І Озивайкові одному не впоратися...
Зателефонуємо Петькові, може, порадить щось,— запропонував хлопчик, і вони, взявшись за руки, пішли до дитсадка.
Ось і настав час допомогти лісовим мешканцям,— сказав, вислухавши дітей, Петько.—Візьмемо годівнички, корм — і до роботи!
...Озивайко зустрів їх на галявині. У теплому кожушку, весь засніжений, розпашів од швидкої ходи.
— А ви вчасно! — тільки й мовив. Став розподіляти годівнички: — Оці ви тут почепите, а ці я сам у найдальші куточки лісу віднесу.
Закипіла робота. Тарасик узявся прилаштовувати до сучка годівничку, а вона ніяк не хотіла висіти рівно: вітер кидав її з боку в бік.
— Не годиться вона, Тарасику, для такої погоди,— сказав Озивайко.— Бери краще ось цю, з дашком.
Тарасик швидко прив'язав годівничку до стовбура молоденького дубка. Підійшла Маринка й насипала на столик під дашком зерна та соняшникового насіння.
Петько дістав із торбинки шматочок сала.
— Для синиць? — зрадів Тарасик.— Давай я його прикріплю он до того сучка! Невдовзі всі годівнички були понавішувані.
Діти стали під сосною й почали чекати на пташок. А ті чомусь не летіли.
— Невже померзли? — бідкалася Маринка. "Стук-стук!" — пролунало над головою.
— Дятел! — здогадався хтось.
— Якщо дятел живий, то й інші пташки прилетять! — сказав Петько. Озивайко на те всміхнувся, а тоді розстібнув свого кожушка, й звідти сипонули зграйки синичок, снігурів, чижів. Навіть кілька сойок. Птахи закружляли над його головою, а помітивши годівнички з кормом, полетіли до них.
— Навіщо ти, Озивайку, всіх пташок під кожушок сховав? — насупився Тарасик.— їм там, напевне, тісно було...
— Хоч не пишно, та затишно! — весело промовив Озивайко.— Дрібні пташки без корму довго не живуть — замерзають. А під кожушком їм було тепло, ось і протрималися до вашого приходу. Ви ще можете поспостерігати за пташками, а я подамся далі, бо й іншим лісовим мешканцям потрібна допомога. І не забувайте — пташкам щодня треба корм підкладати!..
Озивайко всміхнувся привітно й розтанув у сніжно-білому мареві.
НЕВМИРУЩИЙ БАРВІНОК
Добре потрудилися діти — не лише пташкам корму всілякого насипали, а й про лосів та кіз подбали: сіна запашного принесли, віників березових, що шефи-піонери влітку заготували. Вже й додому час, проте захотілося малятам звіра якогось побачити. Сховалися неподалік від годівниці. Морозець щоки пощипує, а довкола тиша — ані шелесне.
— Озивайку, поклич лося! — не витримав Тарасик.
— Сам прийде,— засміявся той.
— Хочеш, щоб возамерзали? А ще другом звешся!
— Таж сонечко гріє!
Сонце й справді пригрівало. Діти підставляли під його промені личка й одразу відчули тепло — лагідне-прелагідне.
— Ще й засмагнемо! — сказав хтось.
— Тихіше! — урвав балачки Сергійко.— Он щось сіре в кущах промайнуло...
— А що як вовки? — Маринка притулилася до Петька.
Аж тут на галявину вийшло трійко кіз. Діти завмерли. Кози постояли, нашорошивши вуха, ладні будь-якої миті зірватися з місця, але, не помітивши нікого, попрямували до годівниці й узялися смикати сіно. Та недовго ласували.
На галявину ступив лось. Пирхнув невдоволено й теж попростував до годівниці. Кози злякалися велетня і втекли. А лось почав повільно наминати березові віники.
Сергійко ненароком наступив на гіллячку, й вона тріснула, ніби пролунав постріл. Лось злякано метнувся вбік.
Потім став і прислухався. Втупив погляд червонуватих очей у кущі, де ховалися діти. Дихав важко й напружено. З широких ніздрів двома струменями вибивалася пара...
