"Що це ти тут робиш, га?" — каже дядько Петро. "В Колі Скрипниченка був, ми вроки разом робили", — кажу я. "А я думаю, хто це махає рукою", — каже дядько Петро. "Ми з Кольою Скрипниченком поробили вроки і пішли воду вичерпувати з човна", — кажу я. "А, то це ви лодку вичерпували", — каже дядько Петро. "Ми з Кольою вроки робили, а після він каже, давай воду вичерпаємо", — кажу я. "Та й це ви вичерпували воду", — каже дядько Петро. "Ми б і не вичерпували воду, але Коля каже, тато втомились, то давай вичерпаємо, щоб вони взавтра на роботу поїхали", — кажу я. "Вже ж темно — це тобі від матері нічого не буде?" — каже дядько Петро. "А що це від неї буде, як ми вроки робили?" — кажу я. "Я ще додоми заїду, а потім уже на базу, їдьмо, візьмеш риби, мамі занесеш, дід сьогодні наловив", — каже дядько Петро. "Та я, мабуть, зійду на містечку", — кажу я. "Ну то дивись", — каже дядько Петро. "А он, дивіться, як на воді туман такими кущиками поробився, наче росте", — кажу я. "Місяць світить", — каже дядько Петро. "А я люблю, як він так світить, дивишся, а воно наче росте, правда?" — кажу я. "Певно, що так", — каже дядько Петро. "Тихо вже так зробилось", — кажу я. "То поїхали, молока взяв би, риби, дід наловив, ми ж скоро — туди й назад",— каже дядько Петро. "Та я на містечку зійду", —кажу я. "Дивися самий", — каже дядько Петро.
А потім уже, десь на другий чи третій день, ми знов бігли купою, — і вже, бачу, й старші хлопці декотрі з нами, там Колодюк Микола і з ним Алік Порохнюк поприставали до нас, але ж так виходить, що це ми з ними йдемо, бо вони ж старші, й це кудись буцімто ведуть нас. Щоб там якась одна дорога була в нас, то ні, але далеко десь дуже заходити ми не старались — зійшли від містечка дорогою, як іти до школи, а потім повернули у першу вуличку, — як так подивитися, то від буфету з гори добре видно всю ту вуличку й куди вона аж туди виводить, що й кінця її не побачиш; і городи по той і по цей бік донизу видно, як повитягувалися на горбах, а між городами здоровий берег, і верби в ньому, й трава висока, і які хочеш стежки там, що можна ними, пробігши межею, вийти й до школи, і на ту вуличку, й де хоч, — ну та й думаємо, з цим концертом багато ж не находишся; але й перед хатами ставали, аж поки хтось не вигляне й не подивиться, що це воно за музика, то тоді вже відбігали далі і знов ішли, ззиркуючись, щоб не збитися з ладу, та ще в ногу йти. Свистки у нас і давніші були, хто глядів, а от Алік з Миколою то позабирали в нас, вони такі, що вже свистків не носять, це просто їм закортіло полазити з нами, — то це добре, що в Кухти можна виміняти хоч щотижня там на якісь ганчірки чи залізо свистка — де вони в нього там тільки бралися, й які хоч! А висвистували ми пісні, вже які хто знав, — хай там слова позабувалися чи й не знали, але ж мелодію всі знають, свисти собі.
Але старші хлопці вже зразу нас так порозставляли, щоб ми далі не плуталися й знали, хто біля кого; десь як не вміщалися, щоб пройти, зійдеш у канаву чи забіжиш ззаду за іншими, а потім знов треба шукати, біля кого ти йшов, — тому вже ми знали свої місця й нам так навіть цікавіше було, наче ми справді якісь народні артисти, йдеш і рівняєшся плечем до плеча, а то ще й гукнеш, хто викривляє шеренгу, чи на тебе хто крикне: йшов Коля Колодюк, потім його брат Славка, хоч за ростом то йому треба було десь далі, за ним Алік Порохнюк, Петро Андрієць, я, Юра Киселів.
