Тихо сідали піонери за парти, Максим за столом переглядав якісь папери і про щось тихенько розмовляв з ланковими. Не було між тими ланковими Галини Кукоби. Вона сиділа в кутку, а в іншому кутку хмурився Олег Башмачний.
"Це Максим про мене розмовляє, — думала Галина. — Ну, що ж, нехай…"
Збори почалися. Коли виступив Максим і запропонував вислухати спочатку Башмачного, Олег вийшов наперед, до стола. Всім кинулось у вічі, що він був тепер цілком спокійний, і, хоч хмурив брови, почувалось, що в хлопця є якесь тверде рішення.
— Я розкажу про все, — заявив він. — У всьому винен я. Кукоба тут ні при чому.
Галина здивовано підняла голову. Вона не чекала такої рішучої заяви від Олега. А Башмачний продовжував:
— З мого боку… це не дуже гарно… Я відняв у Кукоби записку і пригрозив прочитати її перед усім класом… коли Кукоба не дасть мені списати…
— Що це була за записка? Яка записка? — гукнуло кілька голосів.
— Ні, це не записка, а так… лист. Лист, якого Кукоба написала своїй матері, — вимовив Башмачний.
Та тієї ж хвилини поряд з Олегом опинилась Галина.
— Ні, це була записка, — пролунав її голос. — Я написала її Сашкові Чайці, з яким я товаришую. Я не хотіла, щоб усі знали зміст цієї записки, і, коли Олег пригрозив мені, дала йому списати.
— А який зміст? Який зміст? — знову почулися голоси.
— Я думаю, що це не має значення, — втрутився Максим. — Звичайно, кожному буде неприємно, коли його записку читатимуть перед усім класом. Тепер справа ясна.
— Мені було соромно, — продовжувала Галина. — І я… я написала цю записку на уроці…
— Справа ясна, — повторив піонервожатий.
— А чого соромитись? — гукнув з місця Яша Дореза. — Хіба дружити соромно?
— А записки писати на уроці — теж не соромно? — обізвався Нагірний.
— То інша справа.
Коли почали висловлюватись піонери, Башмачний здивовано почув, що ніхто з них жодним словом не говорить про виключення. Всі підкреслювали, що вчинок неприпустимий, але і Кукоба, і Башмачний щиро каються в цьому і вже, напевне, ніколи не повторять подібного. Проте одного каяття замало. Треба, щоб Башмачний здав завдання по літературі на "відмінно".
Нагірний був незадоволений. Він настоював, щоб Кукобу переобрали, бо, мовляв, не може бути ланковою піонерка, яка дає списувати.
Тоді виступив Максим. Ніхто з піонерів не знав, як він хвилювався, які сумніви тривожили вожатого. Він розумів, що слова Нагірного правдиві і, на перший погляд, цілком переконливі. Галина — ланкова, і який же вона подала приклад піонерам? Чи виправдує її те, що вона щиро розкаялась? Чи може вона лишатись ланковою?
І водночас вожатий був певний, що переобрання Кукоби — хибний шлях. Хіба не досить знав він цю світловолосу дівчинку, найкращу піонерку, з вразливим відвертим серцем, таку ніжну і сором'язливу? Хіба не буде для неї переобрання страшним ударом, який гне й ламає юну істоту, мов струнку молоду берізку?
— Інакше кажучи, ти, Нагірний, пропонуєш тяжко покарати Кукобу? — спитав вожатий. — Може, її посадити в бочку й кинути в море? Може, відправити її на покуту за тридев'ять земель? Тяжка кара? Ну, звичайно. Сумлінною роботою, бездоганною поведінкою заслужила Кукоба честі обрання її ланковою. Вона з гордістю носила своє звання…
— Ні, я думаю, що дуже карати не треба, — вихопилося в Нагірного.
Всі засміялись.
— Отакої! Адже ти сам тільки що…
— Я думав, що це не тяжка кара…
— Не тяжка кара? А що ж? Нагорода?
— Я думав, що…
— А ти ще подумай!
— Тільки швидше!
