У сестри гарні груди, я таких ще ні в кого не бачив. Та й скільки в мене було тих дівчат? Світлячок, дівчина з паралельного класу і Наталка в поїзді. Сестра пильно дивиться на мене і навіть не намагається чимось прикритися. Я опускаю очі й відчуваю, як внизу живота щось ворушиться.
Поки приходять батьки, я допиваю горілку з холодильника.
26
Мама розуміє, що я п'яний, але нічого не каже, лише тулиться до мене, ніби боїться, що мене знову можуть забрати на війну.
Приходить сусід, дядько Андрій. Він без лівої ноги. П'яний заснув на колії, ногу переїхав товарняк.
— Привіт друзям по нещастю, — шкіриться він.
У нього в руках чвертка самогонки. Мама дає таку-сяку закуску. До нас приєднується тато, і ми швидко ту чвертку розпиваємо.
Тато виразно дивиться на маму, вона морщить чоло і переводить погляд на мене. Я вдаю, що мені байдуже. Мама важко зітхає, йде в спальню і приносить пляшку розведеного спирту зі своїх стратегічних запасів.
Дядько Андрій і тато сперечаються. Безногий сусід – за Порошенка, а тато каже, що той зливає не лише Донбас, а й Україну. Мені хочеться грюкнути кулаком по столі, але я лише п'яно всміхаюсь. Мама з тривогою дивиться на мене.
27
Батьки й сестричка приготували мені сюрприз. Сестра буде спати з татом і мамою у великій кімнаті, а я залишуся сам у спальні. Мені соромно й незручно, я вдячний їм, але сприймаю все як належне.
Мама ще довго сидить у мене на ліжку. Ми розмовляємо. Вона хоче вивідати у мене багато подробиць з тієї війни. Я не піддаюсь, кажу про щось другорядне. Мені чимшвидше хочеться про це забути, а мама цього не розуміє.
Нарешті вона йде і каже: "Не пий синку…". Я намагаюсь усміхнутись, але в мене нічого не виходить.
Тільки-но я заснув, зателефонувала Свєтка. У неї нічна зміна. "Та ти п'яний!" – радісно каже вона, і ми ще довго теревенимо.
Потім я зателефонував Світлячку. "Ти що, здурів? – запитує вона спросоння. – Знаєш, яка година?" – і натискує на червону кнопку.
Мені приснився Грицько. Він був ще живий.
28
Бути самому вдома – це мука.
Я спускаюсь надвір. Мені це важко, бо все-таки третій поверх. Треба рахувати кожну сходинку.
Сідаю на лавку й підставляю голову осінньому сонцю.
Йде молоденька мама з малим сином. Я нахабно дивлюсь їй в очі, роздягаючи на ходу. Вона це відчуває.
— Мамо, а чому в дяді нема ноги? – запитує малий.
Красуня знітилася, не знає що відповісти.
— На війні відрізали! – несподівано для себе кажу я. Малий злякався й ось-ось заплаче. Я злий на весь білий світ, але мені байдуже.
Звідкись виринає дядько Андрій. У нього чвертка самогонки, два плавлених сирки і два пластмасових стаканчики.
— Побачив тебе з вікна, — весело каже він.
Ми говоримо про життя і не торкаємося війни.
Я відчуваю себе щасливим.
2014
ЖУРНАЛІСТ І ПОВІЯ
Володимирові БОРКОВУ
"Проституція та журналістика – найдревніші професії. Обидві вважаються продажними. Це є істиною. Істиною є також те, що священики – святі"
(Невідомий філософ ХХ століття)
1
Вночі Петро прокинувся несподівано. Кажуть, що це притаманне геніям і цілком пропащим людям. Втім, це одне й те ж.
Годинникові бракувало хвилини, аби показати третю ночі.
