Під одним шатром сидить два майстри й на невеличких варстатах обточують різне насіння рослин. Перед ними горить кілька полін, вони там нагрівають швайки і проколюють те насіння, нанизують і роблять таким чином намисто.
Далі виставка різної городини та окремих рослин, що стоять в горшках та відрах. Поруч однієї ятки стоять чотириінчові круглі стовбури бамбукового дерева. Тут я зустрів і нашого провідника-папуаса Ґері, який сказав, що цей бамбук такий міцний, що з нього можна робити чожі та багато інших виробів, а серед них навіть леза до гоління.
В інших крамницях продавали різні ручні вироби: торбинки, в'язані пояси, матерія, книжки, канцелярське приладдя, готовий одяг. Але все це не таке, як ми бачили в Австралії, а якесь своєрідне, інших кольорів, форми, фасонів, вигляду. Купую книжку з ориґінальними ма-малюнками якогось місцевого маляра.
Фраґмент з фестивалю в Ґороці. Фото П. В.
Біля однієї альтанки з солом'яним гостроверхим дахом чи стріхою, оточеною невисоким парканчиком, стоять і на щось дивляться папуаси. Підходимо ближче. Перед нами якась біла жінка, по-европейському вдягнута, глянувши через той паркая, кинулась із сміхом геть, наполовину затуливши руками лице.
Глянули й ми. Кілька папуасів з розцяцькованими тілами й обличчями та прикрашеними головами понастромлювали собі на "грішне тіло" якісь довгасті дудки з городини, попідв'язували шнурками, щоб ті дудки стояли просто й не поспадували і збираються пройтися по цьому ярмаркові. Побачивши ці витребеньки місцевого характеру, ми пішли далі. Незабаром зустріли такого ж "героя" з настромленою дудкою, що йшов по дорозі поміж людьми. Як казав Остап Вишня "Чого тільки немає на тому ярмарку"! Так і тут. Цей фестиваль, дійсно, трохи нагадував наш ярмарок. Тільки тут не було волів, овець, коней, возів, бубликів, сластьонів, не сиділи на землі жінки з корзинами насіння ,не ляскали батогами продавці коней, не били купці долонями об долоні. Але галасу й тут було досить. Разом з дорослими папуасами ішло багато менших і більших дітей, багато молоді.
Ось гурт дівчаток років по 13-14, деякі з них в самих трав'яних спідничках чи ляп-ляпах, але вони вже тут у такому віці майже дозрілі, їхні груденята свідчать, уже, що скоро хтось прийде до батьків сватати й даватиме, може й п'ятсот або й тисячу кіна (кіна — як наш доляр. Це назва їхніх грошей). Мій земляк уже прицілюється до такого гурту молодих папуасок, щоб здобути ще одну цікаву світлину-сувенір. Але впадає в очі, що дівчата ходять самі, без хлопців.
Обійшовши майже весь цей ярмарок навколо, проходимо побіля високих зелених дерев, попід якими сидить безліч темношкірого люду з дітьми і без дітей. Одні щось їдять, інші відпочивають, хтось дрімає, лігши на траву. Всі вони ще, мабуть, чекають початку офіційного відкриття фестивалю.
Заходимо у вхідні ворота до самого стадіону. Квитки нам видали раніше. Тут на лавках, побудованих терасами, сиділи вже переважно білі глядачі. Ми теж сіли. Перед нами незабаром сіли два німецькі фоторепортери. А на стадіоні провадились нібито неофіційні змагання, бо відкриття ще не було. Ось біжать на 60 метрів наввипередки молоді папуаси. Разом з ними долучились бігти і два білих, мабуть, з туристів. Але хоч вони в своїй країні й належали, може, до добрих спортсменів, тут скоро опинилися в самому хвості. Потім біжать наввипередки з тачками, на яких мають "пасажирів". Дві тачки, не добігши до фінішу, перекинулись, і ті "паса
Другий фраґмент з фестивалю в Ґороці. Фото П. В.
жири" покотились перекида, а разом з ними і тачковози. Серед глядачів сміх.
Після короткої перерви показують мудрість поліцій-них псів: вони біжать, перескакують різні бар'єри, стрибають крізь обручі, охоплені полум'ям і, зрештою, нападають на уявних злочинців, хапають їх за спеціяльний товстий міцний одяг, затримують. За це відразу поліцаї, що цим керували, дають псам щось смачне з'їсти. Це видовисько набридає нам, і ми збираємось в умовленому місці, звідки має забрати нас наш провідник Ґері. Незабаром він з'являється, приносить скриньку з холодним обідом, що складається з курятини, хліба з маслом, солоного огірка, маринованого буряка, солодкого тістечка, помаранчі і пляшки лімонади.
По обіді виходимо й сідаємо в автобус, що стояв за ворітьми. У ньому був і шофер-папуас, якого звали Павло.
ЇДЕМО ДО КУНДІЯВИ
Вирушаємо в дальшу дорогу. Всі жалкують, що не побачили ГОЛОЕНОЇ програми фестивалю, який тільки тепер, в час нашого від'їзду, мав початися. В автобусі, крім нас трьох українців, їдуть ще молоде подружжя австралійців, трохи старше подружжя англійців, молодий високий хлопець з бородою-австралієць з Вікторії, двоє канадців — згадуваний професор з дружиною, один скочмен, один німець і наш провідник Ґері Кейбол. В дорозі поволі знайомимось ближче, щоразу точаться жвавіші розмови, летять жарти, віци, щоразу вибухає сміх.
