А мені — знову в чоботи. Аж до морозів.
Стривай, це хто ж попід парканом пробирається? Солдат? Невже Петро наш? — аж перехопило подих.
Та ні, не Петро. Рано йому ще, весною тільки призвали.
І таки справді, минає солдат наші ворота. Це ж Микола Ратуш-няк!
Кидаю черевики під стілець, а сам як є — у сорочці й спортивних шароварах, у старих братових босоніжках — вискакую надвір.
— Миколо!
Зупинився, усміхнувся радісно й трішки лукаво, як завше, підійшов до хвіртки.
Мало не гублячи свою завелику взуванку, підбігаю до Миколи. Довго й міцно тиснемо один одному руки.
Микола такий незвично стрункий у солдатській шинелі. Шапка з жовтою кокардою і червоною зіркою посередині збита назад, тримається на самій маківці. Але його усмішку, веселі карі очі впізнаю одразу. Наче й не було півтора року нашого окреміш-нього, далекого одне від одного життя. Микола старший од мене років на чотири, весною вже відслужить, але я кидаюсь до нього, щоб лише потиснути йому руку.
Такий Микола. Він улюбленець усіх хлопців на нашому кутку. Старші й ровесники охоче ведуть з ним дружбу, а ми, молодші, просто ходимо за Ратушняком хвостом. Бо хто уміє так чудово грати у футбол, особливо ж обводити захисників, обманювати воротаря? Тільки він, Микола. Хто майстер на всілякі вигадки та ігри? Знову Микола. Хто ніколи не скривдить меншого, а як посміється з тебе, це буде не ущипливо, а так, що сам реготати-меш, ухопившись за живіт? Звісно, Микола. Хто нас, молодших, навчив грати у шашки, потім у шахи? Хто ж, як не Микола!..
— Змерзнеш ти, Андрію. Біжи до хати,— сміється Ратушняк і злегка підштовхує мене у двір. В кількох словах він уже оповів про свою службу: водій, сержант, додому відпустили на десять днів.
Мені не хочеться розлучатися з Миколою. Проте я справді змерз. Та й чекають відпускника вдома.
— Приходь увечері до клубу! — гукаю вже з двору.
— Прийду! — озивається вже звіддалік Микола.
* * *
Два місяці ми ходили на репетиції. А сьогодні Іван Травко зі спокійною душею сів з баяном у фойє.
— Пограю трохи, а то ображаються дівчата: магнітофон зіпсувався, нема як потанцювати,— пояснює мені Травко, розправляючи на плечах ремені від баяна. — Сам знаєш, їм тільки танці давай. А мене й за концерт питають,— поскаржився він і розтягнув міхи. — Дівчата, вальс!
Я трохи посидів коло Івана й подався надвір. Танцювати мені не хотілось. Куди там до танців — живу лиш одним: побачити Раду. І ось стою на сходах перед Будинком культури, зрідка перекидаюся словом-другим з хлопцями, що курять тут, позираю через вікно на усміхненого за баяном Травка, але очі мої пасуть вуличку від Карменних. Чому її так довго нема? Невже вона не знає, не відчуває, як чекаю на неї?
І завмираю серцем, передчуваючи ту хвилину, коли Радислава, перетнувши пожух лий за осінь моріжок перед клубом, підійде сюди...
А її все нема...
Та ось ніби майнула тінь під ліхтарем. Щось кажуть мені хлопці, та хіба я чую?
І справді, незабаром угледів Раду. Поволі виходила з темряви, все ближче ступаючи у світло, що струмувало з вікон Будинку культури і ліхтарів над входом.
Вийшла на тротуарчик, викладений плитками перед сходами, злегка пристукнула одною й другою ногою — щоб збити з чобіток чорні грудки.
І в цю хвилину я побачив, що вона... не сама... що поруч з нею йде Микола Ратушняк. Блищали проти світла мокрі солдатські черевики, палахкотіла пряжка на поясі, горіли жовтими вогниками ґудзики на шинелі, на погонах сяяли сержантські лички, а на шапці — кокарда.
