А той мов не чує, нахиляється над вуликом, знімає ляду, витягає рямцю з ніжним прозорим воском, розглядає її на світло. Обличчя його сховане за широкими крисами бриля, тільки кінчики вусів стримлять.
— Ти мепе не вговорюй,— нарешті вимовляє дід, проходячи повз онука і не повертаючи голови.— Бери козу і паняй до байраку. Там трава ще нічого.
— У людей корови. Пасуться в череді—і ніякої мороки,— Мікрон пе моше зрозуміти, чому дід тримає цю невигідну худобину.
Ти, голубе, й з козою по годен упоратись,— підказує дід.— Бери, чоловіче, бриля і рушай з богом.
Треба коритися, це ясно. І хлопець спроквола чвалає до хати.
— Не здумай, чоловіче, вештатись, я однак побачу,— чує Мікрон услід.
Поки Мікрон одв'язував козу, поки тягнув її з подвір'я, він уже дещо зметикував. Про те, як зробити, щоб і козу доглянути і...
До всіляких витівок Мікрон мав особливий хист. Був такий випадок. Завідував у селі клубом один чоловік. Немолодий уже, полюбляв винити, вічно замок стримів на клубі. А тут хлопці взнали, що в сусідній Панасівці показували кіно "Червоні дияволята". Па-насівські школярі розповідали, аж захлинались. Почали хлопці завклубом прохати — привезіть, мовляв, і нам цю картину. Місяців два обіцяв. Зайшли до нього поспитати ще раз. Сидить за столом. Папірців перед ним купа, конверти нерозпечатані. Витирає хусточкою пітняву лисину, одмахується: ідіть, мовляв, ік бісу, без вас клопіт маю. Не в Мікроновій вдачі подарувати ошуканство. Поки перебалакувались, настругав він хімічного олівця на шмат паперу, передав Василеві за спиною завклубом і кивнув на лисину. А сам щось запитав у того. Василь і обдмухав лисину Мік-роновим порошком.
Сміху було на селі, як гороху, і хоч завклубом того вже немає, його й досі кличуть Абстракціоністом. Хлопцям тоді дали доброго прочухана по домівках, і в школі їм перепало.
Але Мікропову винахідливість воші не перестали цінувати.
— Андрія нема,— буркнув від пасіки Мікронів дід, одвертаючись од Василя і Степана, коли ті постукали в двері товаришевої хати. Дід не любив хлопців, бо, мовляв, самі байдики б'ють і онука з правдивої дороги збивають.
— А де? — не втрачав надії Василь.
— Працює,— дід сердито куснув лівого вуса і попрямував у садок, де біля старої груші стояла височезна драбина.
— Він козу пасе,— хіхікнув стиха Степан.
Про це легко було забути, бо коза з'явилась недавно. Казали, ніби дід назнарошне купив її, аби "привчити хлопця до роботи". Мікрон слухняно щоранку гнав її у ярок, припинав па короткого мотузка до кілочка і сідав щось читати. Коли йому здавалося, що коза вискубала траву у визначеному радіусі, він попускав поворозку і розширював козі пасовисько.
Друзі подалися старою дорогою, котра, мов гірська річка в ущелині, вилась між високими темпо-зеле-ними стінами тополь. Тут було прохолодніше, і хлопці стишили ходу.
Невдовзі вийшли на протоптану в густій траві вузеньку стежинку.
— Гарне ж сіно буде в цьому році,— солідно мовив Василь.
— Воно було б ще краще, якби мене не примушував батько його перегортати чи згрібати,— не підтримав Василевого захоплення Степан.— А он Мікроно-ва "корова"!
На витолоченому крузі тицькалась губами собі під ноги чорна коза з білими латками на боках. Трохи оддалік у високій траві виднілась і постать Мікрона.
— Стьопо, налякаємо?
Степан пірнув у високу траву і повзе до Мікрона. Той навіть не ворухнеться. Спить, видко. Степан
б*
83
хапає його за ногу. І тут діється щось неймовірне та жахливе. Тіло Мікрона розвалюється навпіл, Степан на мить закляк, потім рвонувся і знову остовпів.