— Тікаймо! — запропонував Тарасик.
— Стійте! — наказав Озивайко.— Лосі погано бачать. Зате вони добре чують!
Діти навіть дихнути боялися. Лось заспокоївся і знову повернувся до годівниці. А діти, обережно ступаючи, подалися геть. Хоч і мирна тварина лось, а все ж таки звір!
Гарно у тихому засніженому лісі. Бовваніють удалині ялини, виблискують інеєм розлогі сосни, сиплють насіння берези, гнуться від снігу кущі... Натрапили на малинник. Згадали, як тут улітку ласували смачними ягодами. Сергійко навіть губи облизав.
— Не роби так, бо пошерхнуть,— застеріг Петько.
— Ягід захотілося? — запитав Озивайко.
— То що з того,— скрушно похитав головою Сергійко.— Хоча ти ж усе можеш — зроби так, щоб ягоди були!
— Для цього самого Озивайка мало! — всміхнувся Петько.— Треба ще братів-місяців знати. Пригадуєте — я читав вам казку про дванадцять місяців? Отоді брати-місяці і ягодами б нас почастували, і квітами порадували.
— Ягодами і без них пригощу,— запропонував Озивайко.— Ходімо швидше! Тільки-но вийшли на узлісся, натрапили на невеличке! болітце. Високі купини подекуди випиналися з-під снігу.
Озивайко нахилився. Потім простягнув долоню — й усі аж ойкнули: на ній іскрилися червоні ягоди.
— Журавлина! — впізнала Маринка.— Вона така кисла, аж щелепи судомить! Та Озивайко її не слухав і діставав дітям з-під снігу все нові й нові пригорщі ягід.
— А тепер куштуйте!
Діти їли журавлину й дивувалися:
— Зовсім не кислі, навіть солодкі!
— Ягоди з-під снігу завжди солодкі,— пояснив Петько.
Коли, вертаючи додому, йшли повз велетенські сосни, Озивайко ступив зі стежини і знову почав щось вигрібати з-під снігу.
— А тут які ягоди? — запитав Сергійко. Та, виявляється, Озивайко не ягоди шукав.
— Ти казав, Петре, що й квіти у лісі взимку лише з братами-місяцями можна знайти! — хитро примружився.— А це що по-вашому?
— Барвінок! — зрадів Петько зеленому пагонові.— Погляньте, який гарний! А найголовніше — холоду не боїться.
СНІГОВА КІРКА
Завірюха під ранок вгомонилася. Ударив мороз, утворив на сніговій поверхні тверду кірку — наст. Діти сміливо ступали по ній і не провалювались.
— Гарно як! — радів Тарасик.— По такому снігові навіть на ковзанах можна кататися.
Та Озивайко, до якого діти прийшли в гості, не поділяв Тарасикового захоплення.
— Біда прийшла до лісу,— сумно сказав він.— Вас, дітлахів, ця кора витримує, а от лось провалюється, ранить ноги об гострий лід... І тетерукам не мед: учора вони поховалися від заметілі під сніг, а сьогодні ніяк не можуть вибратися з-під льодового панцира.
— Ми допоможемо їх визволяти! — вигукнув Тарасик.
— Гаразд,— погодився Озивайко.— Беріть тоді з купи хмизу по ціпку й ходімо за мною.
Озивайко показував місця, де сиділи птахи, а діти обережно розбивали палицями льодову кірку. Полонянок не треба було запрошувати на волю, вони рвучко виринали з снігу — малі аж сахалися, боячись, що котрась ненароком зачепить їх крилом.
— З птахами ми впоралися! — повеселів Озивайко.— Тепер ходімо до лісової річки — там щось сполохало бобрів.
...Бобри зробили собі хатку посеред річки. Трохи нижче за течією спорудили греблю, а тому навіть улітку вода в цьому місці ніколи не спадала. До бобрового помешкання й дістатися нелегко, а щоб всередину потрапити — то й мріяти хижакові нема чого. Та взимку, коли річка вкривалася льодом, бувало чимало охочих відвідати боброву хатку. Але бобри добре подбали про свою безпеку: зліплені зі стовбурів дерев, гілля, водоростей та мулу, стінки їхнього помешкання на морозі ставали дуже міцними, і хижак, лиш ковтнувши слинку, мусив бігти далі у пошуках здобичі.