Обличчя Миколи теж аж промінилося радістю.
Таким я ще не бачив Ратушняка.
Як вони зайшли до клубу — не пам'ятаю.
Почув тільки, як грюкнули двері на пружині — Микола квапився, не притримав. Ті двері мовби вдарили просто мені в серце.
Не знаю, що б я робив, якби стояв тут сам. Але коло мене купчилися хлопці. Усі вони при з'яві Радислави й Миколи примовкли і так мовчки провели їх поглядами. А може, відповіли: "Добрий вечір"? Не знаю.
Через кілька хвилин — таких довгих, нестерпних, де тільки у мене набралось терпіння на них — я ввійшов у вестибюль. Не дивився туди, ліворуч від дверей. Але бачив — не знаю як,— що Микола сяє амуніцією біля Радислави.
Я звернув праворуч — там хлопці грали в доміно.
* * *
За вікном знову нудно сіється дощ. Вітер бризкає у шибки дрібними краплями, і вони поволі збігають по склі.
— Андрію, я йду на ферму,— заглядає до кімнати мама, закутана у сіру вовняну хустку, в широкому целофановому мішку зверху замість плаща.— Прийде батько на обід — хай свиням їсти дасть. Там усе готове, тільки води теплої щоб долив. Обід на плиті. Чуєш?
— Чую.
Мама на мить затрималась у дверях, ніби хотіла сказати щось іще, але тільки зітхнула.
Залишаюся сам. Ще ніколи мені не було так гірко й тужно. Хто тільки вигадав канікули о цій порі? В школі було б веселіше.
Вітер все насідає на вишеньку під вікном, прогинає гілки, мов заламує руки.
По шибках стікають краплини. Мені здається, що то сльози.
Я аж підводжуся, прикладаю долоню до скла. Ні, холодне. А сльози мої — гарячі. Розтопили б шибку. Чому я пізно так народився? Хоча б на два роки раніше. Тоді все склалося б зовсім по-іншому. Я не був би шістнадцятирічним хлопчаком проти неї — такої дорослої, гарної. А як вона танцює! Очей не одірвати. А тоді, того вечора... Микола Ратушняк майже не відходив од неї. Такни сягочик, щасливий.
А я все стовбичив і стовбичив у гурті хлопців. Хотів їй показати, довести: мені все одно, мені байдуже, що ти сьогодні вже забула про мене, про наші вечори, про наш концерт, про нашу пісню! Забула і полетіла на блиск сержантських погонів.
Після танців (фільму того вечора не крутили) я хутчій вискочив із клубу. Проте йти одразу додому — це було над мої сили. Але й стояти при вході...
З-за кущів бузку мені добре було видно, як вийшли з клубу Радислава і Микола. Вона повільно ступала сходами, на тротуарі озирнулась довкола, ніби когось шукала. Микола терпляче стояв поряд, з тією ж радісною усмішкою на устах.
Потім вони пішли. Так майже кожного разу ходили ми — я і Радислава. Тільки тоді вона не озиралася.
Поволі розійшлися всі. Іван Травко повимикав світло в клубі, побряжчав ключами біля дверей і теж подався додому.
Я ще довго стояв за кущами бузку.
...Дощ безугавно дзьобає і дзьобає шибки. Наче думки, що не дають мені спокою. Не просто думки — справжні видовиська. То я бачу себе у полум'ї пожежі: у всіх на очах (і Ради, звісно, теж) рятую з вогню дитину; то я вступаю у двобій із запеклим бандитом — і перемагаю його; то я під час повені кидаюсь на поміч самій Радиславі ("Чорт забирай, чому в нас ніколи не буває повені?"), то раптом усім на подив стаю знаменитим, бо винаходжу ("Що б це таке винайти?")...
Одне слово, що б то не трапилося в моїй уяві — Рада обов'язково мала б збагнути, який я сміливий, благородний, чесний. І не просто збагнути, а... Але Микола, Микола... Поки я здійсню якийсь подвиг, поки що винайду — він проводжає її до клубу й назад, танцює з нею, сяє кокардою й личками...
