І показувала майже на північ. Туди, за високі рудуваті урвища Щекавиці, за блакитно-смарагдові схили і яри Юрковиці. Там праворуч ідуть широченні пасовища і чагарі Оболоні. Там, десь за чагарями, підступна й глибока, хоч і неширока річечка Ситомля. Дідусь розповідав Ількові, що, коли дідусеві батьки були дітьми, там без числа потопилося печенігів. Коли їх орду розбили під Києвом, то вони тікали геть. Кинулися через Ситомлю, а там їм — гаплик! Потопились, як цуцики...
Ілько дивився на свою коротку тінь і міркував: якщо тінь посунеться праворуч пальців на три — настане полудень! Час Лиску займати з череди, а пастухам обідати. Пастухів шестеро. Двоє пастухів верхи. Четверо піші з добрими псами. Відколи прорвався до Києва із диких степів половецький хан Боняк, пастухи тепер завжди при зброї. І в кожного або волячий ріг, або берестяна велика дудка. Якщо половці знов нападуть на передмістя Києва, то хоч один із пастухів устигне засурмити тривогу!
Отож, як настає обід, то чередники приганяють корів до тирла. Тирло — ліворуч, трохи вище від брами. З-під Юрковиці джерела витікають і наповнюють водою дубові колоди. І там є велетенський явір. Під ним пастухи в обід відпочивають. Одні люди приходять на тирло з дійницями і там корови доять. Інші, як оце Ілько, забирають скотину додому.
Коли Ілько вискочив за Оболонську браму, то череда саме наблизилась до тирла. Крім Ілька, за браму ще багато людей вийшло. Хто тільки з налигачем, хто з дійницею. У першому ряду череди йшла їхня руда Лиска. Ілько перший залигав корову і вивів її через браму.
Хоча хлопчик просив дідуся зачекати його, та старенький поволі піднімався вже по схилу на дорогу. За спиною кошіль з трісками. А в правиці коробку ніс із теслярським приладдям. Малий тоді замотав налигач на роги Лисці і злегка штурхнув її в стегно.
— Ану, пішла додому! — Він навіть не озирнувся, знав, що Лиска тепер вже сама дійде до подвір'я. Підбіг до дідуся і взяв у нього коробку.
— От ти в мене добрий помічник!.. Тільки не поспішай онучку, бо в мене геть дихання збивається... — Вони вийшли на рівне. Дідусь хвилю постояв, віддихуючись і споглядаючи з-під руки, як Лиска вже підходить до їхнього двору.
— Хотів тебе спитати, онучку, а чи ти побив п'ятьох хлопців біля попівської садиби?
— Та то брешуть, дідусю! Тільки двом дав прочухана. Я його вузлом у вухо поцілив — він і гепнувся додолу. Я тоді зразу другого!..
— А якби ти вузлом в око влучив? Ти щось думав? Га? Скалічив би хлопця!.. Це одне. А хто віру за каліцтво платив би ? Ти?
— Я... я... не подумав. Бо вони Іванка вдарили...
— Якщо по правді, то це добре, що ти за друга заступився. Але іншим разом метикуй, куди і як бити!.. Ну що самотужки навчився вірьовкою битись — мо-ло-дець! Такий бій і не всякий княжий отрок опанує!.. — Дід покуйовдив малому пелехату голову.
— Ви батьку не скажете?
— Дитинко, як біди не сталось, як не прийшли батьки позиватися, то чого веремію розводити? Ми погомоніли між собою, порадилися. Та й скінчили на тому ряд рядити!
Поки матінка доїла Лиску, малий і дід помились біля колоди, утерлися вишиваним рушником та й посідали до столу. Мати за стіл не сідала — сказала, що потім поїсть. Зараз у неї свої клопоти. Батько на обід не прийшов — був у найдальшім кінці Подолу. Робив якомусь купцю дашок над ворітьми. Сказав уранці, коли йшов, щоб його не чекали обідати, бо роботи на весь день. Сестри, Катерина та Марія, теж не прийшли на обід — скубли вовну одній багатій купчисі десь на Копировім кінці. Старші брати — Микита та Михайло — ті, взагалі, були поза містом. Мати всипала Ількові та дідусеві глибоку миску густої бобової юшки, поклала по добрій скибці черствого хліба та поставила глечик із кисляком.
