Колись на заштореній сцені сільклубу приймали до парубків, Андрій за старшими хлопцями підспівував, "дівчино моя, гей, напій же коня", а приятель Степан научав, як ліпше освідчитися, "допустім, танцюєш вальс і зітхаєш, вона допитується, що болить, тут і преш, мовляв, жінкою після армії хочеш взяти, теє-сеє, і частіше зітхаєш", гурт на стільцях біля слоїка і газети з холодними котлетами, цибулиною та общіпаним бухінцем, стогнав, "дівчино моя, гей, сідай на коня, та й поїдем у чистеє поле, до мого двора", Степан зрідка визиркував з-за штори, моргав до Зої, басив над вухом, "главне, зразу не лізь цілуватись, квіток наскуби на чийомусь горідчику, дівкам подобається розбишацтво, покажи себе люб’ячим і незалежним, розпитуй за неїних батьків, мовляв, серйозні заміри маєш", хлопці, обнявшись за плечі, похитувались з боку в бік, "а мого двора, гей, нема ні кола, тільки стоїть один кущ калини, та й та не цвіла".
4
Чорноволоса в білому плащі жінка навкіс перейшла вулицю. Андрій помітив її в синяві ліхтарів, вона пристояла в світлій галявині коло стовпа, впустила сумки й труснула затерплими пальцями. Андрій миттю впізнав жінку, котру ніколи не бачив, "такі вони всюди: рухи вільні, обіцяючі, владні, кожен порух є натяком", жінка відчула на собі липкий погляд, проте не глянула навстріч, розгублюючись, коли дивляться отак прямо, а поряд нема чоловіка, котрому варт звести очі — і ніхто не озиратиме тебе з тінню зневаги.
Ніч зітхала далекою бурею, зрідка доносився грім, і Андрієві вчудилось, що гукають неголосно.
— Вам помогти?
— Поможіть, коли в силі.
— Не цеглу торбичите?
— Картоплю. Доцю одвозила бабі, — засміялась губами, затулила сміх очей довгими віями, тоді обігнала його, вказуючи дорогу, — білий плащ і чорна корона волосся вирізнялись попереду. Обіч тротуару під каштаном бовванів старий обшарпаний "Запорожець", Андрій помітив номерні знаки своєї області. В ліфті вона зітхнула: — Каєтесь? Я вгадала?
— Хіба ви циганка?
— Я просто Анна.
— Андрій.
Потім, ступаючи смерком кімнатини, обіруч розщібала плаща; він, замилуваний пошерхом білого шовку, коли рукав її дотикався грудей, бачив свічковий профіль лиця і здогадувавсь, скільки посмішок і цілунків од’ясніло на її стиглих губах, "будь господарем, увімкни світло", і палахнула воскова гладінь паркету, і згодом — телевізор ряснів кривавим полем війни, солдати з роздертими жахом ротами зривалися в атакуючу хвилю, падали, зітнуті жаром осколків, ті, що злягли, не звелись, не побігли, виказували ходу самої смерті, обважнілі тіла нагадували чорні ступаки на снігу, сліди погибелі, котра повзе за живими, а він чув: на кухні вода зашуміла в посудину, шеркнув сірник, і на підлозі килим лащивсь до ніг ворсом зелених отав, табуном рогатих оленів, злетілими з дубового віття пташками, що завмерли над понуреним стадом по коліна у паші, з головою в бузковинні сонця, "назло Наді заночую тут", Анна поралась коло плити, посміхалася мимоволі, чекаючи, коли спіниться кава, потім кликала, всадовляла його за стіл, а він здригнувся, торкнувши рукою гаряче вушко чашки, й не міг нагадати, коли востаннє раював отак, і бачив синю, туго випнуту грудьми олімпійку, коли навпочіпки присідала біля відчиненого холодильника, коли підвелась, через його плече плеснула наперсток вологи з пляшчини в золотавих зірках на наклейці, і вона визвалась показувати фокуси, вдарила по цераті колодою карт, що розсипалися віялом, зблизька поглянула на молоде, з густим просинцем щетини, лице, заговорила, "глянь, приїхали до короля валети, постелив їм король порізно з дамами, себто своїми дочками, сам