померла 3(21) лютого дощ був
4(22) лютого зранку дощ був а потім перед обідом почав розтавати сніг 5(23) лютого провулком не можна пройти сніг розтає 6(24) лютого о десятій годині впала в льосі дощ був дев'ять днів Пелагеї 12(30) лютого гас брала 15(2) лютого Стрітення зранку похмуро і туман після першої дня дощ і крупа
17(4) лютого весілля у Наді Поволи день похмурий 18(5) лютого похмуро туман і сніг розтає
19(6) лютого похмурий день сніг йшов до обіду а потім розтав
23(10) лютого Грабарщучка померла проти суботи 27(14) лютого пугач сидів на хаті 28(15) лютого пугач сидів на хаті 3(18) березня перший тиждень посту 5(20) березня отелилась у Шпака корова о пів на другу дня
6(21) березня пшеницю почали давати
10(25) березня Тамара Бондаренко
поратовані, матері смерті не діждуть, та впослід гонуків їм помирати, а нам неправдою їх втішати, а до синів їдно душею вбзиватися та своєю невмиральністю світовий регіт піддужувати, — їдна ця дорога, де й звір не забіжить, і товар на ступить; їден час і їдне голосіння за родом, якого і не цуралася, і не збігала, а в якому робітницею пробувала, а світ мені дякує за мій впослух, що я наплоду збулася, та не йнак, як з його ласки, — то яким ще копан-никам молоденьким оддати материну пінжачину, аби викопали мому синові широку ямчину, бо їм наказують копати ями їдна проз їдну, та й плати за дві ями, та й сама прикопуй їдну, щоб було квіточки посадити, щоб було де родом-півродом посідати; то якому це паламареві синочкового паска з бляхою оддати та кирзові чоботи, аби дзвонив через тиждень йому до суботи; яким телям оддячити дякові, аби він читав салтироньку з вечора до дня; а чи материні гроші з хустини на похорон попові молодому втулити, аби ж відправили за синочком штири парастаси; не йде рід до роду — не стало роду; маю сестри, та сестри не пересидять хати; мають сестри синів, та їх не видати; сини світові слави добували, а то не світ був, а той несвіт синів позабирав і чуму наслав, і до Бога порогів поназвишував, а до церкви дротами обперезав, а нам печі поруйнував, бо бляха і попіл так там блище і душить, як туга нас не душила, як сонце у крузі не калаталось. — А чи той це вже світ, що я ждала, — що ні день, ні ніч, ні гаряче, ні студене, торохкочуть вози небесні та й мене вповіщають про рай всевішній; чи вони так кого везуть, чи так їдуть, — янголи мене збуджають, бабо-бабо, вставайте, бо знов проґавите, і це немов-бо сплю сибі, а вони такі хазяйни кіля мене, що хату повиміта-а-ають, павутиння з кутків поздойма-а-ають; поховаються, гицлі такі, — нема їх; сторожують десь по тинах, чи син мій не йде, не їде, не торохкоче зеленим моцотиклом; ще не встану, ще гочі не розклеплю, а вже янголи на скрині вдежу тако порозкладають, де сорочка з плечиками повишивуваними, ще й з намистом у три разки погорі сорочки, де спідниця, запаска, ще й хустка на плечі; а з чобітьми, то їм, зна-аю, клопіт — носачками оден до їдного і поприхилювані халявками до скрині, бо їдна халявка по цей бік падає, а та по гинший бочок, то вони так понагучувалися ставити чобітки, щоб халявки увиш стриміли; такого ключика на шиї носять, аби скриню замиканою тримати та мому синові доступу не давати; але замочок бідний проти синової сокири — бо повий-мувано до останньої копійчини зо дна скрині, — а вони все одмикають та замикають, гицлики такі цицлики; а це ж нам ще сю осінь
