Комбінація стержнів та прорізів дозволяє витрусити з барабану саме ту перфокарту, на якій усе записано, і горе тому, чиє ім'я надруковане на знайденій карті.
Але, то вже, мабуть, брехня. Ненадійна штука перфокарта, весь час клинить, застрягає в механізмах подачі, рветься і жмакається. Для швацького верстата ще так-сяк годиться, ну, мо', і для шифрувальної машинки, а для великих завдань навряд чи підійде. Можна, звісно, й з металу робити карти, але тоді механізм подачі важитиме приблизно як паротяг, а сортувальна машина рознесе будь-який підвал разом із відомством, інспекторами, тайняками, клерками і секретною канцелярією.
Так що брехня.
Та й щодо шпигуна з нотатником, теж, мабуть, газетярі прибрехали, бо на те вони й репортери.
Не любив професор газетярів – а хто їх любить? І вони його теж не шанували, а все одно на запрошення злетілися, як мов круки на стерво. Точніше, на свіжину – бо репутація професора натякала, що новина буде свіжою, більш того – ще й цікавою, і, мабуть, доведеться телеграфові сьогодні втомитися, махаючи крилами. Може, навіть і на ацетилен хтось розориться, й буде ліхтар блимати всю ніч сліпучим газовим світлом, перемигуватися з таким самим прожектором на протилежному боці Каналу, й тертимуть очі ті, хто неподалік мешкає, бо випалює нічний режим зіниці, як вогонь свічку.
Дорого не тому, що очі, а тому що ацетилен. Очі значно дешевші.
Втім, хтозна. Цілком може статися, що старий учений переоцінює важливість своїх новин, і тоді нешановане ним товариство газетярів подякує, тільки не красно, а чорно-чорнісінько, як воно тільки вміє. Згадає гріхи сучасні, минулі, й навіть батьківські, а дідівські навряд чи згадає, бо архіви вже пацюки зжерли, й вода під час повеней залила.
Бо де їх тримати, старі папери, як не у підвалах?
— Я заклав у проект такий запас міцності, що декому з присутніх, — професор вишкірив жовті прокурені зуби, – це не вдасться навіть і уявити, а не те що описати доступними термінами...
Газетярі морщилися, але шпички ковтали.
— Під час випробувань камеру установки було набито піроксиліном під кришку, і що? І нічого. Після вибуху я просто відкрутив кран, і утворений газ вийшов назовні, а стіни камери лише трохи оплавились. Нема зараз на світі такої сили, що змогла б підірвати мій котел.
— Ручаєтеся? – підозріло запитав журналіст із чорною рукавичкою на лівиці. Коли він клав руку на стілець, лунав дерев'яний звук, але ніхто не звертав уваги на це. Багато було таких... дерев'яних. У художній літературі навіть термін побутував – вуборги, від англійського wood, але виховані люди калік просто не помічали. Світ небезпечний. Кожному може щось відірвати… а не підставляй!
— Головаюсь, — знову посміхнувся оратор, і журналісти зарипіли перами, занотовуючи ще один професорів неологізм.
— А проте, — доповідач посерйознішав. — Ужито всіх стандартних заходів безпеки. Пристрій знаходиться на цілком безпечній відстані. Якщо ви підійдете до вікон — по черзі, панове, по черзі, прошу не тупотіти! — то вам доведеться використати бінокль, щоби побачити напис "Стороннім вхід заборонено!" на брамі. Сама будівля, де знаходиться котел, споруджена за схемою порохових млинів, цебто має три капітальні стіни, й одну легку, яка скерована в бік моря. Дах також легкий. Так що навіть у малоймовірному випадку, якщо котел усе-таки вибухне, легкі уламки полетять у бік моря, а ми насолодимося видовищем.
— Але! — професор застережно підняв угору пальця. — Але повторюю, це дуже, дуже малоймовірний випадок. Робоча камера, як уже було сказано, дуже міцна, а для її охолодження підведено канал безпосередньо з моря, так що розплавитися вона теж не зможе. Навіть якби захотіла. От стовп пари гарантую.
Журналісти загигикали, професор також розслабився. Хтось із передостаннього ряду вигукнув запитання:
— Котел? Ви називаєте цей пристрій котлом?
Найпевніше, він просто шукав слово для заголовка, але отримав більше.
— Так! Саме так, — схвально кивнув професор. — Це дуже правильне запитання. Як вас звати, шановний, яку газету ви представляєте?
Репортери нашорошили вуха, але професор уже здав назад.
— Утім, не кажіть. Я все одно не читатиму.
Залою ще раз прокотилося гиготіння, а в передостанньому ряду здійнявся якийсь шарварок — здається, когось тицяли ліктями в ребра.
— Так от. Де-факто це справді паровий котел. Єдине, чим мій... гм... — професор кинув погляд на пару колег, що тихенько сиділи пообіч. Колеги трапилися миршаві та невиразні, а може, він навмисно підібрав саме таких, — ...наш пристрій відрізняється в технічному плані — це способом нагрівання. В плані ж економічному...
Він зробив ефектну паузу.
— …ну, ми сподіваємось, що пари від мо... кхе, нашого котла вистачить для живлення всіх машин Корабельні, а може, навіть і міста.
Аудиторією знову прокотилася хвиля — тільки вже не гиготіння, а недовірливого — "та ну!..".
— Переконаєтесь, — презирливо форкнув професор. — Що ж, я б хотів додати трохи технічних подробиць, але бачу, що зрозуміти їх буде нікому.
Він обвів аудиторію скептичним поглядом і гмукнув.