І раптом з усієї сили загилив ногою розпростертого Мікрона. Василь і зміркувати не встиг, чого це Деркач так розлютився, як над травою пролетів старий піджак, од нього — бриль, а від усього потяглося по землі сіно.
— Поклади, як було,— почувся голос ззаду. Хлопці крутнулися і втупилися в живого-живісінь-
кого Мікрона. Він стримів над кущами, тримаючи книжку з затиснутою пальцем сторінкою.
— Вовків злякався, опудало своє підкладаєш! — розмахував довгими руками Степан.
— Ну що ти,— лагідно пояснив Мікрон,— дід з груші наглядає.
Хлопці знов напхали сіна в піджак, припасували бриля до Мікронової подоби і гайнули левадами до села.
Вишня — цариця вигадських садків. Напровесні вишневий цвіт огортає село, наче біле мереживо наречену, а влітку смарагдовими краплинами палають на темно-зеленому тлі ягоди. Восени вишняки напоюють повітря терпко-гірким запахом вологого липучого клею, котрий так полюбляють жувати дітлахи. А мабуть, таки недарма припало до вподоби людям вишневе дерево.
Романова хата теж потопає у вишневій зелені, тільки ледь біліє з-поміж гілля комин. Вже мати так порається коло вишень,— намащує білою глиною тоненькі стовбури, перев'язує ганчіркою покалічені вітром віти, спалює сухе листя,— що їхній вишнячок увіходить у весну, наче аж сміється. І вишні у матері— на все село. Великі, добірні, переповнені пахучим солодким соком. Навіть Мікрон, йдучи оце стеж-
кою за Василем і Степаном, не втримавсь, підскочив і зірвав дві ягідки, котрі зрослись, мов сережки. Хотів покласти до рота, передумав і повісив за вухо.
— Тихо,— просичав Степан,— зачекайте!
На плескуватому солом'яному даху комори лежав Романко, ухнюпившись у книжку. Він міцний і засмаглий, мов аж прокіптявленпй, тільки руде волосся жаром пашить на голові.
Раптом книжка піднялась і тицьнулась прямо в ніс. Не встиг вій укласти її иа місце, як кипжка вдруге підстрибнула. Потім щось боляче кольнуло в ногу. Він хутко зіслизиув на землю і зазирнув у хлів. Мікрон і Василь ретельно шпигали патиками солом'яну покрівлю.
Роман підкрався, і вмить Мікрон п'ятами майнув, хапаючись за підлогу.
— Самбо! — гукнув Роман, як бойовий поклик, і вже Степан летів у куток, падаючи прямо на зозулясту квочку, що тихенько сиділа собі па гнізді. Курка зчинила страшенний гвалт і як павіжена кинулась на Степана. Хлопці втямили, що Романова мати не подарує цього шарварку, і щезли через хворостяну стіну хліва, в якій була замаскована велика діра. Трохи полежали в городі, відхекувались та шки-лювали з Степана, з того двобою його з квочкою.
Повертатись до Романового хлівця не було сенсу, як такого вже паброїли. Тому домовились зібратись увечері біля старого млина на генеральну раду про від'їзд на острів. А зараз по домівках. Кожному треба щось помогти батькам, які ось-ось повернуться з роботи.
* * #
Ніхто не відає, як нелегко живеться Рисці на світі. Яка вона щира і вразлива, як у кожен вчинок вкладає часточку свого маленького, доброго серця. І коли трапляється невдача, вона надовго отруює Рисчине життя, бо охоплює її якийсь неспокій. Здавалось би, зовсім незначна сутичка з братом вкрай зіпсувала дівчині настрій.
Риска впевнена, що Василько її обманює. Дівчинка теж знала оповідки про острів Гілею. Та коли інші її однолітки все те сприймали так само, як і казки про нечисту силу чи зачарованих красунь, швидко втрачали інтерес до них, Риска насправжки вірила в таємницю Гілеї. І не тільки вірила. Ладна була зробити що завгодно, аби справдились її передчуття: Гі-лея — острів не простий, особливий.
