Вдруге — знову вона. А втретє я був дурнем.
— Ну, тепер ваша черга, Ніно Сергіївно!..
— Чудесно… Я раз, два — і в дамках. Цілуйте…
І їла мене очима.
— Кого, Ніно Сергіївно?..
— Себе цілуйте!
— Як себе?..
— В дзеркалі.
Ну, поцілував…
— Не все… Ще поцілуйте… Валю!
— Та вона ж у другій кімнаті!..
— Тоді кидаймо грати!
— Та-а…
— Не хочете?
— Добре, іду…
Пройшов до дверей кімнати, зупинився:
— А може б, ви замінили?.. Може…
— Добре… Тоді кого хочете цілуйте!..
— Отак би й давно… З радістю!..
Я хутко підбіг до неї і дзвінко цмокнув губами… в самовар (коло неї стояв). Визвірилась раптом вона і як крикне:
— Дурень!..
І побігла в другу кімнату…
…А то були раз у театрі. Квитки купила вона. І куди ж?.. На галерку, в самий куток. Під час дії, коли було темно, тулилась до мене. Руками нишпорила в мене по кишенях і легенько лоскотала. Намацавши в мене браунінга, тихо на вухо спитала:
— Чуєте, Владю?..
— Що, Ніно Сергіївно?..
— Скажіть, коли б я попрохала у вас револьвера, ви б дали мені?
— Навіщо, Ніно Сергіївно?..
— Говоріть, дали б?..
— Дивлячись навіщо…
— Ну, наприклад, щоб поквитатися з життям?..
— Що ви, Ніно Сергіївно?!.
— Та-та-та!.. Ша! Не думайте, що я така вже дурна.
А на третій дії знову:
— Слухайте!.. Уявіть собі таку картину: Федя полетів і не повернувся. Аварія сталася… З-під хмар і к чорту в землю. Що б мені лишилось тоді робити?.. Чуєте, Владю?…
— Цього не трапиться, Ніно Сергіївно… З таким літуном, як ваш чоловік, ніколи…
— Ну, уявіть собі, що сталося!..
— Добре, уявляю, і все-таки б не дав.
— Чому?..
— А тому, що я людина військова і…
— І-і-і… Заіікав…
…Виходили з театру окремо — розсердилась.
А в шпиталі одержав від неї листа. Писала:
"Владю, любий, дорогий!..
Я й досі не можу опам'ятатись. Як це сталось? Який жах!.. Я тиждень цілий ходила, як чмаленна. Не знаходила собі місця, не їла, спати не могла. А ночами снишся… І тоді тільки забуваюсь, тоді живу. І вчора приснився: приходиш ти до мене ніби… Не тепер, а колись. У нас великий будинок над ставом. Місячна ніч… А ми вдвох на веранді. Розкішна така, диким виноградом заросла… Ти сидиш у білому кріслі, а я в тебе на колінах. І ти не в гімнастерці, а в усьому білому-білому… Я так тиснусь, тиснусь до тебе. Застигли раптом у палких обіймах. Я вп'ялась губами тобі в устоньки… І прокинулась…
Мій чортьонок! Я чула, що тобі покращало… У неділю приїду до тебе. Тільки як би це, щоб ніхто не знав?.. Подумай, золотко, добре?.. Цілую мільйон разів…
Твоя Н…"
Побачення влаштував у маленькій кімнатці-читальні. Не сподобалось воно мені: дуже вже кисле вийшло. Бідкалась вона, жалілась на прокляте життя… Без того було журно — вона ще додала. На прощання також плакала і без кінця цілувала.
Потім щоразу їздила. Двічі на тиждень. Все моє ліжко вквітчала квітками, увесь столик заставляла різними ласощами. Звик потрошку. Не тільки звик, а… не міг без неї бути. Ждав її приїзду, як якогось свята. І не питав уже більше: "Ніно Сергіївно! Що це все значить?.." Розумів без цього…
* * *
Раз попрохав я Ніну привезти мені з дому записну книжку. Розповів їй, як потрапити до мене і де вона лежить. Привезла через три дні. А сама — як хмара: хмура-хмура… І ні слова мені.
— Що з тобою, Нінусік?..
— Нічого такого… Прощай! — Повернулась і хотіла йти.
