На ногах ніби гирі, важко пересувати. А як же той марсіанус?..
Нарешті сів, маленькими ковтками хапаючи повітря, наче пив окріп. Душно. Заросле обличчя зросилося потом. І чого той Микола галасує? У присмерку з’явилися якісь тіні.
— Пробач, Костю, що спізнились. Михайло… Поки впорали малого…
Голос ніби Оленин… Так, так, це вони з Михайлом. А малий… Спізнились… Ні, це він запізнився… Тривожний скрик:
— Що з тобою, Костю? Ти занедужав?!
— Холєра ясна! Чоловік непритомний, а вони з квітами… Мерщій, мерщій, лікарю!
Микола Рудий шарпнув йому сорочку, гудзики посипались додолу.
Чиїсь тремтливі пальці торкалися його руки, а він уже стояв на березі золотистого марсіанського моря, високі дужі ноги омивало тепло, під округлим черепом без єдиного шва билася думка: "Звідки цей колір? Звід-ки цей колір?" І водночас він бачив, як там, на далекій Землі, біля нього пораються троє лікарів, чув невдоволе-не бурчання Миколи Рудого і Оленине схлипування:
— Спізнились…
"Усі кудись спізнюються, а Сонце випиває море, крізь воду просвічує пісок — майбутня пустеля… Он чому колір золо…"
Новик полегшено зітхнув, і це було його останнє зітхання.