Пучок нарваних фіалок сам випадає з моєї руки.
— Ходімо,— каже баба Ликора.— Хутчій ходімо звідси.
Бере мене за руку, смикає, проходить мимо в'язки розсипаного хмизу. Я намагаюся обернутися через плече, але вона вже шарпає, так що я шкопертаюсь у траві.
Весняними голосами співають птахи, і в їхніх піснях повно ясного й прозорого сонця та радості.
— Що то? — спромагаюсь на голос.
— Ходімо, ходімо хутчій...
Ми вже на узліссі, через вузький клин забур'яненого поля в садках, тополях та вербах видніє наше село Овечаче. Баба Ликора прудко перебирає кістлявими ногами-ломаками, довкола яких бомбляється фарбована бузиною полотняна спідниця. Квапиться до села так, наче село — наш оборонець, заступник і спаситель.
— Що то? — лепече мій язик.
— Де? — бубонить баба.
— Отам, у лісі?
— У лісі? Нічого в лісі не було, дитино,— тягне мене за руку.
— Не було? — не вірю своїм вухам.
— А не було, не було... Щось тобі привиділося? Весна, день теплий, ось і привиділося.— Вона кладе долоню в горошках мозолів на мій лоб.— Не можна малим дітям у ліс ходити, бо в лісі нечиста сила водиться, ось нечиста сила й ворожить. Щось тобі наворожила нечиста сила...
Може, й справді наворожила нечиста сила, про яку баба Ликора знає так багато, як послухати її — скрізь нечиста сила таїться, ось тільки треба навчитись бачити її. Від мене криється, а від Ликори хіба що-небудь утаїться?
— Ти поплач, дитино, полегшає.
Я відчуваю на своїх пальцях доторк довгого білого волосся, що росте в лісі з землі так, як росте трава чи кущі, й плачу. Навіч бачу, як баба Ликора перебирає руками ллянисте волосся, що росте з одного горбика, росте кущиком на свіжовиверненій землі на лісовій галявині,— й плачу.
Село таке рідне та ласкаве вже зовсім близько, а за спиною ліс такий страшний та погрозливий. І я через плече обертаюся на синій, уже подаленілий ліс, бо здається, що ось-ось наскочить щось ззаду, вхопить за шию.
— Ти поплач, дитино, поплач,— каже баба Ликора, а в голосі в самої бринять сльози.
Тоді я хапаюся обома руками за поділ її полотняної спідниці, ховаюся очима в рясних складках. Бабина шорстка долоня гладить мою колючу голову, потім я поволеньки злітаю на бабиних руках угору.
— Візьму тебе на барана.
Отак на барана, обійнявши бабу за шию, і пливу понад землею. В голову вступає сон, і я засинаю, провалюючись у туман, що пахне бабиними сивими косами.
ЗЕЛЕНІЄ ВІКОВІЧНИЙ ДУБ
Дядько Тилимон доводиться мені та бабі Ликорі якимось родичем, тільки яким — хто його відає! Він кульгавий, та ще й сліпий на ліве око, що чорніє видовбаним проваллям, а праве дивиться так весело, мудро й задерикувато, наче в його карому болоті ой як багато водиться чортів, бо перебралися й ті, з вибраного лівого ока.
Баба Ликора, яку хлібом не годуй, а дай побігати га-ласвіта, тягнучи мене за руку, сьогодні притягує мене до дядька Тилимона.
Дядько Тилимон під хатою на дубовому одземку, по-цюканому сокирою, січе ножем-різаком руде листя торішньої махорки. Водночас у роті він тримає грубу цигарку, що снується їдучим димком.
— Де Ніла? — питає баба Ликора.
— А нема Ніли, нема, повіялася на цвинтар підправити батькову та материну могили.
— То почекаю...
— А чого це твій,— дядько Тилимон киває на мене,— мов з хреста знятий?
— Та не спить по ночах і на стіну дереться.
— Ха, такий малий, а вже на небо лізе!— — мружить він каре, мов жарина, око.— То поведи його до баби Весни, хай вишепче.
