Тільки я почну з самого початку...
Невідомо, що творилося в інших місцях, а от над лісовим санаторієм дощі йшли вже третій день підряд. Вони йшли та йшли, неквапливі, одноманітні і такі нудні, що, мабуть, самі собі давно обридли.
Вітько Капустін десь роздобув дзеркало і тепер старанно прилаштовував його на стіні.
— Тобі допомогти? — запитав Сергійко.
Книжка, яку він щойно приніс з бібліотеки, виявилася такою ж скучною, як і цей дощ за вікном.
— Не треба, — відказав Вітько. — Тут і одному нічого робити. Зараз я його трохи підрівняю — і готово!
— Навіщо воно тобі?
— Побачиш, — загадковим голосом відповів Вітько.
Сергійко відклав книжку і підійшов до вікна.
Лісовий санаторій був збудований зовсім недавно. Навіть запах дерева та фарби не вивітрився ще як слід. Стояв цей санаторій у чудовому місці — неподалік від тихої річки, в неходженій лісовій гущавині. Тут, можна сказати, зроду-віку не ступала ще людська нога. Якщо, звичайно, не брати до уваги мисливців, грибників та будівельників. І хто ж, як не вони, хлопці-новосели, повинні першими дізнатися, яка риба водиться в тутешній річці і які звірі блукають в навколишніх лісах?
Та одразу ж по приїзді погода зіпсувалася: дощ, вітер, калюжі, — і тепер, хочеться того чи ні, доводиться сидіти в надокучливій кімнаті.
Сергійко зітхнув так тяжко, що розбудив муху, яка до того мирно дрімала на шибці.
Муха ліниво злетіла у повітря, трохи подзижчала над Сергійком і всілася йому на ніс. Напевне, спросоння їй здалося, ніби кращого місця для відпочинку в цій кімнаті немає. Сергійко зморщив ніс від лоскоту і здмухнув її з носа. Проте здихатися від мухи було не так просто. Через якусь хвилину вона знову задзижчала над носом.
— От же ж причепа! — обурився Сергійко і змахнув рукою.
Муха швидко злетіла в повітря і тут же всілася йому на вухо. Зопалу Сергійко ляснув по ньому з такою силою, що аж у голові загуло.
— Ну, постривай же! — розлютився він.
А муха, мовби нічого й не трапилося, вже сиділа на стриженій потилиці Вітька Капустіна. Сиділа, нахаба, і спокійнісінько вмивалася... Сергійко зірвав з бильця рушника і наказав товаришеві:
— Вітю, не рухайся! Я ж її зараз...
Проте Вітько квапливо замотав головою. Бо кому ж хочеться ні за що ні про що отримати по шиї?
— Залиш мене в спокої з тією мухою! — сказав він. — Хіба не бачиш, що мені ніколи?
Вітько був зайнятий надзвичайно серйозною справою. Він сидів перед дзеркалом і корчив собі гримаси.
— Ти краще подивися, який зараз у мене на обличчі буде вигляд, — сказав він. — Тоді роззявив рота і розплющив очі так, мовби ненавмисне усівся на їжака. — Ну як, схожий я на перелякану людину чи ні?
— Схожий, — визнав Сергійко.
— То ж бо й воно, — сказав Вітько. — Ми, актори, повинні зображувати все на світі... — Після цього він витяг губи у курячу гузку і випнув груди. — А тепер який у мене вигляд?
Сергійко уважно подивився на товариша.
— Пришелепуватий, — вирішив він.
— Сам ти пришелепуватий! — образився Вітько. — Коли хочеш знати, це був войовничий вигляд. А зараз я тобі покажу, який вигляд має горда людина.
В цю хвилину за дверима прочовгали важкі кроки і почувся буркітливий голос няні тьоті Клави:
— Всім приймати вітаміни! Та не спробуйте тільки обманювати, сама перевірю!