Дивна річ, але я чомусь не маю зла на Миколу. Той вечір не розвіяв у моєму серці дитячого захоплення. Мені було тільки гірко, що так перетнулись наші дороги. І його, Миколина, дорога пролягла через мою впевнено й навально. Справді, через півроку відслужить, повернеться додому, має гарний фах... І хлопець він хороший — нічого не скажеш. Куди мені до нього братися — школяреві, десятикласнику, молодшому від дівчини — та ще якої дівчини! — майже на два роки?
Перед моїми очима поставало зовсім дивне видиво. Ось бачу, як повз наш двір, вниз, на край вулиці, де живуть Ратушняки, йдуть вони — Микола й Радислава. Я вже зовсім не школяр, далеко не нинішній, та хіба це вже має значення? Вони йдуть собі обоє... Або уже й не вдвох... Минають наші ворота. "Здрастуй, Андрію!" — "Добрий день". І наші погляди — Радиславин і мій — зустрічаються. Що побачу в її очах? Мабуть, нічого втішного для себе. З Миколою їй буде добре. Хіба я не знаю його. Але ж так, як зі мною, їй не буде ні з ким! Невже вона цього не розуміє?!
* * *
З дому витягнув мене Юрко Зозуляк:
— Годі скніти! Всі канікули так-о просидів. Подумаєш, знайшлася... Таких знаєш скільки є?..
— Та мовчав би ти, Юрку... Розумієш, таких... більше нема.
Юрко дивиться на мене з недовірою. У відповідь я кволо усміхаюся. Здається, саме так дорослі усміхаються дітям, які ще зовсім нічого не розуміють у житті. Мій товариш і сусіда лиш на рік молодший од мене, але ця різниця мені бачиться зараз чималенькою.
До клубу вперше йду після того вечора, коли стояв за кущами бузку. Якийсь тиждень тому це було. А здається...
Йду і боюся: ану ж зустріну Раду. Йду — і ледве не молюсь: коли б то зустріти Раду!
Ще зовсім недавно, коли я завидна носив з криниці воду, холодний вітер шугав поміж хатами, дерева розпачливо хитали безлистими кронами. А тепер усе раптом стихло, ніби причаїлося. Тільки перед очима в темряві наче щось пролітає, змигує проти світла.
— Та це ж сніг! — вигукує Юрко.
Перший сніг! Нарешті! Хай сипле дужче, замітає хутчій. Все-все! Щоб довкола було чисто, біло, незаймано.
Сніжинки — великі, лапаті — поволі, неквапом падають долі. В калюжах одразу тануть, однак траву спритно запинають білою поволокою, на яку шкода й ставати.
Гарно, просто чудесно сипле перший сніг! Як же не всміхнутись, не порадіти отакій переміні в природі?
Так ми з Юрком і відчиняємо двері клубу — усміхнені, веселі.
Відчиняємо оті рипливі, на пружині, двері — у фойє нікого. А просто перед нами, у дерев'яному вестибюльчику...
Радислава!
— Привіт! — гукаю здивовано й радо. Якось і забув, що стільки днів страждав, що всі канікули прощався і не міг, не зумів попрощатися з нею.
— Привіт! — усміхається. Ніби вчора ми бачились, ніби не було ніякого Ратушняка. — Ти де пропадав?
— Пропадав?! — пригадую раптом усе, і голос мій починає зрадливо тремтіти. — На твоєму місці... я про це...
— На твоєму місці, на твоєму місці!.. — перебила вона. — Мені час на роботу, в мене чергування в лікарні. І на твоєму місці...
— Мовчи, мовчи!.. — знову нестримна, незбагненна радість охопила мене. — Я добре знаю, що робити на моєму місці. Ходімо, я тебе проведу!
Сніг надворі сиплеться й сиплеться згори. Густо, з якимсь веселим поквапом.