Вона народила дочку і вмерла.
— Я теж стану чиєюсь ладою, правда? — обізвалася Любана.
Вона появилася в Бояновій хаті саме в полуднє, коли Старий з донькою сиділи за столом. Густий запах вареної оленини ударив їй у ніздрі. Згадала, що нині не мала в роті ні рісочки.
— Сідай полуднувати,— припросив Боян і показав на пеньок побіч себе. Жінка з порога не рушилася, трималась обома руками за одвірок і відхлипувала втому. Була, як жердина, суха, головою сягала стелі. Очі її — щілинки під капшуками набряклих вій, насторожено стрибали по чорних стінах. Губи залишила затято. Віяло від неї суворістю і рішучістю.
— Та присядьте хоч,— зжалілася Любана. — Перепочиньте.
Жінка не поворухнулася, і Боян мусив квапитися з полуденком. Правду кажучи, не сподобалась йому гостя. До нього зчаста навідувались за поміччю, бо ж не пусто звався Зелейником, люди просили зцілення просто і щиро, а ця насупилася, мовби прийшла витребо-вувати борги.
— То чого хочеш від мене? Яка слабість тебе точить? — питав старий, витираючи масні пальці об ногавиці.
— Нічого не хочу,— неприязно відказала гостя.— Прошу тя одне: най твої чари злі, бісівські, не спадуть ні на мене, ні на мою дитину.
Про що вона торочить?
— Не вмію я чарувати, жоно. Знаю цілющу силу зілля — і все... Тому не втямлю твоєї мови.
— Ще раз тя прошу: заречися, що не вчиниш мені й моїй дитині зла своєю ворожбою.
— Зарікаюся,— стиснув плечима Боян.
— Тепер слухай,— оживилася. На її темному, як дубова кора, обличчі виступив рум'янець.— Я — мати Степанцева. Ти, певно, не чув про нього... а донька твоя...
Любана, що годувала Убийвовка, враз спалахнула. Мати Степанцева? Оця стара непривітна жінка — його мати? Чого вона тут? Щось сталося зо Степанцем?
Хотіла кинутися до старої.
Жінчин погляд, презирливий, холодний, погасив Лю-банин порив, прикував до місця.
— Я теж знаю твого Степанця, — промовив Боян.
— Він уже був тут?
— Ні. На узліссі видів-м.
— Якщо видів — тим ліпше. Я прибилась у ці вертепи дикі тобі сказати, аби-с дівку тримав на припоні, аби не відьмувала та мені сина не баламутила.
Любана блідла. Боян звісив голову на груди.
— А може, вони любляться, жоно? — спитав згодом.
Степанцева мама засміялася. Любані здалося, що вона впала-таки, у вербу дуплаву перекинувшись, в каламуть... впала під ноги цій жінці. І вона котить по ній... котить скрипучу колісницю.
— Дурниці мовиш, Зелейнику. Зачула телиця бика. Оце і є любов?
Боян сіпнувся, палицею стукнув об землю.
— Чиста моя Любана! — крикнув.
Сунув на гостю хмарою, лютий і ображений. Вона було замірилася відрізати його погостріше, та спам'яталася під його ненависним поглядом. Тулилася, плоска й суха, до одвірка.
— Вибач мені, Зелейнику,— пролепетала врешті.— Мама я... про дитину турбуюсь. Одне відаю: не пара твоя донька Степанцеві.
Любана лежала вербою у твані, важка колісниця краяла їй голову.
"Чому, мамо, не пара? Чи личко в мене не красне, чи очі маю не сині, чи не вмію я шити-прясти, чи синів йому не народжу?"
Але тільки одне слово видавила:
— Чому?
— Бо так. Лісова ти дівчина, до роботи ратайської не привчена,— Тепер Степанцева мати не виглядала на сувору та горделиву, тепер вона благала, благання гнуло жінку донизу, зволожувало слізьми очі.
— Відступись від нього, дитино,— хапала Любану за руки,— відступись! Не буде у вас щастя. Брати старші Степанцеві кажуть: не жадаємо мати в роду лісову відьму. Уб'ють тебе.