— Синку, візьми оті зелені кухлики з мисника. Як поїсте, то щоб добре їх вимив та поставив знову у мисник.
— А миску теж помити?
— Миску не чіпай, то вже жіноча справа.
Ілько почав похапцем сьорбати гарячу бобову юшку та гризти черствий хліб.
— Дитино! — зауважив дідусь, — не хлебчи, як порося. Куди поспішаєш?
— Та ж Лиску треба до череди відвести!..
— Авжеж... Кортить там із хлопцями погуртуватися? Твій друзяка Іванко чекає?
— Та ні, дідусю! Іванко з батьком до Треполя по зерно попливли. Там, кажуть, у вільних смердів добрий урожай пшениці. Але їм немає як вибратись до Києва, на Торжище. От Іванків батько і поспішив туди, щоб скупити у них збіжжя.
— То старий привчає Іванка до торгової справи?
— Ага! Іванко добре рахує. А з Покрови, як скінчиться робота на Михайлівській церкві, батько віддасть Іванка в науку до княжого каменяра.
— Чому до каменяра? До якого каменяра?
— Того, що мурує для князя Михайлівську церкву.
— Щось, онучку, не второпаю — книжну науку знають попи, дяки та ченці...
— Дідусю, ну як ви не розумієте — попи та ченці знають письмо і читання! А той каменяр геть все вміє обрахувати і записати! Він може навіть обрахувати, яка буде лихва із грошей чи із зерна, чи із солі чи за півроку, чи за рік!.. От як! Тому батько віддає Іванка в науку до знаменитого каменяра. Щоб Іванко вмів усе, що потрібно в торговій справі. Щоб Іванко навчився торгові справи краще за батька вести. Щоб їх ніхто не обдурив! Бо батько казав Іванкові, що його багато разів дурили, бо він у великій лічбі та підрахунку лихви плутається. Бо він неписьменний. Тільки вміє своє ім'я надряпати.
— Що правда, то правда — неписьменний... Але великий хитрун і прониза... І письменного, де йому треба, обскаче...
— Дідусю! А в теслярській справі грамота пособляє чи ні?
Дідусь підняв вказівного пальця лівиці, мов кажучи: "Зачекай!", зачерпнув повну ложку бобів і почав їх довго пережовувати рештками своїх зубів. Зрештою, покінчив з бобами і підставив кухоль зелений, полив'яний, щоб Ілько налив з глека кисляку. Зробив неквапно кілька ковтків і вирік:
— Якщо хочеш бути просто теслею, просто хорошим робітником, то й без грамоти можеш обійтись. Але все ж краще з грамотою дружити. Але якщо ти збираєшся стати мостовиком чи навіть (!) городником, то не може такого бути, щоб добре, добре (!) грамоти не знав! Городник — то великий чоловік! І сокирою повинен уміти, і пером борзо вправлятись, і людей до праці гуртувати. То такі, дитино, клопоти величезні, що там потрібна голова світла та з доброю освітою!
— Яку князя?
— Ну, дитино, князь може бути і без голови. Та за нього все бояри і дружина зроблять. А городник повинен мати голову, що і за бояр думає, і за робітних людей!
— Чому?!
— Бо, дитино, від городника залежить безпека міста. В його руках захист від ворогів — стіни-заборола, вежі, брами, таємні патерни, водотоки і вулиці зручні і безпечні!
Тут з'явилась матінка і зауважила з усмішкою.
— Ото розвели віче що старе, що мале! Ану киш надвір, бо мені треба борошно сіяти.