Виходило так, що найбільше кричав Славка Колодюк і все чогось до мене чіплявся, хоч я сам бачив, як і другі забігали вперед чи відставали, то він їм нічого не казав; і я вже якось не витримав і кажу йому, що й він сам хіба рівно йде оно, коли не подивишся, то завжди криво, але на мене гукнув його брат Микола, та ще й так сердито, чого це я, мовляв, огризаюся, як старші що кажуть, йди тамо, мале, й свисти. Оце то старший найшовся — на один рік. Але Микола з Аліком старші за нас аж на п'ять чи чотири, то з ними сваритися ти ж не будеш, бо як дасть пенька, то не буде вже тобі ні свистків, позабирають, хоч сто виміняй, ні в шпака фати; то це мені трохи гірше гуляння було — що погукують, найшли гіршого. Проте довго ж не думатимеш, не все ж вони будуть кричати, колись перестануть; а я оно слово хіба що кому де сказав, як мені колись Микола продав старого білета в кіно, і мене по ньому не впустили, ще й допитувалися на дверях, де це я його взяв, — і так і гроші пропали, і в кіно не потрапив; то я вже так намагався йти, щоб же нікому не було за що причепитися до мене — й тільки крутив головою з боку на бік, рівняючи плече до Петрового й Юрчиного, а фати не фаю, тільки плутаю всю мелодію і нерівно свищу. Де це ми вже були — вже хату Трезінського проминули, Трезінський би сам засміявся, щоб це таких нас побачив на вулиці, бо він сам фає в клубі на баяні, як коли який концерт, то знає, що нас не затягнеш виступити на сцені, а далі я вже усіх хатів сам не знаю — знав, що оно Вані Олішевського з одного класу, а десь далі діда Юзика хата нова, що він з дітьми живе, а ще як підемо далі, то налічу, може, зо скільки хат, кого я там знав, чи з дітей, з ким учуся, що вони тут живуть.
Ми біля якоїсь хати стали, боком до берега, там у дворі дурнуватий хлопчик жив, — він дивився на нас, сидячи, голівку так до плеча нагнув, наче йому легше так бачити нас, і ще й пробує сміятися, то хлопці аж присідають, так висвистують, насміхаються з того малого — я ж бачу, але що вже не гніваються на мене й не кричать, то я й тут змовчу, хоч так мені жалко хлопчика й так хочеться всім сказати, що, хлопці, вже йдім далі, нащо він вам, він же каліка, — але це така охота вредна, що поки не понаохочуються, то не жди добра; й мусив я щось підсвистувати разом з ними, але не сміявся й не шкірився так, як вони; але мене злило ще й дужче, що чого це й Юрка, не знає толком, а й собі вгинається, — і я ж таки якось викрунувся, немов з радощів, що й мені весело, як і всім, щоб дуже ніхто не вчепився послям, дриґнув ногою, аж Юрка сів на одну руку й був би в канаву перекинувся, але я біжком його піднімати, що він ще й до пам'яті не дійшов, хто це його міг сунути, а коли йому трохи провидніло, він аж до Славки одбіг, казав йому, що це я його вдарив, щоб він не свистів, — і Славка на мене так подивився, мовляв, знаю, що ти типіро зробив і ми тобі ще згадаємо; але Порохнюку Аліку так смішно зробилося, що Юрко в канаву був би впав, що й усі за ним почали сміятися.
Бачив би я самий, що це в мене за сміх — як іще страх не минув за цього Юрку.