Коли б гостя кричала, коли 6, як спершу, цідила слова крізь зуби, то Любана, давши волю язикові, не зоставила б на ній живого місця. Бо вже видобулася дівчина з-під скрипучої колісниці, і вже верба зазеленіла. Але Степанцева мати просила...
— Не бійся,— сказала Любана.— Нікого не силую брати мене за невістку.
І таки не силувала. Бо хіба просила в Степанця цілунку? Бо хіба думала стати його жоною? Згодом, може, подумала б... красний Степанець... Та коли так, то...
— Перекажіть синові, що то не потребую. Най свою з весі бере, братів слухаючи. І най у пралісі не шукає стежок, бо вовками затравлю, в чигорах занапащу.
— Господи помилуй, — хрестилася Степанцева мати. Певно, вірила, що Боянова дівка готова погрози здійснити.
— Ідіть пріч, — кивнула Любана на двері.— Ідіть. І стара, втішена й налякана, почимчикувала. Сміялась їй услід Любана.
Сміялась, а серце боліло, і в очах бриніли сльози. "Отакий ти, Степанцю, га? Маму прислав. А мовив: ладо".
Уткнулася лицем у батькові коліна, плечі тремтіли від плачу. Боян не сушив дівочих сліз; Боян гладив їй коси і хвалив:
— Гаразд їй відповіла. Ми вбогі — та горді. Це тобі на пам'ятку про ТОЙ світ.
"Ох, Степанку, Степанчику..."
Ще довго їй снився Степанець, син Троянів.
Кожної ночі марилося, що доганяє його, біжить, а він мовби й не чує її крику, не обертається і не призупиняється.
Все йде та йде...
І все меншає, дрібніє його постать, губиться у мряці. Поки зовсім не розтанула. Навіть ім'я його заросло мохом. Один рубець лишився.
А тоді з білих снігів народився Іванко Русин.
Прядуться між молодятами невидимі нитки. Прядуться...
Боян, щоб уберегти доню від нових розчарувань, дочекавшись, поки вона зайшла до хижі, пошкандибав до дровітні та оповів Русину історію з Степанцем.
— Видно, батьку Бояне, так повинно було статися,— відповів загадково Іван Русин.
В Тисменицькому пралісі яр-пора розковується.
Глава восьма, з літ минулих
В ість про приїзд до Тисмениці галицького князя, який збирається полювати звіра в навкружних пущах, сорокою перелетіла високі стіни дворища Данила Калитича, розтеклася по його хоромах, проникла навіть між дубові кліті-комори, хижки та землянки для челяді, шопи-чинбарні, в яких робітні люди — вільні, закупи й роби солили, вимочували, шкребли й вичиняли руно — коштовні хутра, а також виминали овчину на кожухи, дубили волову шкіру на підошви.
Нікого ця вість ані не обігріла, ні не засмутила, малі люди пам'ятали, що князь Володимирко давно перестав творити суд і розправу, правдолюбивий обов'язок переклавши на плечі посадників та тіунів, і тільки молодий Данилів роб Добромир, онук Предславин, вхопився за соломинку:
— Господи, поможи втрапити князеві на очі. Скажу йому: "Візьми, княже, й оборони правду, на те отець ти й опікун Галицької землі".
Сказати можна, але як втрапити на князеву стежку? Данилові гридні денно і нощно, мов цепні собаки, стережуть кожен мій рух.
Не одну ніч змарнував Добромир, прядучи думки манливі. Думки билися, як птиці у клітці, об стіни задимлені, об грати на єдиному віконці, і падали грудками під ноги. Розсипалися на пил. Сірів досвіток, гридні, як учора, позавчора, і місяць тому вели робів до чинбарні. Тут онука Предславиного припинали ланцюгом до жолоба, в якому кисли волові шкури, і веліли братися до роботи. Солена ропа вогнем обпалювала побиті язвами руки, Добромир зціплював зуби, біль минався, він знову пускав попід стелю птицю сподівання, яка висікала крилом на його змарнілому обличчі посмішку. Симеон Полов-чанин-Вихрест, що наглядав за кожем'яками, підозріло косив оком на Добромирову посмішку: біля кам'яних жолобів ніхто ніколи весело не шкірив зуби.