Чому ж зараз такі стривожені бобри?
Озивайко довго вслухався у ледь чутний шум води, а потім пояснив дітям:
— На зиму бобри заготовили собі харч — стовбурці осики та верби — і склали у воді біля берега. А щоб легше тягати його до хатки, на дні річки поробили рівчачки. І ось тепер, коли вдарив мороз, вода на мілині промерзла до дна й бобри не можуть витягти стовбури з криги.
— Що ж буде з бобрами? — вжахнулась Маринка.— Невже загинуть?
— Доведеться їм трохи поголодувати! — заспокоїв дівчинку Озивайко.— Однак голодна смерть звіркам не загрожує: бобри мають добрий запас жиру, та й бідувати їм не довго — за кілька днів настане відлига.
— Про яку це ти відлигу говориш! — Тарасик став розтирати задубілі щоки.
— Наприкінці лютого завжди так буває,— сказав лісовичок.— То мороз, то відлига... І березень уже на порозі. А березень, знаєте, місяць весняний...
...Коли збиралися додому, побачили яскраво-рудого, як вогонь, лиса. Винюхував щось на снігу.
— Мишей шукає,— пояснив Озивайко.
Лис несподівано став бити лапами по льодяній кірці— хотів, напевно, пробити її, щоб упіймати здобич. Та не вистачило в нього сили, то й подався геть.
— Там, у полі, скирта соломи стоїть,— мовив Озивайко,— у ній мишей чимало, туди він і подався!
Тарасик запропонував постежити за лисом, та Петько поглянув на сонце, що вже торкалося верхівок високих дерев, і повів дітей додому.
ПРОВІСНИКИ ВЕСНИ
Озивайка сьогодні не впізнати: замість білого кожушка на ньому зелененька штормівка, на ногах чобітки. Весело виблискують голубі очі, чуб завзято вибивається з-під зеленого кашкета.
— Чи не зарано ти, Озивайку, у весняне вбрався? — здивувався Петько.— Ще снігу чимало...
— І все-таки, Петре, весна вже на порозі,— всміхнувся Озивайко.— Хіба не чуєте?
Усі прислухалися.
Зінь-зінь-зінь-зііі-ціік! — пролунало над головою.
— Вівсянка! — впізнав руденького птаха Петько.— Про що вона, Озивайку, співає?
— А ти прислухайся! — порадив лісовичок.— Чи не схоже це на слова: "Покинь сани, візьми віз"?
— І справді схоже! — плескали в долоні діти.
— Так вівсянка не лише сама любій весні радіє, а й людям підказує, щоб не захопило їх зненацька бездоріжжя. А ще вона радіє, що з весною їй уже не доведеться разом з горобцями у пошуках їжі гасати.
Неподалік дятел вдарив по стовбуру, а тоді щось як загуде, немовби на товстій струні заграли. Малі відразу й про вівсянку забули.
— Хто то, Озивайку?
А той сміється:
— Ходімо подивимось!
Перейшли до сухої сосни. Буревій зламав їй верхівку, але тріска лишилась стриміти. Дятел б'є дзьобом по ній — от тріска й деренчить. Лунає пісня по всьому лісу.
— Теж забавку знайшов! — усміхнувся Тарасик.
— То не забавка,— заперечив Озивайко.— То великий строкатий дятел (так звать цього птаха) сповіщає інших дятлів, що ця частина лісу його.
— Навіщо дятлам ліс ділити? — здивувалася Маринка.— Адже вкупі веселіше жити!
— Е ні, Маринко! — сказав Озивайко.— Кожен дятел лікує в лісі свої дерева. Від того і лісу найкраще — жодного дерева дятли не проминуть, та й інші птахи знають, де причаїлися личинки.
— Аж триста разів на день приносять дятли їжу своїй малечі! — уточнив Петько.
Вийшли на дорогу.