Єдине, чого бракує партизанам, так це — вказівок із центру. Тут знову майже голе гасло: "Маси без партійного керівництва — безпорадні!" Колись Леся Українка в листі до свого дядька М.Драгоманова зауважила: "Коли... тенденцію за волосся притягати, то всім буде чутно, як її волос тріщатиме нещасний". Не тріщать. а стогнуть і лунко рвуться ланцюги тенденційності та ілюстративності, що ними обплітає своє творіння Василь Козаченко.
Всі учасники нічного стрибка потрапляють до партизанів і людей, так або інакше пов'язаних з ними. На одній із партизанських баз захоплюють у полон Левка Невкипілого. Парфеня Замкового рятують троє піонерів, а мати одного з них — член підпільної групи. Семен Лутаков, виявивши, що приземлився поблизу свого села, заходить до рідної хати. Стара ненька миттю збагнула, звідки прибув син, і покликала його дядька Романа — керівника Терногородського підпілля. Ну, а Настя Невінчана впала мало не на руки Яринці Малиновській, активній учасниці руху опору. Не випадково й те, що жоден із персонажів не гине під час цієї операції. Район білої плями, тимчасово окупованої німцями землі, виявився незгасним вогнищем борні проти загарбників. Вчасно прибуле керівництво на чолі з капітаном Сапожниковим надало "стихійній" партизанській боротьбі міцності й згуртованості. Парашутисти ж "повністю і своєчасно виконали завдання командування і через сім місяців повернулися до своєї частини". Плекаючи в юних читачів почуття радянського патріотизму, автор на перших та останніх сторінках книги наголошує на тому, що "порох нам і сьогодні слід тримати сухим!". І це не просто фраза. Повсякчас роздмухувана пропагандою думка про загрозу з боку капіталістичного заходу знаходить своє місце у повісті. Навіщо ж це потрібно авторові й тим, хто стоїть за його спиною? Робиться це зумисне для того, щоб відволікти увагу мас від труднощів внутрішнього життя країни, а також утримати в стані боязні перед можливою війною. Для партійних неофеодалів завжди будуть до речі герої, котрі без особливих роздумувань падатимуть на дзоти, кидатимуться з фанатами під танки, скеровуватимуть охоплені полум'ям літаки на ворожі автоколони. Тому-от Василь Козаченко й пише: "Та... коли вже що... тоді наша дочка, як і ми колись, наказів не ждатиме!" Отже, як і в першому випадку, знову веління письменникової совісті збігаються із вказівками партії. Свого часу Арістотель дав формулу художньої творчості як здатності обміркованого чи свідомого втілення істинного, при ототожненні істини й краси. А от у повісті "Біла пляма" такої єдності, як її не шукай, не знайдеш. Навіть за тої кількості патріотизму, виявленого українцями під час війни, перенасиченість масовою ура-героїкою занадто помітна. 1 саме тому створити реалістичну картину визволення українського народу Козаченкові не пощастило. Вийшов натомість блідо забарвлений художніми засобами ілюстрований матеріал до псевдоісторичної "Истории Великой Отечественной". Ми розглянули твори лише двох із досить численного загону письменників, за чиєю допомогою радянські можновладці утверджують своє панування на Україні; ласі шматки, що перепадають найвідданішим, повинні стимулювати акт творення, і вони, природно, роблять свою справу. На обріях нашої літератури, окрім старих кадрів культівських часів (Натана Рибака, Леоніда Новиченка, Юрія Збанацького) з'являється чимало нових письменників-підприємців: Павло Загребельний. Микола Сингаївський, Олесь Лупій, Ростислав Братунь. Продукуючи романи, драми, поезії, статті на правильні теми, гурт оцих вельми далеких від культури свого народу митців "чесно" заробляє на хліб. Твори багатьох із них написані досить вправною рукою графомана, тому непідготованому читачеві за напруженим сюжетом та розмаїтою образною системою важко помітити його ідейну недолугість і навіть реакційність. А це й потрібно авторові та верхнім "десяти тисячам", які спонукають його до письма відрегульованою системою заохочень. Звернувшись до літературного доробку М.Нагнибіди та В. Козаченка, ми керувалися аж ніяк не художнім рівнем їхньої продукції, бо краще від лауреатів пишуть багато молодих панегіристів, а передусім комплексом ідей, котрі популяризуються в їхніх книжках. Виставлені для громадськості як останнє слово української літератури, ці твори повсякчас чинять свою брудну справу. Але правди, скільки її не глуши, не приховаєш. Не можна затулити параваном високої ідейності продажність і заробітчанство митця, як не заховати словесною мозаїкою антигуманної суті твору. І як по лютій студеній зимі настає буйна, тепла весна, так на зміну пісні "торжествующей свиньи" в нашу літературу прийде повнокров'я творчості її щирих майстрів. 1 тоді всьому світові явиться приховане доти по криївках джерело справжньої літератури, на яку лише й заслуговує великий народ України.
1972р., Київ
Валентин Розум
КИЇВСЬКИЙ ДІАЛОГ*
— Куди ти йдеш, лелеко ?
— З тобою.
— А що їстимеш ?
— Тебе.
