Кінчивши молитву, ми по-батьківському поцілували сина в лоб.
Бричка, набита запашним сухим сіном, стояла перед ґанком. Матушка посадила сина на передку і благословила нас, коли я вдарив сонну шкапину батогом.
Син не плакав. Він навіть був веселий. Але як я не хотів узнати причину такої поведінки, мені не щастило. Тільки підчас іспитів для мене все стало ясно. Син обдурив мене. У той час, коли я чекав, разом з іншими батьками наслідків іспиту, до мене вийшов законовчитель.
— Як ви насмілились привезти сюди свого сина? Він хлопець без всяких здатностей. В його літах треба знати, принаймні, хоч молитви, тим паче батько священик... Ви хоч вивчіть його читати. Неписьменних до гімназії не приймають!
Я не вірив тому, що чув.
— Може, це помилка?
Але законовчитель досадливо махнув рукою і кинув мене самого.
З усіх дітей, що складали іспит, найвеселіший був мій син. Можна було подумати, що його найбільше хвалили за знання.
— Як тобі не соромно,—звернувся я до нього, та даремно було докоряти. З радощів він всю дорогу читав молитви, вірші, рішав задачі, які їм задавали на іспиті і чудним баском перекривляв учителів.
Характер дуже рано почав виявлятись. Узявши на увагу його упертість і настирливість, я на другий рік був розумніший. Я не покладався вже на його знання, бо коли йому хотілось, чи треба було, він міг прикинутися зовсім дурним. Коли вдруге їхали, в передку брички лежало дві гиндички та молоде порося, а молоду ніжну свинину, як переказували, дуже любив законовчитель. Такий скромний подарунок часто допомагав за тих часів. Отець проієрей із словами подяки прийняв мій дар,—а це значило, що коли син і не складе іспиту, як торік, то однаково його приймуть до гімназії.
... Сумно стало в наших кімнатах. Квіти на лутках буйно розрослись,—їх ніхто тепер не общипував. Шибок нових не доводилося вставляти в вікна, бо без свого ватажка і сільські хлопці стали тихіші. За всю осінь жоден дядько не прийшов скаржитись, що син позривав на баштані кращі кавуни та, тікаючи, попсував огудиння.
Коли син був дома, ці дрібниці неприємно хвилювали нас обох. Але тепер, хотілося, хоч щонебудь почути про нього, бо він не писав зовсім до нас. Ми, вдвох з матушкою, складали довгі листи, кілька разів переписуючи їх, щоб більше знайти тепліших слів. 1 тільки єдиний раз за все життя, згодом, через багато років, ми побачили його лист. Навіть це був не лист, а звичайний клаптик сірого паперу, що валявся у нас під вікном... Ми й досі його бережимо. "Я зовсім здоровий і дуже вас люблю"... Які ще інші слова можна знайти, щоб дати довічну радість батькам. Л якраз ці слова і були написані нашвидку на тім бруднім папері.
Та не треба забігати вперед. Коли тримаєш у руці перо і бачиш перед собою незайманий папір, який мусиш опліднити своїми словами, то відповідаєш сам перед собою за послідовність думок.
За синове помешкання мені доводилось удові-дия-конші, що жила тільки з учнів, платити двадцять карбованців на місяць. Це ніби і на теперішній і на той час невеликі гроші, але як важко було їх добувати! Моя парафія була найбідніша в окрузі. Сільце в дворів двіста під замком та два невеликих хутірці,—оце вона вся. Церква мала, бо її будував для себе якийсь пан, що ще до барона володів маєтком, проте, і вона ні разу не бувала повна. Люди так стомлювались після повсякденної важкої роботи, що забували про неділю. У свята вони спали, як ховрахи, зарившись під свої низькі очеретяні стріхи. На вулиці в пилюзі гралися самі діти. Чудна доля випала цим людям! Вони знали, що народились і вмруть наймитами. І я, молодий, недосвідчений, може, діткливіший, ніж інші, одмовлявся брати гроші за вінчання й похорони. Мій батько, чоловік дуже праведний, що через своє святе життя і помер в злиднях, бо й ховали його на громадські гроші, високо ставив обов'язки пастиря й суворо додержувався їх. Він вивчив мене робити прядки та веретена і, вмираючи, одказав мені верстат.
З моєю звичкою, безглуздою на декого, важко звикались дядьки. Раз навіть прийшов до мене бала-кати колишній унтер-офіцер, Микита Иванович. Для цього він надів синій салдатський мундир із срібним хрестом. Ґудзики мерехтіли на сонці, він перед цим їх, мабуть, чистив крейдою. Вони обведені були білими кружальцями, як іноді місяць. Він поставив у куток свою палицю, закрутив ще дужче жовті цупкі, як дріт, вуса і сказав
— Чом ви, батюшко, не берете грошей за похорони і вінчання, гидуєте?
Я висловив свій погляд.
— Непонятно якось,—промовив він,—народ обі-жається. Хіба ми хужі од інших?
— Хто ж саме в обиді?
Яле він так і не сказав. Та й не треба було, бо з балачок я сам знав, що невдоволені з мене ті кілька чоловік найбагатших, що мають наймитів. Проте, я виступив із казанням на цю тему наступної неділі.
Отець Мегейда, почувши про мої проповіді, приїхав мене врозумляти.