Наш провідник Ґері добре володіє англійською мовою, а також мовою піджен і своєю місцевою, мовою провінції Чімбу, з якої він походить і куди ми тепер їдемо. Піджен — це штучна спрощена мова, створена для папуасів переважно з англійської та інших мов, щоб вони могли порозуміватися між собою, бо в Папуа Новій Гвінеї 700 мов, майже кожна провінція чи повіт має свою, значно відмінну мову. Тому і в школах вчать три мови: місцеву, піджен та англійську. Мову піджен вчать також і в університеті в Порт Моресбі.
Ґері досить балакучий: ми розпитуємо, а він нам розповідає про себе, про звичаї населення, про їхнє життя. Йому 26 років, його батько мав 16 жінок і 12 синів та лише одну дочку. Кожній жінці мусив збудувати окрему хату, кожній мусив щодня привезти з лісу в'язку сухих дров. Але сам Ґері має лише одну жінку і двоє дітей. Зате для цих обставин він досить заможний: має аж троє авт.
Про тутешнє життя він розповідав, що в гірських місцевостях дівчат родиться значно менше, ніж хлопців, а тому хлопець, що одружується, мусить заплатити за
дівчину її батькам близько тисячі кіна. А в містах, що розташовані переважно в низинах, над річками та на побережжях, дівчат родиться більше, а тому й ціни на них трохи нижчі — по п'ятсот-шістоот кіна. "Тому, — казав далі Ґері, — всі знають, що найдорожчі тут дівчата й свині".
Всі засміялися і відразу почали запитувати, чому саме ще й свині. Ґері пояснив, що тут не побачите ні корів, ні коней, ні інших тварин, що дають м'ясо. Зрідка є кози, але з кіз мало м'яса. Тому люди стараються дістати хоч порося та вигодувати на м'ясо. А через те, що тут немає молока, то деякі жінки в віддалених гірських околицях зрідка підгодовують поросят навіть власними грудьми. Декого з нас це дуже здивувало, та я знав про це ще від доктора Сірка. А незабаром в одному місті я купив навіть у кіоску листівку, де жінка одночасно годує однією груддю дитину, а другою — маленьке порося.
А Ґері продовжував розповідати про дівчат:
— Тут матері дуже пильнують за дочками, щоб ніде не гуляли, бо як дівчина хоч трохи втратить свою опінію щодо цнотливости, то відразу знизиться на неї й ціна. Тому, — розповідав він далі, — по селах майже не буває випадків, щоб дівчина народила дитину, не одружившись. А в містах — там уже трапляється іноді й інакше...
Тим часом наш автобус несе нас вперед, трусить трохи на ґрейдеровій дорозі, які в Новій Ґвінеї чотири роки тому побудувала Австралія поміж головними містами. Що далі, то заглиблюємось в гірські терени. Автобус раз-у-раз повертає то в один бік, то в другий, то везе по крутій дорозі вгору, то спускається вниз, щохвилини звивається гадюкою. З одного боку нас щоразу супроводять стіни скелястих гір або круті узвишшя, вкриті лісом, а з другого —— розкривають глибоку зелену пащу глибокі прірви, ущелини, яри, повні густої рослинности, а десь на дні по кам'янистому річищі піниться маленька річечка.
В дорозі вже втретє зупиняємося, щоб наші власники фотоапаратів взяли на плівку якийсь новий чудовий краєвид. А таких краєвидів тут бачимо за кожним новим поворотом автобуса. Іноді з високого перевалу відкривалась чудова панорама, де видно було вперед на сто кілометрів.
Де-не-де то тут, то там почіплялися на клаптях рівнішої зелені маленькі папуаські хатки-курінчики, а поруч них іноді бачимо навіть на косогорах клапті грядок солодкої картоплі або таро, а навколо скрізь ліси, які додають людям багато харчів: банани, кокосові горіхи, по-по, ям, плоди хлібного дерева. Часто бананові дерева. Іноді бананові дерева ростуть просто поруч цих хаток. Біля цих будівель вештаються жінки, бігають діти, а іноді й чорне чи руде порося з породи диких свиней, а часом пасеться й коза.
Нарешті, зупиняємось біля невеличкого селища Мосул. Назустріч нам відразу, як з мішка, висипалось багато дітей різного віку, а за ними підходять і дорослі та старі. Всі вони з цікавістю дивляться на нас, оглядають, приємно посміхаються, а дехто із старших любить повітатися з кожним з нас за руку. Впадає в око, що низка малих дітей цілком голі, особливо хлопчики до чотирьох — п'яти років віку. Дорослі теж напівголі, тільки в коротких штанцях чи ляп-ляпах, босі, а голови їм захищає від сонця густа шапка кучерявого волосся. Але більшість жінок все ж хоч і босі, але вдягнуті.
Наш провідник Ґері, видно, не раз уже тут був. Він розмовляє з людьми їхньою мовою, бо це ж село належить до його провінції. Він відразу про щось домовляється з старостою села (люлюваєм), що вийшов в якомусь стародавньому сурдуті з блискучими ґудзиками і в картузі з червоною околичкою, що як підрешіток лежить на голові. А на грудях причеплена якась бляха, що говорить про його становище.
Щоб не гаяти часу, запитую про дозвіл заглянути до хат, щоб побачити, як люди живуть в цих віддалених гірських околицях. Тут варто сказати, що їхні села зовсім не схожі на наші українські села. Немає тут тинів, вулиць, колодязя, доріг. Перед нами невеликий майданчик з піскуватим ґрунтом, а навколо нього розкинулось десятків два хаток. Ліворуч довша будівля, ніби хлів, має троє фронтових дверей. Вікон немає, стіни з трав'яних мат, стелі теж немає, а просто гостроверха покрівля теж з трави кунай, що так буйно росте понад дорогами та в лісах. Підлога земляна, давно не метена, вкрита сміттям та трохи сухою травою.