Згадайте південнокорейський літак. З яким цинізмом і жорстокістю він був знищений! Афганістан — також смерть. Смерть усьому людству і віковічне рабство тим, хто ще вірить Росії… Кого ще не навчила історія Росії. Її підступність, її ненажерливість і її чінгісханська жорстокість. Пам’ятайте: там, де ступив російський чобіт, з того часу там уже російська земля… Це їхнє кредо, це їхня політика… Політика, яка йде від хана Батия: "Там, де ступив мій кінь, — там моя земля". Не вірте ні слову нащадкам хана Батия і Чінгісхана…
Третім на імпровізовану трибуну вийшов афганець. Він казав, що Росія забула уроки історії. Вона забула, що вже силкувалася завоювати Афганістан… У XVIII і на початку XX століття. Тоді їй, як тепер, не загрожували ракети США, чим вона нині виправдовується. Чим колись це скінчилося для російських імперіалістів — відомо. Закінчиться цим і тепер. Ми свято віримо і клянемося своєю кров’ю! — Афганець розірвав на собі сорочку, полоснув себе по грудях ножем і, взявши щіточку, на високій білій стіні кров’ю написав: "Афганець не стане російським рабом!" Поруч нього, очевидно, представник Югославії, виводив червоним фломастером: "Свободу Косову".
Натовп поступово розходився. Охоронці пильно стерегли двох українців і афганця. Хтось просив автограф, підставляючи куплену у кіоску-візку листівку, хтось фотографував. Водій з представництва української місії за вказівкою якогось опецькуватого типа залишив кермо автомобіля і попрямував прямо в натовп. Він підійшов до одного з українців, привітався. Сказав, що також з України. Що втік нещодавно з корабля і попросив тут політичного притулку. Запитав, як прізвище. Колишній сержант відповів:
— Дізнаєшся з преси!
— Може, земляки?
— Якщо з України, то земляки, — колишній сержант відвернувся. Супроводжуючий щось йому сказав, обидва українці з афганцем пішли до автомашини. Водій з української місії з офіцерською виправкою пройшов повз сержанта-оратора і з спритністю одеського кишенькового злодія непомітно засунув йому в кишеню записку. Хтось клацнув фотоапаратом. Один з журналістів, помітивши дії водія, щось сказав сержантові. Той засунув руку в кишеню і витяг звідти записку. Українською мовою там було написано: "Сука! Не здох на полі бою — здохнеш, як пес, під американським парканом. У нас довгі руки. Дотягнуться і до твоєї шиї".
Сержант спалахнув і віддав її старшому, звертаючись до американця українською мовою. Американець, мабуть, українського походження, спокійно прочитав записку і голосно сказав:
— А ми ті руки скоро вкоротимо! І отямитися не встигнуть! їх покарає і Бог, і світ! — він пропустив попереду себе супутників, зачинив дверці, і авто, розвернувшись, покотило по набережній Іст-Рівер.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Кабінет № 19 на другому поверсі Спілки письменників України нагадував всесвітній географічний центр. Ще на першому поверсі стрілка, різко піднята на щиті угору, вказувала: "Оргкомітет у кімнаті № 19". Така ж стрілка дублювалася і на другому поверсі.
Чисто виголений чоловік велетенського зросту зі шрамом на лівій щоці чи то від фінки, чи то від кинджалу, переступив поріг цього живого людського вулика.
— Я хотів би бачити когось із членів оргкомітету Всесвітнього форуму українців, — голосно заговорив він.
Дві миловидні жіночки, які сиділи біля столика, що притулився до кахляної грубки, мовчки показали на великий стіл, де сидів середнього зросту чоловік; волосся в нього, здавалося, вкрило все обличчя, а не тільки голову.
— Який саме? — перепитав чоловік зі шрамом, нахилившись до однієї з дівчат.
— Он той, з чорною бородою! Він співголова оргкомітету.
— Як його звати?
— Пан Павло!
— А як по-батькові?
— В українців не прийнято називати по-батькові. То від Росії до нас прийшло. Кажіть: пане Павле!
Велет зі шрамом підійшов до столу, привітався. Співголова попросив його зачекати хвильку — саме приймав делегацію американських українців з штату Флорида.
— А ось наші з Мюнхена, Гонолулу, Коста-Рики, — говорив тим часом співголова, звертаючись до якогось журналіста. — Навіть з Нової Зеландії є. З острова Фіджі. Із шістдесяти п’яти країн світу прибули українці. Найбільше — з Штатів, Канади, Австралії і Німеччини. Словом, охоплена вся планета. Обидві земні півкулі. Мені важко сказати, в якій країні не живуть українці. До вчорашнього дня гадали, що немає їх в Японії. Та є й там. А український поет-мандрівник Василь Єрошенко свого часу став навіть класиком японської дитячої літератури.
— Дякую за інтерв’ю, — мовив журналіст, тримаючи невеличкий магнітофон перед самісінькою бородою співголови оргкомітету.
— Будь ласка. Яку ж ви газету репрезентуєте? — потискуючи руку журналістові, перепитав пан Павло.
— "Санді таймс".
— О, дякую! А ви звідки? — підвівся він, подаючи руку людині зі шрамом.
— Ми ваші сусіди.
— Сусіди? Польща, Румунія, Угорщина, Росія, Білорусія?
— О, ні, ні, — посміхнувся ніби самим шрамом велет. — Ми ваші інші сусіди. Засідаємо в колишньому приміщенні колишнього Центрального Комітету компартії України…
— Колишньої компартії, — уточнив співголова.
— Ви сидите там, де Комісія Верховної Ради України?
— Ні, ми — афганці. Комітет воїнів-афганців.