осенувати, та й зиму сю зимувати, а кожуха й знаку нема, то не бути зимі і не вийти ми-ні, — приторохкочуть й по мене вози небесні, бо не забрали мене, коли дівкою спухом лежала, ані коли бомбами стіни провалювало, — аж типір заберуть; чужі забирали кожуха й чоботи та й вертали, а це вже вроту не жди, бо не повісиш перепродану ікону, не вдягнеш за бутель горілки зміняного кожуха, а десь везуть у світи ікони й кожухи, і тра в світ вирушати по доплату за труд свій, — ступаєш під їдні двери — не вчиняють, благаєш цих голів під дверима якоїсть гречки торбину з комори на гостинець не знати кому в тому світі з такими хатами по поверхах з твоїми кожухами та іконами на відплату за труд свій ради світу того і гилять ногою двери та й буркають до тебе через плече, нема бабо; ступаєш під гинші двери, — признайся, бабо, в якій криниці син гроші замотані у лискучий папір притопив; під треті двери, — пиши, старуха, як тато жида лікаря з лагера в німців викупив та возами доправлював болотами й лісами до тих бандерів; то де шукати дітей того жида, що посвідчили б, що тато не вбив ані жида, ані москаля, а лиш газети якісь по селах розвозив та научав свого не забувати; а в четверті двери тебе вже як панію вводять та доплачують тобі і за тата, й за труд твій, та научають, що світ той не світ той, що був, а гинакший світ; оце то гина-а-акший, оце то сві-і-іт, — то роблять з тебе дурного та ногами вперід виволочують з хати — здавай, тітко, кожуха добровільно та й дурняєш себе цілий вік, чи що кожуха позбулася, чи така дурна й була; а то виста-новляють впроти тебе дурних, та й кажи їм що — але ж то світ гинакший, вже ж то всі му-у-удрі; бери-но цю паку грошів та видобувайся кабінами такими — це вже тобі світ, забрала три картонки з Марусі
11(26) березня два тижні пройшло посту 14(1) березня Крипа Вася в армію поїхав 15(2) березня гуску підсипала Тася Семенухин в армію 16(3) березня сніг притрусив 17(4) березня мені гукало "Даша" вночі або снилося весілля в Коваля Віті мороз і вітер
18(5) березня третій тиждень посту 20(7) березня Середохреща померла Татаренко Параска Омелянівна жінка 21(8) березня теплий день гарний хоронили Параску Омелянівну Татаренко
22(9) березня сніг до обіду після обіду дощ 23(10) березня сонце гарний день сніг розтає
24(11) березня четвертий тиждень... Зіні день народження 25(12) березня день ясний і холодний вітер
26(13) березня сніг останній розтає сонце гарне
27(14) березня хмарний день і холод сирий а о першій вияснилось 29(16) березня хмарно і дощ о дванадцятій дня почався 30(17) березня хмарний день сирий і холодний
і мудрість, і благоденствіє; везе тебе з цим одкупним за твої муки і дурість, за гріхи твої й твоїх батьків, а-же-ж гріхи то не гріхи, вже не так сибі думай, що гріх та й гріх, і не гріх то й не дурість, бо матимеш типір і дітям й гонукам на проїд, бо матимеш і худобі на впоїд — бо бережину не їсть, бо колосся горобці видзьоґали, отаке-го, показуєш собі на пальцях; то якби в цій кабінці хоч якесь віконечко манєсєньке, то гукала б до сина, коли він вбереться вже цю пшеницю жати, — бо вона типір має за що найняти й рідного сина жати; не догукаєшся жадної душі — повимирало на всі боченьки світу, ані бликне нізвідки у жадну щілинку, — чи їдеш у безвість, чи межи землею і небом; ґвалт, тупотіння — не чутно ані свого голосу, ані гласу з-поза цеї домовини; ждіте, бабушка, вам помогут; та й діждали, що не знати, чи ти живий, чи ти мертвий, та ж діждали — що дід мій казав, — що буде вам в їднім місці і срач, і їдіння, що буде вам стіки грошей, стіко багато, що не відкупитеся й од смерті, бо будете не живі й не мертві, і так буде вам довіку, що будете божевільні, але незамикані; а хто при памняті, того замкнуть, і буде він радий смертоньці, та не діжде смертоньки; колосся буде, як голови, а зерна ні на макове зерня, — і заким не повмирають останні, то перші не повмирають, хоч і вік їм настане; а будете так плакати, аж сльози по сраці тектимуть, а сміятися — навиворіт душі, а хреста накладати не пучками, а ліктями; церков буде стіки, що не знамитеш, де помолитися, бо не буде знаття, якої ти віри; бо всі будуть