Під зливою цих реплік Нагірний тільки озирався на всі боки. Тоді махнув рукою, посміхнувся і сів на своє місце.
Наче важкий камінь скотився в Максима з грудей. Кукоба лишилась ланковою.
* * *
Пізно ввечері поверталась Галина зі зборів додому. Пригнічений, напружений стан, в якому дівчинка була сьогодні цілий день, розвіявся. Адже це трапилося вперше і востаннє. Це тверде переконання відганяло всі неприємні, гіркі думки. Проте в серці ворушився кусючий, настирливий черв'ячок. І що за черв'ячок такий — ніяк не може зрозуміти Галина. Невже — догана? Ні, це щось інше…
Вже біля свого будинку дівчинка почула за собою кроки й озирнулась. Зупинилась. За нею йшов Сашко Чайка. Він теж зупинився. Він стояв біля кам'яної огорожі нерухомий і мовчазний. Хіба ж йому сюди додому?
І зненацька Галина зрозуміла, який черв'ячок її непокоїв. Адже своїм вчинком вона відштовхнула Сашка! Він навмисне цілий день уникав зустрічі з нею, йому неприємно було з нею розмовляти, він, напевне, був би. радий, коли б її виключили з організації. Чому ж він мовчав на зборах? Він не сказав жодного слова…
Сашко стоїть у тіні біля високої огорожі. Галина сходить на ґанок і знову зупиняється. Їй видно, як по другий бік кам'яної огорожі місяць гаптує сріблом кручену стежку до моря… Цією стежкою дівчинка так часто спускалася з батьком до морського берега… І з ним, з Сашком… За огорожею ціла злива місячного сяйва, а Чайка стоїть у тіні, стоїть нерухомий, застиглий… Що ж це? Чому він такий? І хіба… хіба йому сюди додому?
І ось Галина бачить, як Сашко зривається з місця. Ну да, тепер зрозуміло — він випадково наздогнав її і тепер, щоб не стрітися, заверне в провулок. Але що це? Сашко біжить. Він біжить просто до неї… Галина чує його дихання, він хутко сходить на ґанок. Він стоїть перед нею, похнюпившись, не сміючи звести очей, і тихо каже:
— Галино… Ти пробач мені… Я думав, що… Ні, я нічого не думав. Нічого, Галино. Я не знав… А ти, виходить, мені записку написала… А він… Олег… відняв і… і…
Повний місяць, мабуть, викотився з-за рогу будинку, бо, коли Сашко підняв голову і глянув на Галину, його обличчя залило місячне сяйво, і Сашкові очі від того сяйва заблищали. І так вони блищали й мінились, і так відбивали срібне проміння, що дівчинка дивилась і дивилась — на ці очі, на Сашкове обличчя, і так їй ураз зробилось хороше і легко на серці, наче ніколи на світі не було ні догани, ні віднятої записки.
О радість дитячого примирення! Як швидко розтанули тривожні хмарини на ясному блакитному обрії! І знову пахне в садах первоцвіт, і гаряче обличчя цілує морський вітер, прилетівши за тисячу миль!
— Сашко, ти повинен зайти до мене, — сказала Галина.
Їм відчинив двері Галинин батько. На його обличчі був той непередаваний вираз, добре знайомий Галині, коли батько намагається за удаваним спокоєм сховати якусь радісну звістку. Це примусило дівчинку насторожитись. А батько привітався за руку з Сашком і, пропускаючи дітей уперед, легенько взяв дочку за плече.
— Приготуйся, доню…
Тієї ж миті Галина все зрозуміла. Вона ще не сміла вірити своєму щастю. Та ось її погляд упав на великий чемодан у передпокої. Здавлений покрик вихопився в дівчинки. Вона метнулась у кімнату. За нею поспішив батько.
Сашко залишився сам. Він не насмілився й собі побігти за Галиною. Про нього, здається, забули. Хлопчина почув за дверима жіночий голос, швидкі кроки, і хтось чи то сміявся, чи плакав — не можна було розібрати. "До неї приїхала мати", — догадався він.