— Нінусік?!. Як тобі не соромно?
— Соромно?!. Ще мені й соромно?..
Впала головою на стіл і враз залилась сльозами. Як не благав — не допомагало… З півгодини возився з нею, поки трохи заспокоїв. Але говорити тоді так і не говорила… Як води в рот набрала. Попрощалась і пішла… Навіть руки не подала…
Я довго не міг нічого зрозуміти. Навіть подумав, чи не черговий це знову коник?.. Ліг на ліжку, почав переглядати свої записки. Цікаво — два місяці не бачив. А хотілось нові враження й думки записати. Вже три роки так роблю… Сторінка за сторінкою — помітив, наче випало щось. Недбало підняв: записка якась…
"Льолю! Я йду — мені дуже ніколи. На кухні вмивальник і рушник на гвіздочку. Ключа лишіть господині… Владя".
…А, так-так!.. Прокинувсь я тоді — спала вона. Спокійно так, і усмішка грала на лиці. Постояв хвилинку над нею — жаль стало будити. Прикрив ще шинелею, пішов…
Та записка була не одна. З книжки виглядала й друга.
Хутко пробіг по ній очима:
"Добрий мій Владю!.. Сердечне спасибі. За все, за все… Колись, мо, віддячу. Ще взяла у вас книжку… Власно, не одну, а дві — Тургенєва й Купріна. За тиждень віддам.
З щирою повагою, Льоля".
Переглянув усю книжку — більш нічого. Ще раз перечитав обидві записки і так сидів нерухомо…
На другий день, звичайно, одержав від Ніни листа. Я ждав цього. Писала:
"Противний, нікчемний хлопчина!..
Як я Вас тепер ненавиджу! Ви хам, мужик, остання скотина!.. Як Ви могли, як Ви могли?.. Ви обезчестили моє чесне ім’я… Ви вдерлись у мою душу брудними чоботищами… Ви!.. Ви!..
Ах, бідна, нещасна я женщина!.. Як я впіймалася на Ваш гачок? Як я?.. Боже!.. Я не переживу такого безчестя!..
Та тільки ні!.. Двері до мого серця для Вас назавше зачинені… Таким скотам кришка!
Не Ваша Н…"
По двох тижнях мене зі шпиталю виписали. Була глупа осінь. Віяв пронизливий східний вітер. Я не йшов, а біг по вулицях. Холод кусався, та ще так хотілося швидше, швидше… До братви, до роботи. Занудився дуже…
Забіг по дорозі на кватиру. Господар зустрів, як рідного сина. Радий такий, радий… І ласкаво нагадав про гроші, що три місяці я не платив. Окинув очима кімнату, свою хорошу, любу кімнату. Така, як була, — наче вчора тільки в ній ночував. Одне трохи незвичайно — прибрано було. Ліжко застелене, книжки поскладені. Ніколи в ній так не бувало.
Тільки подивився й подався на аеродром. З аеродрому — в штаб. Скрізь хотілось побути. Всіх побачити. Так до самого вечора, а тоді з братвою до міста. Братва покроплювала моє прибуття.
Другого дня, прибираючи на столі, помітив я, що немає однієї моєї фотографії. Може, і не помітив би, коли це так упало в очі. Вона завжди стояла в мене на столі. То була дорога згадка про мою першу любов із написом на звороті: "А молодість не вернеться, не вернеться вона… Зіна". Я перекидав усі книжки, всю кімнату облазив — не було.
Де б же вона поділась? Хіба взяв хто?..
Раптом мені спало на думку, що це Льоля її взяла, тоді вкупі з книжками. Ну, взяла — і хай. На згадку буде дівчині… Коли ж за цією думкою виникла й нова:
"А чи не "взяла" вона ще чого часом?.."
Хутко відчиняю шухлядки в столі — все на місці. Навіть грошей тринадцять карбованців цілі. Кинувсь до одягу — як висів тоді на вішалці, так і висить. Заглянув у корзину… не було мавзера.
Значить, вона!.. Ну, якому чортові з моїх товаришів він потрібний? Нагукав на господаря:
— Хто був за цей час у моїй кімнаті?
— Та хто ж… Ото дівчина, що ви й самі знаєте. Потім заходила якась дамочка… З запискою вашою.