— А поведу, лиш нехай баба Весна повернеться від дочки з Вівсяників.
Дядько Тилимон січе ножем-різаком рудий тютюн на дубовому одземку, баба Ликора, сівши на призьбі, заплющилася, заховавшися сама в себе, а я дивлюся на велетенського дуба, що росте край дядькової левади, за дядьковою левадою, на пласкому зеленому пагорбі. Це найбільший дуб на всеньке Овечаче, більшого нема. Ще чорний, з голим гіллям, віковічний дуб видається мертвим. Ступаючи по межі, йду з обійстя на леваду, з левади — на пагорб, і чим ближчає дуб, тим виростає і грізнішає, аж поки в моїх очах виростає так, що над моєю головою затуляє весь видимий білий світ, сягнув до неба й за небо.
Звідси, знизу, мені здається, що блакитне небо тримається на розложистій кроні дуба.
А може, дуб росте з неба до землі?
Від цієї думки мені перехоплює подих.
А може, земля вчепилася за дуба, що росте в небі, й отак за нього тримається?
А що, коли дуб не втримає землю?
І вже від цієї думки мені стає страшно, я задки-задки відступаю від велетенського дерева, аж поки добре бачу, що дуб таки росте не з неба, а з землі, стоячи на молодій траві веселого широкого пагорба-кручі, а небо ген-ген далеко сяє в просторах неоглядних.
— Дитино, ходи-но сюди! — чується з обійстя голос тітки Шли. Вона вже повернулася з кладовища. Слухняно біжу на подвір'я, а вона мокрим рядном насідає на дядька Тилимона: — Ти коли вже спиляєш того дуба?
— Хто ж такого дуба подужає спиляти,— січе той на одземку рудий тютюн.— І що люди скажуть, як надумаю пиляти...
— Бо то зовсім не дуб, а шибениця!
— Шибениця,— згоджується баба Ликора.— Але ж дуба жалко.
— Та я підірвуся той дуб спиляти,— мружить живе праве око дядько Тилимон.— Не ми його садили, то чого маємо збавляти?
Я поперемінно переводжу погляд на кожного, хто озивається, бо ніяк не годен втямити, нащо слід звести старого дуба. Та й правду каже дядько ТиЛимон, що немає сили проти дуба.
А може, справді на ньому земля тримається?
А може, небо тримається?
Тітка Ніла падає навколішки в спориш, навіщось б'є поклони.
— Господи, господи, господи, спаси й помилуй! Та це ж не дуб, а шибениця, а ми живемо біля шибениці, а шибениця росте й зеленіє, росте й зеленіє...
— Росте й зеленіє,— повторює баба Ликора. Дядько Тилимон січе торішній тютюн на махорку.
— І ото щоб мала дитина милувалася з шибениці? — киває на мене.— То ж Марусьчин дуб, усі знають. — Ми не бачили, але теж знаємо. Чи ти забув?
— То й що? — незворушно відказує дядько Тилимон.
— Як то що?! Наловила ота Маруська білих та червоних — і до чого додумалася? Додумалася шукати високого дуба. Такого дуба, щоб далеко видно було. То добрі люди з її банди нараяли оцього дуба. Мовляв, не тільки в Овечачому видно, а й по всіх світах.
— Еге, еге,— сидячи на призьбі, киває сивим віхтем голови баба Ликора.
А дядько Тилимон, смалячи цигарку, наче все те чує.
— Ось банда на конях і оточила цього дуба. Хор у Маруськи був чоловічий, цей хор заспівав пісню "Розвивайся, дубе", та так славно заспівав, так славно, що люди овечацькі почали сходитися на спів. Раз одспівали — й знову заспівують ту саму пісню, ще славніше. А Марусьчине військо під пісню приступило до свого діла. Маруська отак сидить на гнідій кобилі, а вони все — під пісню. Усе під пісню вішають і вішають на гілляках. Одного — білого, а другого — червоного, одного — білого, а другого — червоного. І на віжках, і на мотузках вішали. Весь дуб — у білих та в червоних, наче гайвороння обсіло. А Маруська сидить на гнідій кобилі, а вони співають, а вони вішають. Дуб чорний-чорнісінь-кий став, а хоч би одна гілляка вламалася, так ні.
