Потер долонею чоло, роззирнувся. Треба діяти обачно. Паніка — то загибель. А що, як нападники вскочать у розкритий люк? Бо звідки їм знати, що там нікого нема?
Пішов уперед, раз у раз оглядаючись на облитий червонястим світлом корабель.
Попереду нічого підозрілого не помітив, але все-таки, не доходячи до узлісся, ліг і поповз, ховаючись у шурхотливій траві. Трубки поклав у нагрудні кишені комбінезона.
Мозок увесь час пропікала думка: невже загинули? Важко було повірити: тільки що чув їхні голоси… Може, пошкоджені рації?
Чим ближче до узлісся, тим рідша й нижча трава.
Ще кілька метрів, і Чамхаб побачив місце сутички. Купи зітнутого лазерами гілля, повалені дерева, з окоренків ще витікає якась рідина. А де ж хлопці?
Раптом Чамхаб помітив щось біле під гіллям. Придивився, і в роті йому пересохло: біліли кістяки. Ось що лишилося від його товаришів — буквально за кілька хвилин!..
Приголомшений, капітан довго не міг відвести очей від останків своїх побратимів. Трагедія налетіла ша-ленством диких інстинктів — і ось їх нема… Зціпив зуби, аж заскреготав. І де ж причаїлися ті звірюки, люті потвори, що не злякалися навіть лазера?
Тиша. Лише далеко в траві почувся шелест.
Чамхаб прислухався, потім почав повільно переводити погляд від стовбура до стовбура, не минаючи найменшої деталі. Було тихо й непорушно. Тільки в грудях прискорено стукотіло серце і в скронях шугала кров.
Упевнившись, що поблизу нікого немає, капітан схопився й швидко перебіг до ближчого стовбура. Ви-зирнув з-за нього: де чигає небезпека?
В лісі вже добре стемніло, та, коли б щось підкрадалось, він би помітив. Ніякого ж підліска тут нема, жо-дного кущика, і погляд сягає далеко. На голих стовбурах — теж нічого підозрілого. Грунт ніби втрамбований, але нерівний, там і сям видно купки і валки кольору сухої глиці.
Вирішив забрати лазерні трубки Фамена та Іва, що лежали неподалік, і відходити до "Енея". Чапав до них обережно, наче по тонкому канату над прірвою.
Нагнувся, взяв одну, ту, що лежала ближче, засунув у кишеню. Цієї миті здалося, ніби в одному валку щось ворухнулось. Чамхаб закляк, спрямувавши туди свою трубку. Але кнопки не натискував. Постояв так де-кілька секунд, швидко нагнувся і вхопив другу трубку. Раптом відчув — хтось на нього дивиться. Наче на тій глиці розкрилися очі, не очі, а опуклі сегменти з матовою поверхнею. І дивляться не з одного місця, а з кожного валка, з кожного стовбура. Увесь ліс витріщився на нього!
"Та ні, такого не може бути, — подумав Чамхаб. — Галюцинація. Або ефект сутінків".
Ступнув крок назад. Ще крок. Невідривно, ніби загіпнотизований, дивився на ті некліпаючі матові сегменти.
Так і відходив — обличчям до лісу, спиною — до "Енея".
Відчувши під ногами траву, полегшено зітхнув: "Хух… Здається, доберусь…" Тільки він це подумав, як щось не то кольнуло, не то вжалило йому праву руку, в якій він стискував лазера. Неначе черкнуло гострою травиною — не дужче. Та він з жахом відчув, що долоня дерев’яніє… Вхопити трубку лівою не встиг: очі за-слала каламуть, голова ніби розкололася, він заточився і впав у траву…
Опритомнів у шлюзовій камері "Енея" — мов після наркозу. Довго не міг дійти тями, де він і що з ним трапилось. А коли все пригадав — не міг повірити, що лишився цілий і неушкоджений. Може, оте таємниче діє на відстані і просто не змогло завдати сильнішого удару. Але як він опинився на кораблі? В кожному разі, йому ясно було одне: середовище Зеленої вороже людині.