— І більше ніхто?
— Більш ніхто…
Кипів і лютував, як звір. Здавалось: попадись Льоля в ту хвилину — на шматки б розірвав. Наваживсь нарешті знайти її і поквитатись.
Як смеркло, я вже ходив по Садовій і шукав її. Заходив майже в усі ресторани, пивні. Зазирав майже кожній женщині в обличчя і не знаходив. Зустрічав там, кого й не думав зустрічати, навіть режисера з нашого українського гуртка. А Льолі не було. Надумав у якоїсь повії запитатися, але не насмів. Нарешті за північ вони вже самі звернули на мене увагу. Підходить одна й запитує:
— Кого, браток, шукаєш?..
— Та тут одну… Льолею звати.
— Льолею?.. А яка вона з себе?
Я розповів.
— Не знаю такої… — І потім по павзі: — А може б, я її замінила, га?.. — Випнула вперед груди й безсоромно моргнула очима. Я зніяковів і не знав, що відповідати.
— Ну, чого ж дивишся?.. Ну!
Взяла мене під руку й веде. Я зупинився й тихо промимрив:
— Пробачте!.. Але я не той…
— Що не той?
— І, крім того, в мене грошей немає…
— Грошей немає?! Масьол нещасний! — Ткнула мене рукою в живіт і хутко пішла.
Одне слово, не везло. Але надії на зустріч не губив. Колись та зустріну суку. Стомився нарешті здорово. Зайшов у ресторан і замовив пляшку пива. Дивлюсь — за другим столиком якась красуня сидить. І така ж молоденька та маленька, як лялечка.
"Невже, — подумав, — і воно "працює"?.."
Я не помилився: вона вже зиркала в мій бік. Попрохав пробачення й підсів до неї. Вона ж, глянувши на мою військову форму, зараз до мене по-діловому:
— Тільки ж знай, браток!.. Я не з тих, що за троячку. І не мились по-дурному!
Я відповів, що милитись не збираюсь, і замовив на двох вечерю. Поласкавіла вона трохи, розговорились. Згодом запитав про Льолю. Сказала, що навіть товаришує з нею, але сьогодні її не бачила. Живе ж Льоля на Поштовій, № 2, у Мури якоїсь…
На другий день опівдні я вже був на Поштовій. Знайшов № 2. То був великий будинок на кілька поверхів.
О, та Мура живе по-непманському!.. Тільки ж у квартирі якій?
Постукав у перші двері — нема. У другі — і не знаємо такої… Всі квартири обійшов — не знайшов. Вже аж у підвалі хтось мені сказав… "хтось", бо поночі було… що вона живе в дворі, у флігельку. У дворі мене перестрів якийсь дядя.
— Кого вам?
— Муру… Де вона живе?
— Муру?.. — І так це сказав, неначе кіт муркнув. — Он то вона живе.
Знайшов я "он то" — маленькі двері в сінці і ще менші в кімнату. А в ній напівтемно і нікого не видко.
— Пробачте!.. Тут живе Мура?
— Мура?
І тепер справді наче кіт.
— Я Мура… Що скажете?
З закапелка вилізло якесь страшне опудало. В лахмітті все і розкуйовджене. Аж моторошно якось стало…
— Мені треба бачити Льолю. Ви знаєте Льолю?
— Знаю… Мо, гроші принесли?
— Ні-ні, я не про гроші… Я Льолю хочу бачити…
— Нема її. Вже тиждень, як завіялась. І грошей, зараза, не віддала…
— Де ж вона?
— А я знаю? Не ходжу ж я за нею…
Бачу я — нічого так не вийде. Витяг карбованця (пригадалася Льоля, сценка в міському саду) і дав їй. Пом'якшала трохи стара, але сказати щось певного так і не сказала. Не знала. Тоді я попрохав Муру пошукати хоч мої книжки. Муркнула мені у відповідь:
— Шукай сам отам… — І показала рукою на ситцеву ширму. За ширмою стояло ліжко. Коло нього — маленький столик. А на ньому — різні флакончики, коробки з-під пудри, фотографії. Поміж них була й моя…
Ще лежала збоку купка книжок. Але моїх між ними не було. Знайшов я їх на вікні. Лежали вкупі з якимсь великим зеленим зшитком.