— Чоловік зі шрамом поклав перед співголовою папірець, надрукований на машинці. — Ось прочитайте, будь ласка. Ми всі протестуємо.
— Протестуєте? Проти чого?
— Проти виступу на форумі Миколи Мазура!
— Не зрозумів? — подивився на велета співголова оргкомітету. — Поясніть конкретно.
— Там у листі все сказано!
Юнак, що сидів за третім столом ліворуч від співголови Всесвітнього форуму українців, підвів голову і пильно почав придивлятися до відвідувача зі шрамом. До його насуплених брів, злих очей і трохи скривленого хижого рота. Прислухавшись до його гортанного голосу, він зрозумів, що десь колись уже чув його. Може, юнак нічого й не згадав би, якби несподівано не блиснув у руці людини зі шрамом папірець… Звичайнісінький білий аркушик паперу, на якому стояло: "Всесвітньому форуму українців. Ми, учасники афганської війни, сьогодні дізналися, що з Сполучених Штатів Америки на Всесвітній форум українців прибув Микола Мазур, який збирається виступати з промовою. Ми, афганці, розцінюємо його виступ як провокацію і у випадку надання йому слова оголосимо протест і проведемо пікетування палацу "Україна", де проходитиме цей форум у День Незалежності нашої держави…" Далі йшло п’ять чи шість підписів.
— Нічого не розумію! По-перше, ще ніяких списків на виступ в оргкомітеті немає. За винятком доповідачів. По-друге, я не розумію, чому не може наш воїн-афганець з Америки виступити на форумі.
— Він зрадник! — коротко кинув молодик зі шрамом.
— Зрадник?! Зрадник чого? Наскільки нам відомо, він виступав у штаб-квартирі ООН з протестом проти авантюрної війни в Афганістані ще тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого року.
— Не в штаб-квартирі ООН, а біля штаб-квартири ООН.
— Припустимо. Але він протестував проти тієї злочинної війни. Протестував нарівні з Сахаровим, українськими дисидентами, політв’язнями…
— Він зрадник! Він кинув нас на полі бою і перебіг на бік ворога…
Імпульсивний і гарячий співголова оргкомітету спалахнув, як сухий порох:
— Давайте з позиції сьогоднішнього дня з’ясуємо, хто кого зрадив: імперія його, чи він імперію. Російська імперія обдурила його, кинула на афганську землю, запевняючи, що там вони виконують священний інтернаціональний обов’язок. Чи не так? Але наша Вітчизна тут, на Україні. І на тих рубежах ми нічого ні тоді, ні тепер не загубили!
— Але військовий обов’язок… Якби ми всі перейшли на бік ворога… Опинилися в Америці… Живі, здорові, не скалічені, вступили в Гарвардські університети… Що сталося б тоді?..
— Нічого! Сталося б те, що й сталося. Тільки раніше. Обдурені, розстріляні, скалічені — лишилися б живими і хоча б з того берега Атлантики зрозуміли: афганська війна — авантюрна війна душевнохворого кремлівського каліки.
— Як знаєте. Ми свій протест подали. У випадку виступу Миколи Мазура ми…
Співголова уже не слухав його. Знервовано схопившись із місця, він міряв кабінет і повторював: "Ти бач, зрадник. Мозки попереверталися. Вони ще й досі воюють в ім’я неіснуючої імперії. Раби, покидьки, грязь Москви… Обдурені, скалічені, нещасні, психічно травмовані…"
Несподівано до пана Павла підійшов юнак, що мовчки прислухався до їхнього діалогу. Він торкнувся руки співголови і тихо сказав:
— Пане Павле, я, здається, цього типа знаю… Власне, мій батько знає. Тоді у нього шраму на щоці не було. Він був з бородою. Мій батько гравер. Добрий гравер. Найкращий у Києві. Афганець тоді був з бородою.
— Ну й що. Мені яке діло: з бородою чи без бороди… І до чого тут твій батько?
— Але ви послухайте…
— Мені ніколи слухати… Ви краще сувеніри карбуйте і не робіть помилок. У мене он засідання розпочалося півгодини тому, а я ще тут діалоги проводжу.
Співголова хряпнув дверима і вийшов. Стажист безногого гравера поглянув йому вслід і взявся за електроперо. Увімкнув його в розетку, і воно сріблясто побігло по сувенірах, залишаючи ще більш сріблястий слід у вигляді гарних каліграфічних літер.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Над Нью-Йорком повисла багряна осінь. Таку осінь тут можна було бачити тільки в районі Рівердейлу, де тимчасово знайшов пристанище Микола. Маленька кімнатка на першому поверсі безжально підігрівалася електромереживним сплетінням під підлогою. Сухе і гаряче повітря начебто піднімалося крізь підлогу й маленький штучний килимок, проходило крізь нього і повисало під стелею.
Микола дивився у вікно. Смуток і ностальгія, що не давали йому останнім часом спати, переплелися у сірих і довірливих очах.
На деревах багряніло листя. Таке червоне й таке тремтливе, як ніде в світі. Він ніколи не думав, що тут, на околицях Нью-Йорка, стільки зелені. Стільки цього яскраво-багряного листя. Він зовсім іншим уявляв Нью-Йорк. Саме таким, з яким зустрівся на розі 42-ї стріт і Першої авеню, куди його колись привезли представники українського уряду в екзилі. Він не знав тоді цього слова — "в екзилі". А що воно означає, питати чомусь соромився. Хоча інтуїтивно здогадувався. Уряд у вигнанні. Він тут вперше про це дізнався: український уряд в екзилі! Ще з 1918 року. Отже, наша держава існувала.