Петро встав, відчуваючи млосну хіть до творчості, і почвалав на кухню, почувши навздогін бурчання дружини: "Абись вже написався!". Однак уже ніщо не могло спинити Петрової уяви – і на аркуш паперу лягли світлі вірші, народжені уночі:
Мені недовго ряст тотпати,
Недовго дихати брехнею.
Вже буду вічно спочивати.
А поки – в черзі я за Нею.
Ми так живем, що ніби жити
Нам ще принаймні двісті літ –
Жінок любить, горілку пити
І набивати свій живіт.
А смерть завжди прийде раніше,
Ніж ти її там виглядав.
І забере тебе хутчіше,
Хоч ти ще жити намір мав.
Як недоспіваная пісня,
Враз обривається життя...
І вже нема для тебе місця.
І вже нема тобі буття.
У горлі пересохло, і Петро прямо з чайника напився води, а потім, з почуттям виконаного обов'язку, почвалав до ліжка.
— Абись вже сказився, писака паршивий! – буркнула дружина, якій Петро перебив сон. Але поет не зважив на ці слова і спокійно через хвилину заснув.
2
Десь о сьомій ранку зателефонував Петрів колега – Василь:
— Мусиш виручити. Мама вмерла. Відпросися з роботи і приходь.
— Добре, — спокійно і нічого не розпитуючи, відповів Петро, ніби мами його колег вмирали щодня чи щоночі, а сам подумав: "Пророчі вірші".
Просити дружину, аби сказала редакторові, що його не буде на роботі, — марна справа, і Петро сам почимчикував до сусіднього під'їзда.
Йому довго не відчиняли, хоча він добряче знущався над ґудзиком дзвінка, аж поки на порозі виріс заспаний і сердитий головний редактор народного часопису. Замість привітання – буркнув:
— Що, геніальну статтю приніс?
— У Василя, колеги мого, мама померла. Просить, щоби допоміг йому. Хотів би відпроситися у вас.
Головний хвильку помовчав, махнув рукою (мовляв, у редакції з тебе користі й так ніякої) і, нічого не сказавши, зачинив двері.
3
На велику поміч від Петра Василь не сподівався. Просто треба було комусь посидіти з покійною, як того вимагав християнський звичай, поки Василь буде займатися тим, що називають організацією похорону. На велику люб'язність сусідів розраховувати не доводилося, бо покійниця добряче в'їлася їм у печінки, старша сестра мала приїхати вечором – так що ліпшої кандидатури за Петра й не було.
Петро просидів біля покійниці весь день один-однісінський, ні про що конкретно не думаючи й особливо не нудьгуючи, хоча це було би природнім у цій ситуації. Не було в нього й філософських роздумів про сутність життя та смерті і навіть особливого бажання написати вірш з приводу смерті матері колеги. Це не був цинічний прагматизм упослідженої життям людини. Просто Петро відпочивав душею й тілом – від редактора і необхідності писати статті до газети, відпочивав і від дружини, яка все бурчала й проклинала той день, коли познайомилася з Петром. Та хіба мало від чого міг відпочивати душею й тілом сорокарічний чоловік у розквіті сил з покійною матір'ю свого колеги?
Вечором приїхала старша сестра Василя, яка змінила Петра на його посту.
— Прийдеш завтра, допоможеш труну винести, — попросив Василь, і Петро слухняно кивнув головою, навіть не запитавши, чого так рано колега ховає маму, адже від смерті минала лише доба.
Коли Петро прийшов додому, дружина якраз лягала спати. Як завжди, буркнула:
— З'явився – не запилився. Цікаво, як я помру, чи теж будеш так старатися? Знайди собі щось на кухні – поїж.
Їсти не хотілося. Петро переглянув газету, жодної його статті не було – і ліг спати.
4
Вранці, коли Петро прийшов до Василя, той чи усміхаючись, чи божеволіючи, сказав:
— Ось написав би в своїй газеті про таких попів, шляк би їх трафив!