Добромир, сам ставши птахою, що літала попід стелю, заучено виминав шкіру й розмовляв з князем Волрди-мирком:
"Осподине, злая неволя в чужих краях, у сто крат вона лютіша вдома. Рабство, як василіск, спиває з мужа силу й іржею роз'їдає душі. Я, Добромир Соколян, теж іржавію, байдужію день від дня. Колись бодай мені снилися яснії сини, я ночами блукав галицькими дубровами, купався у плесах старого Дністра, гостив у баби Предслави... баба Предслава гоїла мої рани зелом-тра-вою. Відколи ж завіяла зима, то яснії сни щезли, як видива, зима, гадаю, в цьому не винна, це лиха Морена щоночі кладе в моєму ізголов'ї суму з кошмарами, які мучать гірше, ніж підневільна робота і бич Половча-нів".
"Повім я також князеві,— ширяв Добромир мислями,— що в нашому роді ні головників, ні робів-колод-ників не водилося, діди мої і прадіди много поту утерли за землю Руську; хто з них ліг кістьми з мечем у руці, хто вмер на чепігах орала, кого накрила хвилею рибальська доля. І я, княже, перед родом своїм, і перед землею, і перед людьми — чистий. Не моя вина, що у волості твоїй панує беззаконня, й мене, вільного, закували у невольничі вериги".
Добромир, забувшись, переставав виминати волові шкури. Половчанів бич одразу повернув його до корита. Роб стрепенувся, з тугою зиркнув у вікно.
За вікном на сторожовій вежиці Галицьких воріт прикипів до стрільниці Данило Калитич, княжою милістю посадник на Тисмениці, до рябіння в булькатих очах вдивлявся у проторену в снігах дорогу, котра, почавши біг від журавцевого моста біля градських стін, два-три поприща петляла голим полем і зникала в засніженому лісі. Дорога, власне, починалася не від Галицьких воріт. На протилежному кінці город мав іще одні ворота — Коломийські, з-під них теж викочувалася біла крайка санної дороги, що з підскоками бігла на соляну Коломию, Чернь-город, рибну Дунай-ріку, а звідти — через Болгарію до гречинів. Тисмениця стояла греблею на прадавньому шляху, стояла з вигодою для Калитича, тіуна Боринича та його князя: хто б з південного сходу не тримав путь на захід,— Тисмениці йому не минути. Мусив давати мито.
День видався морозним, синім. Калитич намірився було кликнути челядника, щоб приніс корчагу гарячого меду, коли з лісу вилетів, мов з рожанця пущений, вершник. Небавом осадив він коня перед спущеним мостом, склав долоні дудкою й гукнув:
— Князь їде!
Данило Калитич, дарма що мав за плечима копу років, схопився на криві ноги і борзко скотився по східцях униз.
— Дзвоніть! — крикнув високим, як у жінки, голосом. Від натуги хитнулося товсте черево. На торжку біля церкви отець Григорій, священик тутешній, повторив вично посадникове веління, і Тисмениця враз загула голосним дзвоном, зароїлася людьми. Навколо Калити-ча гуртувалися лучшії мужі города: княжий тіун боярин Ізяслав Боринич — Мотовило, отець Григорій, котрий спозаранку випорожнив жбан хмільного трунку і тепер ледве тримався на ногах, старий, насуплений, як сич, з сережкою у правому вусі соцький тисменицької залоги Збранич, а також бородаті, статечністю набундючені старійшини братчин. Челядь подала Калитичу срібну тацю з хлібом і сіллю, посадник, випнувши груди, сказав:
— З богом рушимо, братове.
"Братове" знали химерну вдачу свого князя: підступаючи до ньоі'о, припаси, як для березня-місяця, сани, віз і човен.