такі віруючі, що не стане віри, і хто захоче, той стане попом й без науки, і научатиме не в храмах, а по кишляках усіляких, — отоді настане найбільша війна, якої світ не бачив; мертві лежатимуть по сто літ, а живі кіля їх годуватимуться, — та й вже так мені є; несли мене янголи ні живу, й ні мертву, ні з якого гиншого світу в ніякий гинший світ — стіни хатів мені чорні, а земля біла; янголи ці, гицлики невслухняні, вороняками вбидвома настерігають, що я зроблю, як ворухнуся, — знаю тіко, що то янголи, сторожі такі кіля мене, хазяйни нові у цій хаті, — ввесь світ мені домовина; що я посію, що посаджу — лиховіття як виростає; десь мої гроші в криниці притоплені, а міліціянти ніяк не знаходять, — то, може, вже світ знов перегинакшився, що хочуть назад мої гроші в казну повертати, — не знаю; питаються мого сина, а де ж твоя мати, Петрусю, — він каже, як в гості поїхала, то й досі немає; а що ж то за гості, що рік і два не чувати, — о, то такі гості; а то такі гості, що мусить мою пенсію забирати та матері на дорогу висилати, що ніяк не дійде не доїде, — йому тій циганці годити, що їй повний рот
насери, а вона все кричить, що мало; механізаторів збулися — а ці пів села позасідали, — що циган, то на конях, що циганка, то доярка; кози глину обгризали аж попід вікна, мій Бурлака з тих бур'янів на городі не вилазить; а в мене подвір'я квіточками квітує, мальви у гулицю мею душею вибалакують: хто то йде, хто то йде, — старшенька не мого сина Бурлаки дитина, чорнява та закосичена; чи не з того двору нечвидного, чи з яких хоромів; а хлопченя то геть мій Бурлака, русявий і високий на зір; циганська дитина так чорнооко видивля-ається по мому подвір'ю, а мій гонучок аж руку сестрину тягне до мого двору — чи не лежить на лавці горішків та яблучок йому на гостинець; не пуска сестра од себе молодшого братика, щоб до школи із ним не впізнитися — яка тобі баба, нема давно-давнезно; не прийде гонук до баби, не привітає баба гонука, не вийме грошей з-під солом'яника, на якому їй ві-і-чний впокій; таку ж то маю невісточку, — ага, то ти мало грошей даєш, не хвата на ці весілля; голова боїться слова сказати, як побачить, які відра пруть з молоком; янголи мої присоромлено одводять гоченята, як син вкрадається під моїм матрацом пенсію одби-рати; облупить невістка мого Бурлаку, та й на хутори до свого табору, — ввесь світ табором обступив мою хату; якої це пенсії хвате на ті весілля; приповзає мій син, мій Бурлака без грошей і без білого місця на тілі; янголи з мею душею місця сибі не знаходять, важка їм ця ноша, старіють і забувають солодку дорогу до світу всевішнього, — люди тіла мого ніяк не одпровадять, бо тіла ніде не знати, бо син пенсію материну справно рабує та вічне життя їй на цьому світі позначує; стаю на воротях та вітаю їздців і пішаниць; а вози все такі, що на їдну домовину — та підіпру хоч
31(18) березня п'ятий
тиждень посту
Похвальна
1(19) квітня снилося
що мухи виганяла
2(20) квітня цілий
день дощ
7(25) квітня Вербна Благовіщення ясний і теплий
13(31) квітня білий тужа
14(1) квітня Пасха зранку дощ до десятої 17(4) квітня Саша Щаслива померла 1959 24(11) квітня квочка сіла 26(13) квітня Тася підсипала квочку 5(22) травня перший соловей заспівав 12(29) травня вісім полумисків і дві тарілки Москаленші 15(2) травня одержала пенсію 23(10) травня Вознесіння дощ
0 годині четвертій пішов а перед дощем буря
1(19) червня Миколина корова 2(20) червня Трійця хмарно і холодно 3(21) червня годин в одинадцять щось луснуло сильно дощ був вночі і вдень години до четвертої 4(22) червня хмарно
1 ясно і гаряче 11(29) червня дощ був 12(30) червня дощ після обіду до четвертої 20(7) червня одержала гроші
їдною рукою під гору; їдьте й ви — ще вам у ті-го ворота на горбочку, та й.