посередині влюлявся, почепив по замкові, тобто по шістці, поставив по сторожеві, тобто по тузові, встає рано, — змішала й здала карти на четверо, — валети попарно дрімають з дамами, замки пооббивані, тузи покотом сплять, пішов король та й повісився", з вивертом ляснула атласною картою, і колода увібрала хитру ловкість натренованих пальців, по-своєму владних скидати й утримувати мізинцем карту, ріднити по масті валетів з дамами, знову мліти перед таїною простого, навдивовижу знайомого фокуса, і був запах кави, раптова, м’яка, на два подихи, тиша, два віддзеркалення в темному нічному вікні, де сама непроглядність, був спалах ніжності в сплетених пальцях, замружені очі, запах спілих суниць, був один ясний обрис в затіненій шибі, і Андрій дихав пам’ятним змалку запахом припалених на сонці суниць у щербатій макітрі з сметаною й медом, хліба й теплого, пінявого ще молока на вечерю, "звідки ця жінка, власкавлений погляд, тверді суничини крізь спортивну одежу, ніч, два подихи в самотньому світі, звідки це відчуття нестерпного щастя?", — Анна відвела голову, щоб не знати й не помічати нічого, лиш світло на склеплених, тонко-тремтливих повіках, лиш лоскітна морозь вздовж спини, лиш червона яскравінь гарячих троянд, що росли, заступали їй зір у сліпучій знемозі.
— Пахнеш, буцім сунична галявина.
— Ого. Це мило суничне.
— Ні. Сунична галявина.
— Нехай буде по-твоєму.
— Ти найбільша суниця.
— Я не суниця, я Аня.
— Суниця, признайся...
— Хай буде по-твоєму.
5
Перед відбоєм, підсмажуючи картоплю, — пахло олією, білі кружалка, прижовкаючи, сухо шкварчали в пательні, — Надя нагрітою ложкою помішувала й відшкрібала спідні хрумкі пластівці, дивилась на полум’я газової горілки і все чекала, коли люд обляжеться спати і Андрій по трубі залізе в гуртожиток. Серед синього вогню раптом привиділись будні й свята без нього, залицяння й відвертість чужих натяків, слів на іменинах подруг, "аби він довідався, людочки", сором відчула вона, що так по-дурному дочікувалась радісної оказії, де хтось запросить до танцю, вуркотітиме стиха, лоскочучи диханням вушко, а потім за столом урочисто й потуплено проголошуватиме тост за вільну любов. "Невже то чекання було? Невже була радість? Колись мусиш виходити заміж; не для відмітки, а якось соромно вік дівувати: мовляв, не потрібна нікому. Як не складеться сім’я, можна самій дати раду дитині, зара не зрозуміло, де розлучені, де сімейні, проте хоч-не-хоч, мусиш стати на рушничок... Аби хоч не пересолити, бо засміє: диви, закохалась перед самим заміжжям; аби хоч не передумав, скорій би весілля, на Льоника малий розрахунок".
Вона здригнулась, почувши, як, хляпаючи тапками, хтось прошкробав на кухню, мельком упізнала Ларису, котра обережно, аби не розсипати, несла в совку підметене хатнє сміття.
— Хазяїна ждеш? Підожди, підожди.
Надя вчула їдкий сморідок пригорілого, зменшила газ, за спиною чула: сміття шухнуло в порожній бачок; чула кожен ступінь, намагалась не обзиватись: щось остерігало її від образи, від помсти. Вогонь синів невгасимо, розмірено, а Надя в недоброму передчутті закусила нижню губу: присмак крові, начеб наїлась кислиць і запила водою, оскоминно вистудив під язиком. "Лариска, видно, розкаркала все; куди я без нього, ох і дуреписько, ох і дурепа, годі вогонь стерегти". Надя внесла пательню в темну пустку кімнати й, нагнувшись, опустила її на металеву підставку, сіла на ліжко, задивилась на високий прямокутник дверних вузеньких шпарин, чітко висвічених з коридора. Важка й дріботлива, невідь чия хода за дверима, тримала в напруженні — мить і прочиниться світло.