— І досі живий,— каже баба Ликора.— Ніякі грім та блискавка не спалили.
— То, значить, я замість грому? Я замість блискавки? — це дядько Тилимон.
— Спиляй! Зрубай!
— Не я садив — не я й рубатиму... Людський дуб, овечацький...
— Таж по світах видно цей дуб і нас під дубом! По всіх селах кажуть: "І чого Тилимон з Нілою не зведуть дуба?" То коли, як не тепер? Коли колгоспу нема і сільради?
Я слухаю — й не можу втямити: хто така Маруська? Яких червоних та яких білих ота Маруська на віжках та на мотузках вішала на гіллі? Й чому вона спокійно сиділа на гнідій кобилі, й чому співали, щоб дуб розвивався, й чому ту саму пісню співали, співали, співали...
— Я тоді у хрещеної була, за селом,— каже баба Ликора,— а пам'ятаю... Як вогонь, долетіла чутка й до нас... Ми побігли до лісу на гору, щоб з гори поглянути на цей дуб...
— Прокляте дерево!
— А може, душі отих, червоних та білих,— спроквола озивається дядько Тилимон,— і переселилися в дуб, га? В кожній гілляці — й душа чиясь досі живе?
— В кожній гілляці — душа людська? — не вірить тітка Ніла.— А це ж як?
Я дивлюся на бабу Ликору, що покивує віхтем сивої голови, згоджуючись із дядьком Тилимоном.
— А так,— мовить він.— Так, як у добрі старі часи водилося.
— Оце ти, іроде, в такого бога віриш?
— Вірю чи не вірю, а живі душі рубати не стану.
Оцей віковічний дуб — живі душі? Живі душі червоних та білих? Але хто ж вони такі, оті червоні та білі? Дядько Тилимон з тіткою Нілою знають, але не кажуть, баба Ликора знає, але не каже, хоч завжди така балакуча, наче вода в лотоках.
Дивлюся на чорний, ще не завеснілий дуб, може, хоч однісінька душа, коли вона отам є, коли вона там жива, обізветься, прошелестить таємним шелестом.
Але чорний дуб мовчить, сягаючи до неба, єднаючи землю та небо.
БАБА ВЕСНА
Глиняну стіну високої гори поточено дірами-норами щурів, які тут в'ються хмарою, то залітаючи в свої кубельця, то вилітаючи з кубелець. І стріхата хатинка під горою схожа на обтьопане негодою ластів'їне гніздечко, в якому ніхто не живе. Стіни знадвору та в сінях обмальовано мальвами, ці мальви пооблущувалися-поодцвітали.
В стріхатому ластів'їному гніздечку живе баба Весна.
Під житніми колосочками брів у неї — роса на конюшинових квіточках зів'ялих очей. Роса світиться, мерехтить, наче вранці на траві, й така вже та роса ласкава й тепла, що в груди мені хлюпає радість.
Здається, хазяйка тільки й чекала на мене з бабою Ликорою.
— Заходьте, людоньки, заходьте,— сяє лагідним голосом.
А мені так чудно, що і я — людоньки!
Роздивляюсь хатину, а тим часом баба Ликора щось нашіптує на вухо бабі Весні. Через вузенькі розплющені віконця білий світ намагається зазирнути сюди, в гніздечко, яке також розмальовано квітами зсередини: прибляклі мальви та соняшники цвітуть на припіку й на печі, на стіні вздовж ослона. Мало не до стелі громадиться ткацький верстат. І жовту скриню біля верстата в кутку також; розмальовано квітами, схожими на сур-мисті квіти гарбузові, ось тільки вони вишневі за барвою.
— Є в мене свячена вода, є,— каже Весна.
— А в мене ось у вузлику яєчка,— це баба Ликора.
— От і викачаємо з дитини переляк.
Весна бере за іконою, обвитою вишитим рушником, пляшечку свяченої води, кропить мене водою, дає випити, щось шепоче.