(Східна притча)
"Моя мова, мій народ, моя батьківщина" — я завжди повторюю ці слова своїм учням, коли розповідаю про Тараса Шевченка. Прищеплюючи дітям почуття патріотизму, плекаю в них шану і повагу до того, що нині у нас всіляко замовчується та переслідується. Я, за висловом мого приятеля, "несу крамолу. Сію зерна антирадянщини". І це все через незбагненну інколи й мені самому любов до України. Скептично всміхається Алік. Для нього мої переконання не що інше, як просто примха, вигадка експансивного інтелектуаліста. Він, як і я, виріс у Києві. Ми разом бігали на Дніпро по рибу, гралися у війну, ходили до школи. Та відколи я вступив до вузу, наші взаємини змінилися. Я став українофілом, він же ніяк не міг взяти втямки, навіщо потрібна боротьба за відновлення забутих традицій, поширення рідної мови (він називав це "насадженням"), зрештою, за самостійність. Алік вчився в політехнічному інституті. Був завжди далекий не те що від самвидаву та заборонених книжок (Єфремов, Грушевський, Донцов, Хвильовий), але і в цілому від української літератури. Ще в школі, відчувши відраз до примітивних писань Тичини, Рильського, Малишка, які в підручниках кваліфікувалися як шедеври національного письменства, він прийшов до висновку, що його рідна література стоїть на найнижчих щаблях розвитку. Через те з легкістю відмовився спершу від літератури свого народу, а відтак рідної культури, і став потім захоплюватися всім російським. За моєї пам'яті, цьому ренегатству сприяло все, що оточувало нас в Києві. І кіно, і театр, і пісні. Алік — продукт системи. І наша суперечка відбиває ті роздуми, що чимраз більше починають хвилювати молодь України, молодь мого міста зокрема.
— Послухай, друже. Що ти прагнеш змінити? Твоя земля вже понад триста років приєднана до Росії. Її, як повію, мацали й ґвалтували австрійці, поляки, угорці, румуни. Одне слово, всі хто хотів. Українці — нація слаборозвинена, що тут вдієш. Тому їй потрібен надійний захисник, коли хочеш, опікун. Я, особисто, за Росію. Адже ти добре знаєш, що цих два народи близькі, як жодні інші на світі.
* Ця стаття також інкримінувалася на суді (25-27 грудня 1973 р.) як злочин перед радянською владою.
— Але ж ти забуваєш, що ця близькість стає загрозливою для меншого з них. Українці можуть загинути як культурна цілісність саме ось від таких братніх обіймів. Коли мова заходить про міжнародні стосунки, мені завжди спадають на думку слова німецького філософа Фіхте: "Кожна нація прагне поширити свої ідеї та їй властиві цінності до крайніх, можливих для неї меж, бажає настільки, наскільки це в її силах, увібрати в себе все людство". Для мене взаємини між Росією та Україною, коли більший прагне поглинути меншого, — яскрава ілюстрація до вищенаведеного твердження.
— А от я гадаю, що питання з денаціоналізацією не стоїть так гостро. Алік збивається на стезю демагогії. Починає доводити, що йдеться
ж бо не про тотальне винищення української, чи там грузинської, казахської культур. Націям, які входять до Союзу Радянських Соціалістичних Республік, надаються всі можливості для розвитку. Бідолашний технократ, він навіть не знає, що подібна суперечка велася вже понад п'ятдесят років тому. Роза Люксембург, глузуючи з "права" націй на відокремлення, казала, що воно нагадує їй право людей їсти на золотому посуді.
Алік продовжує свої розумування про свободу розвитку національних культур, про усвідомлення багатьма необхідності влитися в єдину сім'ю. Він не підозрює, що говорить уже передовицями "Правды". Я тільки встигаю вставити репліку з цього приводу, як він обурюється.
— Чому ти хочеш зобразити когось дурнішим від себе? Зауважую, що говорити, як написано в органі ЦК КПРС, — ще не
завжди бути дурнем і падлюкою. Але коли людина боїться, що її ловлять на повторенні чужих думок, тоді шеляга не варта ідея, яку вона обстоює.
— Тобі хочеться змалювати справу так, ніби злиття націй процес природний, в усякому разі, не страшний, —починаю свої філіппіки я.
— Але ж звідки бралася сила в українців, коли вони повставали на визвольну війну з Польщею? Чому італійці, гарібальдійці повставали проти поневолення Австрією? Де, зрештою, бралася мужність у поляків після трьох переділів України між Росією, Австрією та Прусією бачити її незалежною? І не зважати на нашіптування сусідів про історичну приреченість польської державності.
— Але ж то були зовсім інші часи. Одна річ, коли йдеться про суспільства феодальне та буржуазне, й зовсім інша, коли ми говоримо про соціалістичне.
— Отже, по-твоєму, задля комунізму можна жертвувати культурою народу?
— Ти докопуєшся до прямої відповіді. Справді, такий висновок напрошується сам собою. Нагадую тобі місце з програми КПРС, де йдеться про наше майбутнє: "Комунізм — це високоорганізоване суспільство вільних і свідомих трудівників, в якому утвердиться суспільне самоврядування, праця стане для всіх життєвою потребою, усвідомленою необхідністю, здібності кожного будуть застосовуватися з найбільшою користю для народу".
— Пожертвувати своїми культурами в ім'я комунізму доведеться не лише українцям, але й усім іншим народам та народностям СРСР, крім росіян. А їх, якщо пригадаєш, понад 100. Отже, на "олтарі братства" буде справжня бійня з ягнят — культур малих народів.