Герметично закрившись у "Енеї", Чамхаб кілька днів провадив спостереження за допомогою оглядового екрана. Проте нічого нового в цій зеленій одноманітності не помітив. Травою, як і перше, перекочувались хви-лі, темна стіна лісу лишалася так само непорушною. Чамхаб не зміг розрізнити зміни напрямку хвиль, вловити їхньої регулярності. Та це й не дивно, якщо зважити, чого він тут зазнав.
Украй вичерпаний нервово, Чамхаб не міг довше залишатись на цій планеті.
— Зажди, ми ще повернемось… — прошепотів, натискуючи стартову кнопку.
III
Анжела в коротенькій білій сукні, що добре контрастувала з її засмаглим тілом, походжала перед сірою будівлею, раз по раз нетерпляче поглядаючи на округлі двері, які ось-ось мають випустити Чамхаба і які чомусь довго не відсуваються.
Припікало сонце, і дівчина думала, як то добре буде освіжитися в домашньому басейні. Спочатку, прав-да, вони заїдуть до Палацу одружень, потім святковий обід… Але перед обідом вона мусить обов’язково скупатися!
Торкнулася кліпса на правому вусі — зазвучала музика. Звук був тонюсінький, як нитка, але виразний, чіткий. З радіокліпсом не так нудно, швидше минає час. Пройшлася навколо клумби, де виставили свої теракотові шпичаки марсіанські кактуси, і знову подумала про басейн. Певне ж, і Чамхаб захоче освіжитися… Морж… О, нарешті!..
Радісно усміхаючись, Анжела поспішила навстріч нареченому.
Проте Чамхаб не відповів на її усмішку, обличчя його було похмуре, брови насуплені.
— Ну як, усе гаразд? — В її голосі прозвучала тривога.
Чамхаб, трохи уповільнивши крок, здивовано зиркнув на неї:
— Це ви мене питаєте?
Анжела розгубилася: він сказав це таким тоном, ніби вони зовсім незнайомі.
— Ну, знаєш, — промовила з прикрістю, — такі жарти зовсім недоречні.
Чамхаб знизав плечима, мовляв, якесь непорозуміння, і покрокував до траси.
— Послухай… — уже злякано обізвалася Анжела.
Він зупинився, та дівчина була така розгублена, що не могла вимовити більше ні слова, стояла і тільки кліпала очима. Було очевидно, що ніякої цікавості в нього вона не викликає.
— Пробачте, я поспішаю.
Повернувся й спокійно пішов геть. Анжела бачила, як він ступив на крайню стрічку, потім — на сусідню, і з кожною секундою віддалявся все далі й далі, бачила, але не могла зрушити з місця. Прірва між нею й Чамха-бом ширилась, і ось постать його зникла в людському потоці. Дівчині стало страшенно шкода себе. За віщо її так зневажено?
До горла підкотився клубок, і на очах з’явилися сльози. Все перед нею розпливлося, розпалося на безфо-рмні тремтливі плями.
Цілісінький вечір Анжела просиділа дома. Не було настрою кудись іти, а все-таки сподівалась, що Чам-хаб опам’ятається і прийде пробачатись. Та минала година за годиною, а його не було.
Знічев’я увімкнула телегазету і, перебираючи сторінку за сторінкою, натрапила на статтю під інтригую-чим заголовком "Біологічна цивілізація?" Йшлося про експедицію до Зеленої, інформацію, яку видобув мнемо-скоп з пам’яті капітана Чамхаба.
Автор пропонував кілька моделей контакту землян з новою планетою. Припускав, що тамтешні "дерева" мають інтелект, і, коли б космонавти не застосували зброї, реакція, можливо, була б зовсім іншою. Капітан не стріляв — і лишився живий. До корабля міг дістатися в несвідомому стані.
Комп’ютер виявив регулярність хвиль, що прокочувались у траві, — очевидно, з лісу і назад цілими ла-вами рухались комахи, притому досить великі. Можна припустити існування суспільства цих комах, які живуть у лісі, а за поживою йдуть у степ…
Все це було цікаве, та, читаючи, Анжела думала не про таємниці Зеленої, а про таємниці людської пам’яті. Хіба ж вона сподівалася, що той електронний смерч вирве з корінням такий квітник? А воно, бач, по-чуття — теж інформація…