Коли він грюкнув вхідними дверима, йдучи з дому, дружина й донька спали чи не спали, але принаймні не виходили. А коли він пізно повернувся додому, ні Вероніки, ні Вікторії вдома не було. Вони пішли від нього назавжди. Посеред столу у вітальні лежали шлюбна обручка та інші золоті прикраси, які він дарував дружині. Був там і крихітний перстень, подарований доньці на шістнадцять років. Чомусь саме той повернутий перстень особливо образив його. Все робив для тебе, а ти… Та й будівельником став заради вас із мамою, якби не ви, слабкі й безпорадні, на біса б йому було те будівництво?
В нього були зовсім інші плани щодо свого життя — аж до тієї миті, коли зненацька втрутився у жахливу бійку в темному підворітті на Подолі неподалік від Дніпра, і, діставши хоча й не сильний, але все таки струс мозку, кров з носа і рота, а також легку нудоту, привів до себе в студентський гуртожиток неповнолітню дівчинку, що тремтіла, як гілочка.
І троє хлопців — він і його товариші по кімнаті — зворушливо опікувалися переляканою дитиною, як до того виходжу вали підібране на смітнику сліпе кошеня Фелікса — цілий тиждень уставали вночі, а потім відгодували здоровенного котяру, який перейшов жити до буфету на першому поверсі і навіть не признавався до своїх рятівників. І Вероніка спершу плакала вночі, до неї вставали, поїли чаєм з мелісою. А вдень її годували з тарілочки, хоча самі звикли по братерськи їсти з пательні. І тактовно відгородили для неї куток біля вікна. Чи міг він відпровадити її назад, туди, звідки вона прийшла? Спілкування з родиною Раєвських не вичерпалися для нього бійкою в підворітті. Там, у помешканні на першому поверсі, вікна якого виходили на Дніпро і на палісадник у подвір'ї, залишались її речі й документи. Він спочатку пропонував начхати на речі, будуть у неї ще! Але свідоцтво про народження і свідоцтво про закінчення восьмирічної школи треба було якось видобути звідти. Та й начхати на речі також тоді не виходило. У неї не було ні чобіт, ні теплого пальта. Тільки старий светр, потерті джинси, стара куртка і домашні капці. Він, ще до того, як між ними щось виникло, купив їй коротенькі чобітки з гострими носиками, і вона тоді сказала йому, що до кінця своїх днів пам'ятатиме ті чобітки.
Вероніка більше не повернулася до свого дому. Її батько, Іван Раєвський, був учасником Великої Вітчизняної і дрібним кримінальним злочинцем в одній особі. "Слухати ґенерала Раєвського!" — кричав він, вважаючи себе високоосвіченим, бо чув, що в історії був такий ґенерал. Він двічі сидів, і його випускали під амністію як ветерана війни. Він не боявся ні міліції, ні Бога. Коли Дмитро ходив до дільниці де "генерал Раєвський" перебував на обліку, йому порадили не зв'язуватися з ним, бо він — учасник війни, з ним не можна як з рядовим кримінальником. І, зрозумівши, що ніхто не допоможе, він усе таки пішов туди, у той притон. Боже мій, які пики він побачив навколо "генерала Раєвського" за довгим столом під портретами Сталіна і маршала Жукова! До кінця днів не зітреться з його пам'яті та картина, гідна пензля Ієроніма Босха. То була таємна вечеря апостолів темряви.
Ці міські алкоголіки зовсім не такі, як сільські, навіть зовні. Вони не червоні, а сині, сірі, багрянисто-коричневі, і вони не лише деґрадують, а й філософствують, включаючи категорії марксистсько-ленінської філософії та Святого Письма у нецензурні фрази. Що він тільки почув на свою адресу, які погрози, які прокльони і які компліменти! Але він усе таки вирвав із того жахливого дому все, про що просила Вероніка… Так починалося. А отак закінчилося.
З ким була вона, коли пішла від нього? З ким зрадила його? Чи надовго лишався на її дитячому личку слід від його кулака? Минулої осені він бачив Вероніку на розі Володимирської та Житомирської, і вона була милою жінкою, а не одноокою потворою.
Вона була з білявим молодиком у тонких золотих окулярах. Невже через нього завалилася частина світобудови, яку він ретельно зводив сімнадцять років? Біляве нещастя, шмаркач, типовий матусин синок! Дмитро мимоволі пішов слідом за тією парою. Вони не помічали його, захоплені своєю розмовою. Зайшли до гастроному, стали в чергу до кафетерію. Він став за ними і почув, що вони не вуркотіли закохано, як йому здалося спочатку. Говорили про щось незрозуміле йому — Ґротовський, театр в Ополе, ритм вистави… До того ж, вони зверталися одне до одного на "ви".
Отой блондинистий шмаркач в окулярах говорив до його дружини "пані Вероніко". Але між ними був зв'язок, на який одружена жінка права не мала. Втім, Вероніка вже тоді не вважала себе одруженою жінкою.
Та любов, од якої тьмариться світ, од якої не знаєш, на якому ти світі — на цьому чи на тому. Просто дивитися на волосся кольору стиглої пшениці, на правильний профіль, на трохи іронічні губи, і більше нічого не треба! Тут усі злети, всі екстази! І стримувати себе, щоб не кинутись на шию, не вкрити любу голову шаленими цілунками, не пестити те во лося неймовірного кольору, не вдихати до запаморочення його божевільний запах — всемогутній Боже, пожалій гріш ну жінку! Але чи є гріхом ця любов, коли відчуваєш: це — життя, життя, а поза тим немає слів. Точніше, є безліч слів — простих, буденних: я буду пізно, але все гаразд! І просте "до побачення!" вимовляється з особливими інтонаціями, з особливим жестом, за які можна віддати все: і земні блага, і те, що не виміряти земними мірами. А твоя усмішка, від якої в усьому світі стає світліше! І той неймовірний пекельний біль, коли думаєш: т а к він посміхається не тільки мені…
У тебе своє велике життя, мій хлопчику! Знаю, що не варто втручатися в нього. Просто — зрідка йти поряд з тобою і гомоніти про пусте й незначуще, а перехожі на вулиці й не здогадуються про різницю у віці, втім, їм немає ніякого діла до нас! Не треба благати, не треба випрошувати твоєї уваги.