Хвилину Сашко прислухався. Метушня за дверима не стихала. Потім вигуки віддалились, мабуть, Галина й мати перейшли в іншу кімнату. Хлопець ще постояв трохи, почекав. Тоді надів картуз і тихо вийшов на ганок. "До неї повернулась мати", — радісно прошепотів він. І, зірвавшись з місця, він щосили побіг місячним провулком униз, назустріч нічному морю і свіжому вітрові, що прилетів за тисячу миль.
На березі Сашко побачив самітну постать, яка мовчки стояла, спершись на гострий камінь. Здивований хлопець упізнав Олега Башмачного.
— Ти що тут робиш? — спитав Чайка.
— А ти?
— Я тебе питаю.
— А я тебе, — відповів Башмачний.
— Навіщо ти записку відняв у Галини? — змінив тему розмови Сашко.
Олег мовчав. Може, тому, що він і сам не знав гаразд — навіщо. Не тому ж, справді, щоб помститись Галині за кинуте нею слівце "дурень!" Найпевніше — на цей вчинок штовхнув хлопця задира, який сидів у ньому. Велика була спокуса подратувати Галину. Та чи прочитав би Олег записку перед усім класом? Ні, напевне не прочитав би. Але не міг він перемогти в собі спокуси списати у відмінниці важке завдання.
— Ну, чого ж мовчиш? — знову спитав Чайка.
— І охота тобі про це? — раптом м'яко і примирливо сказав Олег. — Ех, Чайка ти, Чайка! Чаєчка! А крил і не маєш. Не полетиш за море, Чайка. А дивись, яке воно — море! Краю немає. Що? Знаю, що є край. Так кажу, для поетичного слова. Хіба тільки тобі бути поетом?
— Ач який, на море всю розмову звів. Ну, щастя твоє, що порвав записку. А то б…
— А то що було б?
— Бокса дав би тобі добрячого.
Сашко побачив, як жваво поворухнувся Олег.
— Ти? Бокса?
— Я. Бокса.
— Мені?
— Авжеж тобі.
— А давно ти на обох лопатках лежав?
— Давно.
— Ще хочеш?
— Тепер ти спочатку вмийся.
Башмачний аж слиною вдавився, так здивували його ці несподівані зухвалі слова. Та ще від кого? Від Сашка Чайки! Від Чайки, який проти нього, Олега, не встоїть і двох хвилин! Від того Чайки, який тільки вірші свої знає писати та ще з Кукобою дружбу заводити!
— Слухай, Сашко, — майже ніжно і водночас з глибоко прихованою зневагою вимовив Олег, — слухай, Чайка… Ти жартуєш, чи що? Мені шкода тебе, Чаєчка. Це в тебе від надмірної учоби, мабуть… Атож, трохи клепка зсунулась у голові. Та ти знаєш — я ж учора Лігво-Кошеватого поклав. Семикласника!
Та, мабуть, буйний дух сміливих рибалок проснувся тієї хвилини в Сашка.
— Не задавайся, Башмачок… Я тобі не Лігво і не Кошеватий. Я тобі — Чайка. Ч-чайка! Чув?
— А я — знаєш хто? Я — Морський Орел! Чув? І Чайку Орел так зараз поскубе, що пір'я полетить над усією Слобідкою. Тільки без боксу. Шкода мені тебе бити. Навіщо? Я тебе просто сковирну — ось так…
Башмачний схопив Сашка за сорочку і з силою рвонув до себе. Сашко хитнувся вперед від того несподіваного дужого ривка і враз обома руками міцно обхопив Олега. Два тіла сплелися в одно. Башмачний відразу відчув міць Сашкових обіймів — це його здивувало, але вправним рухом він затиснув під своєю рукою голову "супротивника" і всім тілом навалився на зігнуту спину Сашка. Чайці стало важко дихати. Такий обхват голови не входив у жодні "правила" боротьби, і Чайка це знав.
— Ти так, — прохрипів він, намагаючись звільнити голову з лещат. — Ти так!
І, міцно упершись обома ногами в землю, Сашко раптом рвонувся вперед.