— Ну гаразд, хіба що в геть популярній формі. Так от. Можливо, хтось із вас чув про нещодавно відкритий метал. Чули? Ні? А про нещодавно відкриту планету не чули? Також ні? А що метал назвали на честь планети – теж ні? Дякую, панове, ані на хвилину у вас не сумнівався. Тим часом, це справді епохальне відкриття. Я, звісно, маю на увазі метал. Планета – це не так важливо... та це взагалі тьху! А от метал... Цей метал завжди теплий. Уявляєте? Завжди!
Професор витяг із кишені штанів пластинку сіро-червонуватого кольору. Покрутив якусь мить проміж пальцями, далі пустив рядами. Подорож її супроводжувалася вигуками "Ох!", "Ах!" та "Ух ти, важка!". Кілька разів пластину впустили, одне падіння припало комусь на ногу, й у залі голосно пролунав вираз, який у газетах із певних причин публікувати не можна.
Закриють негайно газету, що надрукує той вираз.
— …і що більша маса зливка, то більше тепла. Наразі ми ще не знаємо, чому так, але вже знаємо, як це використати. На жаль, усі попередні досліди закінчувалися однаково. Здавалося б, усе просто: більше металу – більше тепла.. аж ні. Після досягнення певної межі – ми називаємо її критичною масою – тепла виділяється стільки, що метал плавиться. Після ще однієї межі – кипить. Як ви самі розумієте, використовувати метал у рідкому чи пароподібному стані досить складно. Втім, ви один чорт в цьому не тямите, так що повірте на слово — зібрати докупи масу, що перевершує цю межу, нікому ще не вдавалося.
Він помовчав і скромно додав:
— Мені вдалося.
Прокашлявся, глипнув на миршавих колег, і неохоче виправився:
— Нам вдалося. Ми вирішили створити критичну масу шляхом вибуху. Дві докритичні половинки знаходяться зараз на відстані одна від одної, і й за моєю командою будуть з'єднані разом за допомогою вибуху. Після цього котел негайно закриється, і нехай метал хоч плавиться, хоч випаровується – а дітися йому все одно нема куди. Робоча зона котла розігріється, і тоді... о, тоді!..
Професор замріяно усміхнувся.
— Уявіть собі кораблі без кочегарів. Цехи без повідневих валів через усе приміщення. Фабрики без переплетіння труб парогонів. Заводи без потужних парогенераторних станцій. Можливо навіть... можливо, навіть ми встигнемо ще побачити підводні човни й літальні апарати на паровій тязі. А індивідуальний транспорт! Уявіть собі велосипед, у якого під сідлом, якраз у вас між ногами, маленький генератор пари! Або карету, в якої до колеса прилаштовано котел трохи більший. Можливо навіть...
— Професоре! – вигукнув хтось із заднього ряду. – Але як же тоді вугільна промисловість? Тисячі шахтарів, десятки тисяч виробників шахтарського обладнання, сотні тисяч...
— Їм доведеться пристосуватись, — сухо й неголосно відмахнувся професор, і піднесений вираз кудись подівся з його обличчя.
— Як? – знову пролунало з тих-таки же країв.
Замість відповіді вчений мовчки розвів руками – мовляв, не знаю, не уявляю, і навіть думати в цьому напрямку не бажаю, бо нецікаво.
Нехай уряд думає.
Гальорка, однак, не змовкла, продовжувала гомоніти – достоту вода у котлі перед самим закипанням. Коли бульбашок ще нема, й поршень не рухається, але стінка котла вже тремтить, і глухе порикування долинає крізь неї. Між іншим, це небезпечна мить. Якщо котел перегріти, й пари утвориться зненацька й забагато, то жоден клапан спрацювати не встигне. Хоч правильно спроектований, хоч неправильно.
Розірве разом із клапаном, кочегаром і кочегаркою. А також і з пароплавом, якщо на воді; з паротягом, якщо на рейках; і з кількома десятками робітників, якщо на заводі.
— Але досить розмов, — сказав професор по деякій паузі. – До справи. Чи нема серед вас бажаючих натиснути цей важіль? Ні? Дякую, панове, я так і думав. Кому бракує наукової сміливості, той іде в репортери. Отже, я прошу всіх підійти до вікон – тільки не штовхайтесь, панове, всім місця вистачить. Усі влаштувалися? Ну й чудово. Приготуйтесь, це має бути феєричне видовище...
Лізе!
— Щось не хочетьcя мені на роботу йти, — сказав раптом Вовка.
— А кому хочеться, — філософськи підтримав його Сергій.
Я лише зітхнув. Стояла чудова рання осінь — улюблена моя пора. Час, коли вже не жарко, але ще і не холодно. Коли комарів вже нема, а птахи ще не полетіли. Коли купатись ще можна, але вода вже прозора. Коли листя ще не опало, але вже горить різнокольоровими спалахами, й від того вогню тепліє в душі.
Кому о цій порі схочеться на роботу?
До роботи було далеко — метрів зо тридцять. Невідомий архітектор чи планувальник, чи хто там розмістив тут лавочку та посадив три дерева так, щоб вони утворили альтанку, був молодець. А може, просто сама собою утворилася тут затишна місцина, куди по обіді можна було вийти, посидіти, спалити цигарку, потеревенити з одним-двома товаришами. Більше чомусь ніколи у цей закуток не набивалося.
Якби ще до контори було не тридцять кроків, а хоча б двадцять п'ять. Ну хай двадцять шість. Ну біс із ним, двадцять сім. Ну чорт з вами, двадцять вісім. Ну все — останнє слово. Двадцять дев'ять.
Але ж не тридцять!
А потім ще й сходинками на другий поверх. Не могли ліфт поставити, абощо.
Ліфт, правда, був, але у дальньому кінці коридору.