Торигало вже немов-то хатніми дверима — а яка це та хата, які це ті двери; світи вже такі понаходили, що тільки світи й знати, — береш тако один світ, зо два їх, скільки ще там не хоч, та й не зопріч же тобі світів, як-то з пучки, ай піднебіння горатить на видиво голки — гадання таке, що й ти світ і ті світи млакувато на вістрі голки незвіданням таким обкутують, кожде, яке не є, вповідання — позадсвіт, млак; запевне, як-то спогадання позадсвіту, то ще й не так десь, не в тім, не по тому — принашують округи землів, виходжують жахами проз очі, — ото вже внадження світу у світ і пощип од пучки до вістря голки; забутіло вицяцьковують сніння, та й сон, та й вгавання жахіття на взір обмолоту знебіння, — сни такі, випрошання жита: вистрахуєш зовтіху проз світ, проз бачіння, проз такі дверяні хатиська, що й жаху не знати — а познак жаху, вповідження жахових гибів по закутнях, — ще коли, ще як з татом такі молоді, кострубачать ці лантухи, сяєво зосвітів коморами й коморами навстріч дородів світових — зовстріч полотен страху, бачать тако у долині: зробилося наче полотно, гребеться її полотняних вдеж, зоднаковіти ж вам, полотнам тіла мого і полотнам долинів, — вифуркують цідельцем у драбини ті й ті полотна, страх зострахів бурею, полотнами, кіньми, — тра злізати, а тато тоді взяли й батогом, і теї хвилі полотно вляглося й щезло, буря втихла, та й коні пішли; і шапку татову вхватило, що й досі ніхто не знає де, — храмляють порешті світи клубаками, навздогін жах, на тобі й шапку татову, — та й це ще тоді: навздогін що одному, що другому, попуст одне одному, невдерж утіхи ненавздогону, заким не доломляться, а де ж твоє жито, скільки то мірка твоя удома в коморі, — а сорок гарців не є — справедливий корець; як не буде колода вщерть, і щіркач як не щиркне, і це твоя міра — чи навзворіт страху, чи страх недоміру, що й в шапку заховано, і полотна у долинах обжичені; отаковісінька бубка горбом вибабляється — повміст такого писання по басамагах рядовиняних, — колода така колода, видовбана, як корито, з дуба, не кругла, а поздовж, так, як корито, як скриня, що влізе якраз сорок гарців, корець, — догибаєш остатньої міри, та й то ще не так: ще впродаж тобі зосинання зовиднить — виписують на столах, на папірах полотних впродаж не остатньої мірки; а цей корець важить на вагу сім з половиною пудів, — там була така колода — на мірку, а третя — на півкорця, тоже так видовбані і справедливі, і такі послухи, таке щось як люди, вигибують
зо
замірятися шапками до татової шапки, і знати на все знаття уперід: колода там саме стояла, де потім драч на базарі був; й от ще рихтується ладовисько таке, що буде чи був такий чоловік, хтось його призначив, і то ж тобі знати од рання шляху: як не стане колоди, вже впослі, то на тому місці буде казньонна вага, така велика, на коромислі — і страх не той, що полотна, що фуркає в драбини, що не шапка татова впозад світу, а тако око одне на вмір твеї душі, на млак повідання, на змирк щиркання: вертатись легкісінько, двері в хати та комори вчинені, тато на війнах якихсь; і вгляд помочі на все, що є: випрошання жита.