Поки Ілько мив біля колоди кухлі та ставив їх на мисник, дід щось у сінях порпався.
Як Ілько виводив із хліва Лиску, то дід вже стояв на порозі істобки. В одній руці коробка з нарядом теслярським, у другій — пузатий вузькогорлий глек, а за спиною — берестяний козуб.
— Дідусю, дайте я вам підсоблю.
— Ти краще скоріш віджени Лиску та вертайся до човна — будемо його парити.
— Добре! Я швиденько!
І потяг Ілько свою руду Лиску по курній дорозі, через дзвінкий міст, кривими подільськими завулками, через присадкувату, з двома вежами, Оболонську браму на саме тирло. А що там вже зібралось багато худоби, то Ілько спокійно лишив корову — і мерщій до дідуся.
Старий посередині широкої колоди розкладав жевріючі вуглини. В одній руці тримав тліючий трут, підносив до нього шматок легкого березового вугілля. Щосили дмухав. А коли вугіль починав жевріти, клав на колоду!
— Дідусю! Давайте я подмухаю!
— Ти візьми тріски і рівненько повкладай їх на вуглини. Та рівненько-рівненько, щоб зробилася вогняна вервечка.
І за якийсь час уздовж усієї колоди пішов вогонь. Заклубочився дим. Спочатку білий, густий, а далі блакитний і прозорий.
— Онучку тепер збігай та набери води.
— З колоди? Чи з Глибочиці?
— Аби мокра. Принеси і ось тут постав.
Як Ілько приніс воду, то побачив, що дідусь неквапно, але не спиняючись обходить кругами палаючу колоду. І підгортає березовим держаком тесла жарини. Ілько пішов за ним.
— Оце дивись, онучку, та запам'ятовуй. Треба уважно дивитися, щоб вогонь не наблизився дуже до боків. Як не додивишся: прогорить бік — човнові гаплик! Вся робота і дерево — собаці під хвоста! Одні збитки! Тому краще мати запас на товщину. А тоді вже зняти зайве теслом.
Ще час від часу, теж не спиняючися, старий мацав гладенько обтесані боки колоди.
— Дідусю! Я вас давно хочу спитати...
— То питай.
— Чого у вас сокира якась ніби ряба? Ніби вона поіржавіла, а потім її добре піском потерли. Та сліди від іржі залишились...
— Е-е-е! Онучку! То щоб ти знав — це найкраща теслярська сокира на Подолі... Та й у княжих робітних людей ні в кого немає... У ній ковальська таємниця. Бо спорядив її для мене славетний коваль Людовина. Ні, якщо по правді, то він був не просто коваль, а зброяр-мечник. А вище за мечника у ковалів нікого немає. Він такі мечі кував! Тим мечем можна було і шовкову хустку на льоту розсікти, і половецьку шаблю перерубати! Як зараз мечі роблять? Беруть три смуги — одну залізну, дві сталеві. Розжарюють до білого в горні, а тоді куванням зварюють в одну полоску. Якби меч був із чистої сталі, він був би гострий, але крихкий. Від сильного удару, особливо на морозі, міг би розлетітись на друзки. А так м'яке, в'язке залізо сталь тримає на собі. А тоді, як я ще був зовсім молодим, які мечі кували наші ковалі! Брали три смуги заліза і чотири смуги сталі. Коваль їх збивав, зварював в один міцний зварок — полосу. Потім зварок знов розпікали до м'якого, скручували, поки м'який, як ото скручують липву із липового лубу. Від того перемішувалися шари твердої, крихкої сталі і м'якого, в'язкого заліза. Той круглий, кручений стрижень проковував вкотре. І виходила пласка смуга. І з отаких кількох смуг кручених виконували основу меча. А тоді вже на нього приварювали сталеві полоси. І от такому мечу ніякий інший меч не страшний. У покійного воєводи Яна Вишенського був меч, викутий ковалем Людовиною. Як воєводу Яна ото поховали в Печерах, то меч Янів на гробовець йому поклали.