Була це ціла така гра вже не один рік, коли б це ми не йшли зі школи з Аліком Порохнюком, — то він уже бере командує й ми гуртом, скільки нас іде, регочемо, — отако ні з чого, думаємо, що нам так смішно може бути, й сміємося. Хоч зразу то який тобі буде сміх, як зовсім не смішно, того тільки, що Алік сигнал подає, що будемо зараз сміятися; але вже за третім кроком, поки смієшся, тобі справді робиться смішно — й через те, що почав сміятися ні з чого й що Алік таку смішну команду дає, й — що інші сміються не знати чого, — отоді вже регочемо, аж корчить нами, й так справді нам смішно; але хай-но Алік покаже рукою, що треба кінчати, де той сміх і подінеться. Та вже знаєш, що дрімати не можна, бо він, коли йому заманеться, знов дасть команду на новий сміх — і це така гра, що треба усім однаково починати, бо як угавиш, то вже не вийде у тебе такого сміху, як першого разу. Та й, регочучи тепер, я мовчки дякував Аліку, що він загадав сміятися осьо зараз, то, може, й забудуться трохи за мене, бо їм же не так те, що я сунув Юрка й той пожалівся, а що в таку хвилину загальної радості зумів шкоду зробити, та й це таке наче виходить — от хотів їм перебити забаву та й хотів.
А це бійся ще й оглянутися — щоб знов хто не крикнув, що з ноги збився, — але ж так кортить побачити, де те дитинча й що воно тамечки робить, якби ж воно знало та розбиралося, чого ця кагала реготала й підтанцьовувала на дорозі в пилюці;
дивинося, вийшло до перелазу (це ще така хата, що коло неї перелазець, а так то по селі не дуже й побачиш де), і чи воно там навколішках, чи й так стоїть, як є, але тихо так і засмучено, геть як старе, дивилося за нами, куди ж це ми далі підемо й де знов станемо перед хатою якою посвистіти. Диво й воно, що вже чийсь голос мене обсмикує, не дає подивитися — але не сердито, аж лагідно якось; невтямки ж мені зразу, що вони тим часом уже щось там домовлялися, бо не може ж так буть, щоб з нічого тако придумати, — Славці, отже, сказали, щоб якось мене забавив, як що — то щоб заохочував ще оглядатися; й радість якась напала раптом, бо ж бачу, які вони хитрі, але хай будуть, які хтять, — мені вже не так за цю хитрість чи страх клопіт, але хоч трохи побуду, не боячись, і ступлю вільніше, й з ноги зіб'юся, однаково ніхто нічого не скаже. Ото вже з цим Юрком, — а я був налякався, дурний! А отако зареготати хто вміє з вас, — хочеться крикнути на всю вуличку, — а ну-ну, й регочу, аж їм стає смішно від мого сміху, бо й справді, бачу ж, що я ніколи раніше не вмів так засміятися, а це — нате вам, а будете?
— А хто знає що за цю стару хату розібрану дідову Юзикову, розкажіть, — питає Коля Колодюк десь спереду, бо вони, бачу, звернули у берег; кожен через такий перелазик переступав; а там треба межею, що в один бік від неї город нижчий чогось, та й буде криничка під вербами; я вже й мовчу, що Юрко вперед мене поліз через перелаз, лізь — сказися ти; але як це до мене доходить, що Коля тамо спереду допитується за дідову хату — то мене аж штовхнуло, хотів крикнути, що я трохи знаю, й не зогледівся, коли почав щось розказувати. А вже Славко Колодюк мене підіпхнув трохи вперед, але ж на межу то мене не пускають, ну та нічого, мені й картоплинням добре, я Колю бачу, а що хлопці там ззаду погукують "голосніше, що він там каже", я кричати не буду на всенький берег. Що вони там жили на емтеесі всією сім'єю, то всі знають; а Порохнюк Павло хіба не жив, — там якось хати стояли, як вуличка маленька до річки, і навпроти Семена Порохнюка ще й буфет був — буфетом кінчалася ця вуличка до шосе, а від діда Юзика вниз город був, хатів далі вже не було, там же горб та й зразу до річки, хто ж там хату поставить.