Із плутаної розповіді Василя Петро довідався, що цвинтар, на якому мали ховати покійну, належав греко-католицькій громаді, а покійна була православною. Чи взагалі вона вірила в Бога, важко сказати, бо після відвідин церкви завжди шлякувала сусідів і всіх, хто потрапляв їй під руку.
— Ось бачиш, що він надумав! – гримів Василь, звертаючись не стільки до Петра, скільки до сусідів, які, відчувши себе православними, прийшли віддати останню шану покійній. – Каже, що не допустить ховати на цьому цвинтарі! Нехай, мовляв, шукають інший цвинтар! Де я буду шукати інший цвинтар?! Там мій батько похований! І її батько і мати! Чому ти про це не пишеш у своїй газеті?
Петро скрушно похитав головою: мовляв, напишеш тут, занадто спокуслива і небезпечна це тема.
— Та ми їм ребра поламаємо! – гарячкував напомпований алкоголем сусід, який ще вчора з радощів перехрестився, коли дізнався про смерть сусідки.
— Поїдеш із хлопцями копати яму, — сказав Василь, і Петро слухняно кивнув головою.
5
Дув пронизливий вітер, але Петро швидко зігрівся, коли рискалем вгризався у замерзлий ґрунт. Дали йому на поміч ще трьох миршавеньких чоловічків, підігрітих з огляду на холод оковитою. Один з них хилитався од вітру і, якби не рискаль, давно би впав у яму, викопану Петром.
— Ідуть, шалави, — промимрив один із чоловічків, і Петро побачив місцевого священика у супроводі розпашілих чоловіків.
Поки вони підходили, Петро втихомирював п'янчужок, які готові були з рискалями кинутися в бій.
Священик відстав, а декілька чоловіків із процесії наблизилися до Петра, безпомилково вирахувавши в ньому головного. Без "добрий день" чи "на сиру матір" вони запропонували засипати яму, а якщо ні, то вони це зроблять самі.
Підійшов священик, і з виразу його обличчя Петрові видалося, що той не в своїй мисці, не є прихильником цих скандалів, але змушений так діяти, бо цього хочуть його парафіяни.
— Слава Ісусу Христу! — першим привітався Петро, і отець відповів: "Слава навіки Богу!", власне, йому, впізнавши журналіста місцевої газети.
— Пане журналісте, — священик згадував, як звати цього чоловіка, але пам'ять нічого йому не підказувала, — прошу припинити вас копати яму, адже ви знаєте, що поховання на цьому цвинтарі заборонені.
— Отче, я людина маленька, — Петро сперся на рискаль, як на автомат, і вени на його руках набрякли, — і виконую чужу волю. Але ж де її ховати, якщо родичі її всі тут поховані? Вона ж нікому не зашкодить, тим більше, що біля чоловіка залишила місце для себе.
Спокій і врівноваженість Петра вплинули на присутніх. Священик стиха про щось перемовився зі своїми парафіянами, а потім сказав Петрові:
— Однаково наші люди не допустять тут ховати.
— Бог добрий, — філософськи сказав Петро, — але я мушу зробити те, що мене попросили.
Священик у гнітючій тиші ще тупцював на місці, а один із гарячих його парафіян нервував:
— Отче, та що ви його слухаєте?! Це наш цвинтар чи не наш?!
Цей крик душі міг наробити біди, якби інший парафіянин не втихомирив колегу:
— Участковий іде!
Лейтенант був у брудних і запрасованих штанях і з перекошеним від зубного болю обличчям.
— Отче, вони мають дозвіл із міської ради на поховання, — замість привітання сказав дільничний. – Які ще проблеми?
— Однаково наші люди не допустять тут ховати, — настирливо повторив священик і зі своїми парафіянами пішов геть.
Петро поплював на долоні і зі злістю став довбати рискалем замерзлу землю. Миршавенькі чоловічки, здається, з повітря здобули пляшку горілки і почастували дільничного, який заходився від зубного болю.