В тому, що тьотя Клава це зробить, в санаторії ніхто не сумнівався. Вчора, наприклад, вона перевіряла, як приймає вітаміни дванадцята палата, та сама, де проживав Васько Миколаєнко, суперник Вітька по драмгуртку. І Васькові дісталося так, що він ладен був проковтнути потрійну порцію.
Тому Сергійко, хоча й неохоче, все ж простягнув руку до тумбочки, в котрій зберігалися вітаміни.
Вітько Капустін, не відриваючи погляду від дзеркала, теж узяв таблетку. Проте ковтати її не став.
— Гордим людям воно ні до чого, — сказав він і пожбурив таблетку в кватирку.
Сергійко завагався. Все ж таки Вітько неправий. Коли на те пішло, вони приїхали сюди не тільки відпочивати. Вони приїхали ще й лікуватися.
Та з іншого боку...
Він обережно лизнув таблетку. Зовні вона була нічого собі, ковтати можна. Але всередині, як він пересвідчився, таблетка була такою гіркою, що навіть гірчиця, та, що на столах у їдальні, здавалася солодшою. І чому це всі вітаміни такі несмачні всередині?
А може, воно й на краще, що несмачні. Бо Сергійко твердо вирішив стати лікарем. Тож йому буде робота — він створить такі таблетки, що від них дітей і за вуха не відтягнеш. А поки що... Мабуть, нічого не трапиться, коли хоч один день обійтися без них.
І Сергійкова таблетка також щезла за вікном.
В палаті швидко сутеніло. В лісовому санаторії один за одним спалахували вогні у вікнах. В тому крилі, де оселилися дівчатка, почувся дружній сміх.
"Бач, весело їм", — заздрісне подумав Сергійко і підійшов до вимикача.
Вітькові, видно, теж обридло сидіти перед дзеркалом і корчити всілякі пики. Він потягнувся і запропонував:
— Підемо на телевізор?
— Не хочеться, — відказав Сергійко. — Нічого путнього сьогодні немає, я програму дивився.
— Тоді... зіграємо в "морський бій"?
— Давай...
Жорстока битва вже завершувалася, коли за вікном почувся якийсь обережний шурхіт. Вітько підняв голову від папірця.
— Чуєш? — запитав він.
Хлопці прислухалися. Через якусь мить шурхіт повторився. Тихий, майже зовсім нечутний.
— Мабуть, кішка, — сказав Сергійко і схилився над зошитом.
— Ось я їй зараз покажу! — погрозливо мовив Вітько. Він тільки-но потопив ворожий есмінець і мав войовничий вигляд. — Зараз вона в мене дізнається, як відривати від роботи зайнятих людей!
Сергійко не відповів. Він роздумував над своїм ходом. І де той капосний Вітько міг заховати два торпедних катери? Чи не в оцьому ось кутку?
— А-а! — почулося раптом у нього за спиною.
Сергійко швидко оглянувся.
Вітько Капустін, здається, збирався накивати п'ятами з кімнати. На його обличчі дуже гарно, навіть неперевершено, відбивався переляк.
— Там... та-там... — затинаючись, белькотів він і тицяв пальцем у вікно. — Там не кішка! Там хтось інший!
Сергійко притиснувся обличчям до шибки.
— Ну що? Роздивився? — запитував Вітько. Його пальці вже стискували дверну ручку.
— Нічого ніби немає, — відказав Сергійко. — Ану, вимкни світло!
Клацнув вимикач — і Сергійко побачив якусь дивну мохнату постать. Вона прямувала до річки. З-під її ніг розліталися бризки. На мить незрозуміла постать озирнулася, і Сергійко здригнувся — таким жовтим надлюдським світлом спалахнули її великі круглі очі.
— Це був Бухтик? — запитала Оля.
— Так. Потім я дізнався, що в затоні живе не лише він один.
— В затоні??
— Еге ж. В нього там є сестри і батько. А також всілякі знайомі. До речі, вони в нього і в лісі є, не лише в затоні.
— І в лісі... — повторила Оля за Сергійком. — Ти мені й про них розкажеш?