Тільки молитися, молитися за тебе і за нас з тобою. І тоді неодмінно прийде нагорода. Ти розповіси мені про все, що було з тобою. Розповіси про всі свої життєві мандри. Ти розповідатимеш так неймовірно, що я бачитиму кожного, хто зустрічався тобі, ти переповіси мені кожну свою думку, кожну подію твого життя. І я зрозумію і те, що ти сказав, і те, чого не сказав. Не сказав не тому, що приховав, а тому, що сам про себе цього не збагнув. А я збагну. Бо кращого друга в цьому світі в тебе немає. І не буде.
Ще тільки цього не вистачало на мою нещасну голову!
Молода жінка, тридцять чотири роки, тa ще й досить відома, про неї в газеті писали! І тут раптом екзітус! Поки що якось обійшлося, довідку про смерть підписано без усіляких там прокуратур, але досить тільки заяви від родичів — перевірити, чи не було лікарської помилки, — і відразу піднімуть усі папери, і розтину, й лікування, а це добром не закінчиться… У неї синє обличчя, видно неозброєним оком, що жінка задихнулася. Це алергійна реакція, тільки на що? Вона могла не спати вночі, випити снодійне, принесене з дому, і мати на нього таку реакцію, Але, оскільки це сталося в стінах нашого смердючого закладу, то ми винні в усьому. У неї на руці був свіжий слід від ін'єкції, але їй кололи тільки стрептоміцин, і ніби все було нормально. І взагалі, їй стало краще! Її можна було виписувати. Якби це сталося з нею вже вдома, то була б не наша морока. І моє чергування було, Боже милий, моє чергування! От що значить — на якусь ніч розслабитися, а тут хтось помре! І ніби все було спокійно, тяжких не було! От і запросила їх до себе до ординаторської відзначити день Тетяни! Вони собі поїхали на ранок, ще до того, як санітарки йдуть до палат, а тепер я в усьому винна! Господи, що ж могло викликати в неї таку шалену алергію? І головне, усі спали, а вона хрипіла, задихалася, однак нікого не покликала. Тільки баба Зося щось знає, але також нікого не покликала. Якби родичі зв'язалися з нею, вона б їм щось розповіла. І тоді мені зовсім хоч не живи на світі! Бабу Зосю треба вигнати. В мене є куди її прилаштувати. Вона дуже любить гроші і піде туди…
Телефонувати просто зараз. Поки в ординаторській нікого немає.
— Зарику, як твої справи? Як мама? Так само? Ти ще нікого собі не взяв? Так, можу. Чудова санітарка, тобі ж треба санітарку, а не медсестру?.. Це саме той випадок!
Розумієш, їй нема де жити… Вона в мене ночує в палатах.
Мене оштрафують за це! Я більше не можу її тримати в лікарні! Завтра вранці вона буде в тебе. Не треба дякувати, Зарику, це тобі спасибі!
Лікарка втомлено підвелася, відчинила двері в коридор, попросила медсестру покликати санітарку Зосю. За кілька хвилин на порозі стала літня жінка з чорно синіми виверну тими губами і кошлатими бровами. В неї не було фізичних каліцтв, але вся її постать вражала пекельною потворністю.
— Зосю, я більше не можу тримати тебе тут. Через цю смерть у лікарні буде перевірка, тебе так чи так виженуть.
Працювати можеш і далі, і їсти тут можеш, але ночувати в лікарні щоночі — більше не вийде. Тільки у зміну, коли працюєш.
— Мені нема де жити, Ольго Павлівно. Я вже два роки тут…
— Я можу тобі щось запропонувати. Мій колеґа, також лікар, шукає жінку — доглядати його стару матір.
— Я не медсестра.
— Він лікар сам, робитиме ін'єкції.
— Ну, уколи я вмію робити. Навіть у вену можу, — похмуро відповіла Зося, і Ольга Павлівна згадала слід від ін'єкції на руці в померлої жінки. Тепер усі вміють знаходити вену, подумала лікарка, а вголос сказала:
— Він платитиме тобі вдвічі більше. У тебе тут сто гривень, а він платитиме двісті. Плюс кімната і харчі. Вони вдвох живуть у великому будинку. Завтра вранці поїдеш до них.
— А може, сьогодні?
— Гаразд, іди збирай речі. Я йому подзвоню.
Ольга Павлівна набрала знову телефон Зарика.
— Вона згодна. І доглядатиме твою матір дуже добре, бо від цього залежатиме її житло… Так, дуже добросовісна. Єдине — вона страшнувата.
— Гадаю, не страшніша за мою матір, — відповів Зарик на тому кінці дроту. Він уже давно шукав санітарку, щоб доглядала паралізовану матір. І шукав саме бездомну, бо грошей у нього небагато, а будинок великий.
Ну все, баба Зося зникає з обрію. Тепер тільки молитися, щоб родичі нікуди не поскаржилися. Одна надія, що дочка ще мала, ну а чоловік… Вона зуміє з ним поговорити…
Планування помешкання було європейське: великий хол, три невеличкі спальні, куди, крім ліжка й шифоньєра, нічого не влазило.