж білий, і руки трусяться. З переляку купив білетик аж до кінця, № сам, мабуть, раніше встав, бо його вже не бачила. № чого нас лякатися, ми ж контролери, не грабіжники. Та не турбуйтесь, дідусю, я й так бачу, що ви пенсіонер! № по вам, жіночко, і не скажеш, але вірю, вірю, не треба посвідчення...
Контролери пішли, № серце моє ще довго стрибало, наче каштан на мотузці. Задрімав, кажете? Ні, жіночко, то він не задрімав. То він закляк з рукою на детонаторі.
У тих, хто женеться за терористом — теж шкідлива робота.
Натомість я тепер знаю, що їду правильним курсом.
Прогрес – це добре, але знаєте, як хочеться час від часу повернутися? № у дитинство, № хоча в молодість. Побачити Україну, такою, як вона була.
Не їдьте задля цього у Пирогове, Мукачеве чи Яремчу. То не справжнє, то для туристів. Не йдіть у музеї № на виставки народної творчості — те, хоч і справжнє, але вже мертве. Не ходіть на Майдан, і не роздивляйтеся парники, що повиростали там з легкої руки мера... як його там? Чи то Омеля, чи може й Омела, не ходіть по бутікам під ними — то вже Європа, № не Україна.
Сядьте у машину, тільки не "мерседеса" якогось, бо не проїдете там, де треба, і не в страховидного чорного джипа, бо люди будуть дивитися вслід із ненавистю, № воно вам треба? Візьміть за три сотні старенького бобика № москвича — і відчуйте різницю.
Проїдьте від Києва Окружною, помиліться із поворотом й з шикарної європейської траси скотіться на стареньку дорогу. Через Глеваху на Узин та Миронівку.