— Коли тобі цікаво — можу розказати.
— Звичайно, мені буде цікаво! Мені буде дуже цікаво! — сказала Оля, і на її обличчі вперше з'явилася усмішка. Усмішка!
ГОСПОДАР ТИХОГО ЗАТОНУ
В підводній печері, вхід до якої приховували густі водорості, щось заворушилося і голосно позіхнуло:
— О-хо-хо! — І ще раз: — О-хо-хо!
То позіхав господар лісового затону водяник Барбула.
Він ще не встиг і очей розплющити, але вже відчував неспокій. Чогось ніби не вистачало старому, щось начебто муляло йому, а що саме — одразу збагнути він не міг.
Може, хтось цієї ночі пробрався в його помешкання і поцупив коштовності?
Барбула звівся на ліжку і стривожено оглянув печеру. Ні, всі коштовності його, схоже, були при ньому.
Старе відро без дужки — он воно, в кутку біля дверей.
Чобіт, що з кожним днем все більше вимагав каші, також лежав на своєму місці.
Ліжко...
Барбула підстрибнув на постелі, і пружини під ним жалібно забриніли. Задоволена усмішка з'явилася на обличчі старого водяника: його пружинне ліжко, єдине в усіх навколишніх затонах, також було на місці. Щоправда, люди, які викинули його в річку, говорили, буцімто це зовсім не ліжко, а ні до чого вже непридатне шоферське сидіння. Проте, що ті люди розуміють? Хіба вони живуть під водою? Ні. От коли б вони тут жили — тоді, либонь, іншої заспівали!
Потому Барбулин погляд зупинився на купці етикеток з-під консервних бляшанок. І які ж то чудові заморські риби намальовані на них!.. В дитинстві Барбула цілими днями мріяв про те, як добре було б перетворитися на одну з них і помандрувати собі по всіх морях і океанах. Та з того часу скільки води протекло, а він як був, так і залишився звичайнісіньким водяником. І лише ці етикетки нагадують йому про давню мрію.
"Чекай-чекай, — раптом стривожився водяник. — А де ж моє дзеркало?"
Осколком старого дзеркала він пишався понад усе. Навіть більше, ніж етикетками від бляшанок чи пружинним ліжком. З того дзеркала Барбула просто очей не зводив. Ледь прокинувшись, він усідався перед ним і розглядав своє відображення.
Та сьогодні, як він не намагався, нічого, окрім невиразного відбитку власної голови, схожої на зморшкувату диню, роздивитися не міг. Диня ця була припасована до величезного круглого гарбуза, такого ж невиразного, як і голова.
Дивно...
Барбула переставляв дзеркало то так, то сяк, проте гарбуз вперто залишався гарбузом, а диня — динею. Так тривало доти, доки він не здогадався протерти дзеркало жмутком м'яких водоростей.
Тепер, здається, все було гаразд. На Барбулу привітно позирало його власне улюблене обличчя. Звісно, для стороннього ока воно, як і до того, більше скидалося на зморщену диню, з тою лише різницею, що зараз на ній майже до вух розтягувався широкий жаб'ячий рот. Та з-під густого темно-синього острішшя брів пильно дивилися круглі зелені очиці.
А ще на дині відстовбурчувався широкий плескатий ніс, котрий, власне, нічим не відрізнявся від звичайного наросту на дереві. Верхню губу підтримували два рудих скривлених ікла.
"А я все ще нічого, симпатичний, — з задоволенням відзначив він. — Може, й не мальований красень, проте козак хоч куди..."
Барбула обережно приставив дзеркало до халяви дірявого чобота. І лише тут зрозумів, що ж саме непокоїло його з самісінького ранку.
Нещодавно у велетенських білих будівлях, що звелися неподалік від його затону, поселилися людські діти. І ніхто з мешканців затону, ба, навіть лісу, не міг сказати, чи надовго ці діти тут поселилися і що вони збираються робити.