— Ви, молодий отче, рано заходилися вчити нас, старіших, отже й розумніших од вас,—сказав він.—Ви словами своїми підкопуєтесь під нас. Ви мусіте бути
звичайним священиком, як і ми всі. Вас тоді шануватимуть, бо не забувайте, що селяни з давніх-давен звикли, що їм дурно нічого не робиться. Ваші слова — дитячі мрії. Хто з нас, бувши дитиною, не думав про такі речі? Ви краще слухайтесь старшого, подивіться на мене! Я також, як і ви, не мав протекції, та, проте, я зараз благочинний... Ніхто не скаже, що я щонебудь погане зробив кому... хоч у мене тепер велике господарство, пасіка, а колись нічого не було. Треба знати тільки міру! З бідного бери стільки, скільки дасть, а з багатого і більше, гріха немає... Про вас досі слава пройшла, як про гарного прядочника, а не пастиря, а в цім особливих заслуг, ні перед богом, ні перед людьми немає. Зрозумійте правильно мої слова, молодий отче!
О, я його розумів прекрасно! Він справді умів як жити. Навіть од революції він не дуже постраждав. Він і зараз має велике господарство, наймичку і робітника, щоб за худобою доглядали, і зараз, як і колись, оддає під проценти гроші, але цю послугу робить тільки людям надійним, на яких можна покластись. О, він справді знає міру! У нього прихильників між парафіянами чимало. Коли, підчас недільної одправи, стало рідше людей, хтось поширив чутку, що батюшка бере на "примітку" тих, що забули бога,—і знову тепер у нього в церкві повно.
Проте, своєї чистоти я не додержав до кінця. Я учинив тяжкий гріх.
Почалася війна. За помешкання дияконші треба було платити більше. Про це вона не раз виразно натякала, а, кінець-кінцем, одмовилася зовсім тримати у себе сина. На нещастя, якраз мене звалила з ніг хвороба. Мало не два місяці я не робив прядок, а матушка нічого не шила. Цілих два місяці ми не платили за сина,—це борг непосильний, а я встав, виснажений і ще зовсім кволий, з ліжка.
— Що робити?—У розпачі говорив я.
— Може б... поїхати... тепер нам до єпископа, він же колишній викарій. Пам'ятаєш, він заїздив до нас? Він би поміг...—промовила матушка.
Я розгнівався. Милости з його рук мені честь не дозволяла брати, бо надто гіркі спогади несло з собою це добродійство.
— Як хочеш, Васю,—лагідно сказала матушка,— але ж не кидати Сергієві гімназії?
Становище було скрутне. Я написав про це синові Віч знайшов десь лекції, але, хоч і писав, що йому живеться добре, проте, ми не вірили.
— Тоді звернись до барона,—порадила матушка. Мені першому не довелось зробити кроку, ба-
рн сам запросив мене до себе. На початку весни ЕН приїхав із столиці до замку, де думав прожити гсе літо.
Крім мене, ще в гостях був отець Мегейда. Нам дали на веранді кави. Подавали її лакеї в гарненьких чашечках. Я сидів, напружено вслухаючись у розмову, досить безмістовну, що завжди буває у людей в таких випадках. Не тому ж закликав мене барон, щоб частувати кавою?
Коли гості розійшлись, і ми залишилися втрьох, барон звернувся до мене:
— Я маю до вас одне прохання і сподіваюсь, що ви не одмовите?
Благочинний хитро і єхидно посміхався, хоч і уни кав дивитися на мене.
— Річ ось у чім. Я надумав переселити село. Зараз у Сибіру я спеціяльно для цього купив чимало землі. Селяни, напевно, не схочуть добром іти, хоч закон на моїм боці. Яле, про всякий случай, щоб уникнути заколоту, ви з ними в церкві порозмовляєте на цю тему. Ручуся своїм словом, що їм там краще житиметься, ніж тут. Я вам дам той том енциклопедії, де описується цей край і ви побачите, що я, справді, бажаю добра людям. Ви уважно почитайте цю статтю. її писав відомий професор, знавець Амуру. Вона й для казання дасть вам матеріял. Я через те, що ви втратите парафію, то я вас залишаю священиком для замку. Вам даватимуть все, що треба.
Барон струсив попіл з цигари і байдуже глянув крізь одчинене вікно на зорі.
— Я дам вам відповідь через кілька днів,—відповів я. Проходивши під вікном, я чув уривки розмови.
— Не думаю, щоб згодився,—промовив благочж-ний.
На ці слова одповів глузливий сміх барона.
З важкою головою прийшов я додому. Печаль огорнула мене, коли я підвів рахунки своїм боргам. Матушка, почувши про пропозицію барона, ледве стримуючи радість, сказала:
— Звичайно, це краще, ніж мати цю злиденну парафію.
— Любо, я напишу Сергієві про це.
— Не треба, не треба, навіщо турбувати дитину: Тепер я знаю, що це вона сказала не тому, що боялась розтривожити сина. Яле тоді її голос здався мені щирим.
Ми прочитали вголос статтю відомого професора; там поетично описувались непроникаві пущі, незаймана цілина з численними дикими звірями, про хутро яких мріють заможні жінки.
,,Луки ріки Ямуру навесні являють собою суцільний килим. На жирній землі виростає висока трава, в якій сховається людина. Ріка однаково багата рибою, що й ліси звірем. У надрах землі так багато покладів всіляких копалин, як, мабуть, ніде на землі. Все це тільки чекає руки і праці людської.—Писалось в енциклопедії.—Край ще недосліджений остаточно. Яле, за теперішніми відомостями, можна сказати, що грунт там для хліборобства годящий, хоч в деяких ділянках цієї величезної Амурської прерії правильному зростові хліба перешкоджають довгочасні і великі дощі, майже зливи".
— Бачиш,—сказала матушка,—і все гаразд. Я тільки не розумію, як можуть перешкоджати дощі? У нас скаржаться більше на посуху.
Я погодився з нею. Другого дня барон вислухав мене і потиснув руку.