Вже зрозуміла, що не прийде, важкі його кроки не замруть у коридорі вкупі з тривогою її серця, вже тулилась до шибки, аби розгледіти вулицю, порожню лавочку під шовковицею, листя з цинковим полиском від ртутної мжі ліхтарів, здавалось, притамовувала відчай, проте спільне з ним минуле, всі сонні й безсонні світанки зклубкувалися в одну днину — чорнота, непотрібність цього дарма зжитого дня невимовно гнітили. "Хутніше б заснути, і звідки так холодно, звідки так зимно?", — закуталась ковдрою, подумки гомоніла з Андрієм, буцім відписувала довгого прощального листа, де ні добридень, ні до побачення, ні прощай, ні цілую, одні слова і слова. Холод нагадував осінь, ранню вересневу жовтизну, коли старшокласницею, вилітнившись у благеньку кофтину й сукенку, вибігала надвір: перша паморозь посріблила поріг, листя яблунь в садку, а вже пізно завернути до хати, вже ніколи зодягнутись тепліше, пора поспішати, аби вспіти завчас на автобус, що відвозив до школи. Передчуття холоду було завше їй впомку; вона вичікувала пору, коли геть заосеніє і потрібно тепліше — в чобітки і куртку з відкидним капюшоном — зодягатись на люди; вона завше пам’ятала про близьку негоду, проте щорання, поверх сукні накинувши кофту, вступала босими ногами у дірчаті туфлики і, нагнувшись, поправляла заламаний задник, обводила пальцем зап’яток і, розги— наючись на ходу, ступала на поріжок, ковзкий і білий від інею! Послизнувшись, змахнувши портфелем і рукою лапнувши одвірок, подумки підганяла себе, "якщо заспішу, то зігріюсь до автобусної зупинки, далі люди пригріють в тісну— ватому "пазику"; повітря гірчило примороженим листям, свіжо й оновлено, як опісля дощу, пахла стужавіла земля, хатні шибки сизіли від інею, рідкий димок з бовдурів, клубкуючи стойма, буряковів у безвітрі, а на полях верхи сизих скирд біло парували при сонці, що восковою окапиною тануло в морознім туманці; сиза прозорінь вістувала бабине літо й тихе печальне тепло, коли марево пахне сухим стерновищем, височінь набуває в зеніті крижаної бездонності, кожна билина й листок вижовкає, яснішає, світло прощаючись з білим світом. Легка, блискавконога, зігрівалась помалу, оббиваючи іней з наїжаченої дрібним остом трави, проте, відразу, послизнувшись, вона думала "вже осінь, вже глупа осінь, вже до весни не відтане й не відтепліє"; тим веселішала перед полуднем, коли день розгодинювавсь, паморозь блякла від теплого вітру і скапувала з листя росою, важкими дробинами цяткувала пилюку, а сонце спивало не зронену вітром росу на шибках, і курище, по-осінньому мляве, легко звітрювалось за машинами, доверху вантаженими цукровими буряками. Спокій приходив пізніш, а найпершого ранку, дрібочучи туфликами по осрібленому осту, вона лякалась, що аніраз не потепліє до березня.
Зігрівшись, Надя дрімала; в нечіткому сниві марився вечір, коли з Андрієм прийшли із привокзальної площі, ніч, усі нечасті слова, обличчя на доторк губами, хвилина пробудження, коли світанням підсмикнула сповзлу дониз укривачку і задивилась на його безвусе, підмощене сподом долоні, лице.
Серед ночі вона кинулась, плачучи.