То чи ж дивно, що тепер вона ні про що інше не могла думати, коли хлопці збираються на острів. їй було ясно, як божий день, що вони шукатимуть скарб.
Чого б інакше так поривались туди і так тасуні вчились? Тут потрібні дії, та й рішучі. А на інші Риска н нездатна.
Дівчинка простувала стежкою між городами до хати своєї найближчої подруги, теж Лариси, котру всі кликали Крапкою.
Біля ґанку лежала величезна сіра вівчарка, на ймення Тітус. Якщо йти до хати від воріт, ланцюг не дістає до ґанку, але Риска, поткнувшись із городу, вже не мала можливості для відступу. Пес її помітив.
Тітус чомусь взагалі це визнавав Рисчипої стрімкої ходи і, мабуть, тільки через те вони не стали приятелями. Оце й зараз, зіткнувшись віч-на-віч, вони не дуже приязно дивляться одне на одного. Тітус кладе голову на лапи і примружує очі. Риска розуміє, що то підступна хитрість, обережними кроками посувається вздовж стіни і солоденьким голосом умовляє собаку:
— Ти, Тітусе, хороший пес. Розумний. Всі тебе дуже люблять.
Тітус скоса стежить за дівчиною, його спантеличує ласкава Рисчина мова. Риска вловила це послаблення пильності. Ось їй зовсім мало лишилося до безпечної зони. Вона напружилась, зробила рішучий кидок уперед — і простяглась на землі за кілька кроків од пса, — не помітила дрючка, перечепилась.
На хвилину їй здалося, що все завмерло, стихли всі звуки. Першим отямилося серце. Риска широко відкритими очима дивилась на Тітуса. Пес, гримаючи ланцюгом, поволі зводився на ноги. Він не поспі-іиам.
Риска й сама незчулася, як опинилася на лавці біля криниці. Тепер уже можна було порахуватися з Тітусом без дипломатії.
Ти дурний! У тебе самі кістки в голові. Навіщо ти мене перелякав?
Тітус з образою і жилец загавкав. І відразу ж з ґанку скотилася, наче коржик, в коротеньких шортах з білим обручем у кучерявому волоссі Крапка.
— Ти звідки взялася? — сплеснула вона руками, уздрівнїм забруднений сарафан подруги.
— Це все твій Тітус,— сердито виказала їй Риска, обтрушуючись.
— Бо ти його нервуєш.
— От і справді, нема кого мені нервувати,— і дівчатка дружпо розсміялися.— Крапочко,— почала Риска,— допоможи мені.
— Щось трапилося?! —аж загорілась Крапка.
— Мені будь-що треба потрапити на острів.
— Навіщо? — розчаровано стенула плечима Крапка.— Не бачила, як трави збирають?
— Я тобі скажу велику таємницю. Ніяких трав! Вони шукають скарб!
— Ой леле! — скрикнула Крапка.— І знайдуть?
— Можуть знайти. Якщо навіть не знайдуть, то й це ж цікаво. Натраплять на щось інше, можуть бути якісь пригоди,— розтлумачувала Риска. Крапку це не влаштовувало.
— Пригоди тоді цікаві, коли трапляються з іншими,— проголосила вона. І додала: —Або в кіно.
Риска хотіла сказати подрузі щось уїдливе, але стрималась.
— Увечері вони збираються чомусь біля вітряка. Я повинна теж бути там, але мені страшно вночі самій.
— Чому самій? Вони ж там будуть.
— Самій,— з притиском повторила Риска.
Ні, ні! — замахала руками Крапка.— Тебе... нас постежать. Вони знають, що ти нахвалялась.
— От що! Вважай, нічого я тобі не говорила. Сама піду.
Рисочко,— залементувала Крапка, заступаючи дорогу, ковтаючи слова,— не сердься на мене.