Тея її зве: "вуглик у вогні"[316].
Вже прибрано зі столів, А Тею не забирають з їдальні і челядь не збирається, як звичайно, на вечірню молитву.
За гуртом покойових дівчат, що скупчились біля дверей під колюмнами, ще ніби прибуло жіноцтва.
— Тож заспівай нам, старче! — злітає нарешті довго всіма очікуване слово.
І на погляд-запитання пані Деморацької, замкова пані киває головою:
— Відчинити двері!
З обох дверей тиснуться люди: челядь і драби.
Трещула наливає Ковдушеві велику "стопку" меду.
А за Теєю вже стоїть її хова — волошка. Простягає руки до дрімаючої дівчинки. Всміхається:
— О, сьогодня панни й люлити не треба!
Але дівчатко борониться:
— Бавимось ще, бабуню!.. Я не хочу спати… не хочу!
— Не руш її, — каже хові Євлалії бабуня. — Най дитина слухає.
А Ковдуш уже "випускає джмелів" із кобзи, ладить сутуги.
Та ж замість співати, знову говорить:
— Звеліть, ясна пані, покликати й мого молодика: Божетєх має гарний голос і вже "вивчений майстер". В Луцьку дам йому "визвілок на всі чотири сторони"[317].
О! Таки зачали! М’який тенор молодика "додає жалощів"[318] до кучерявої дідової "заплачки".
А ось і улюблена в цих краях пісня:
— "Із-за гори, з темного лісу
Татари йдуть, Волиночку везуть…"
Похилились, завмерли слухачі, мов колосисте поле під хмарою, що наносить громовицю…
Тут бо неволя татарська, що "зліє зла", не тільки поетична згадка! Багатьох зачепила вона своєю кривавою рукою…
І вже плаче "тонкосльоза" жінота…
Але й пані дядина не може стримати зідхання. Особливо ж, як гудці починають "нову" ще "думу про братів Струсів", між якими, мабуть, загинув і ясноокий Адамко…
Стільки бо вже літ марно шукають, розпитують: немов земля його поглинула й ніде жадної згадки!..
І тихо гладить пані Теофіля внучку по голівці — золотоволосій, як у тієї "Волиночки" що "…косою бір освітила."
Згадує свого старшого сина, що також згинув у бою з волохами… Згадує й другого, що взяла його орда в ясир, і не повелось викупити…
— Боже, Боже!..
Тут бо вельми дивен єсть стар-чоловік[319], майже бо ніхто з мужів не вмирає, до старих літ доживши, своєю смертю, на ліжку вдома… Хіба що якийсь каліка!
І раптом урвались думки. Став спів.
Хуртовиною пригналась із ночі хвиля.
Розсипалась тріскотнею поламаних віт, кінським іржанням, тупотінням соток копит…
Тривожно зойкнула сурма. Закричали мисливські роги. Квапливо впало кілька пострілів із довгогорлих, вартових "київ"-самопалів.
І на те, мов шалений зойк одних грудей, розтяв повітря в їдальні жіночий покрик:
— Орда-а-а! Рятуй-те!..
Драби, хто з самопалами, хто ще зі старосвітськими аркебузами-самострілами враз опинились на своїх місцях чи вікнах-стрільницях.
Із вежі "будельниці" ахнула в ніч гаківниця. І це зміцнило паніку: безсумнівно бо — небезпека велика!
А червона заграва палаючих смоляних бочок залила двори й наповнені водою рови-"фоси" тай замкнула у тісне коло жаху й змори.
Пані Теофіля випросталася й зблідла при першому звуку тривоги.
Швидко перехилила недопитий лік, перехрестила чоло, віддала Деморацькій Тею, і вийшла в сіни.
Вхопивши зі стіни перший, восковий смолоскип, майже підтюпцем подалась до вартової вежі будельниці. Однак, хоч саме в тій хвилі прогомоніла гаківниця, думка замкової пані вже натрапила на правдиве вияснення тривоги.
Не було бо виття й ломання дерев у пітьмі, як це робить, при наступі, орда. Грабіжники? Ті вибивали б насамперед браму.
— Може ті "цигани"? — пролетіла на мить думка…
Але ж за стінами не було стрілів, а зо стрільниць вежі видко було всі двори, брами й пруги землі поза фосами, вільні від напасників.
Веремія зменшувалася, вгавала.
Почувши вдолині прудкі кроки — хтось біг, очевидно з вісткою! — замкова пані зупинилась, відітхнула й раптом ледве помітно всміхнулась: у чорній пітьмі під сходами сюрчав цвіркун!
Ні, цвіркун не сюрчить, коли близька небезпека!.. Та й той, що біжить з вістками, не спинився б подорозі!
Повернулась і дихала зовсім спокійно.
Спускаючись додолу, ввійшла у бічний виступ вежі, присвітила й ступила ногою на залізну підойму, що легко піднесла ляду над глибоким, скісним колодязем. Все було в порядку!
— Ох! — зітхнула пані Теофіля, — ну, що крім цього може зробити стара, немічна жінка, нездібна до поважної оборони? Хоч би вже швидче виросла Тея! — міркуючи, виходила знову на середній хідник вежі з бічниці, де під лядою стояли приготовлені до вибуху барила пороху.
Треба було піднести ногою ляду й кинути смолоскип, щоб замок вилетів у повітря, коли б не було надії на порятунок.
Всі замкові люди знали: цей смолоскип кине сама пані дядина…
Байдуже слухала слів вартівця про кілька табунів диких коней, що під самим замком зчинили бійку з великою чередою вепрів-диків, і втомлено наказала:
— Засвітити світло в каплиці… На сьогодні вже досить балачок та співів. На варту — старих драбів. А завтра конче перекопати дороги…
* * *
Одначе в "челядній ізбі"[320] не було охоти до сну й по вечірній молитві.
Про переляк забули всі враз, бо всю увагу притягав до себе "віщий дід" — Симеон Ковдуш, — що знає не тільки де що діється, але ж "розуміється й на речах укритих".
— Чи ж то правда, пане-брате, — запитував штикульгавий столяр[321], — що вже сьома тисяча років від створення світу ісхожає[322]? А восьмої, кажуть, — не буде вже? І чи правда, що й виказу більше нема, коли Великдень святкувати? А ті — вищі народу сословія[323] — жадають нового календаря?
Всі замовкли, як у церкві. Тільки приглушено дзенькає об дукачі глиняне, мальоване намисто дівчат, що також прийшли послухати "мудрого старчика".
А Ковдуш, як давновікий пророк, випускає — з беззубих уст, оточених, мов піною морською, білими кучериками бороди, — образ за образом, що їх бачить його "срібне око", "темне" на дійсний світ.
— З давен-давна, браття любе, за світ, за душі людські змагався Сатанаїл[324] із Господом Богом… Одколи бо списом вогненним ударив Лукавого Михайло-Архангел, воїн небесний, а Ілько-пророк святий пометав блискавки й розпорошив вої лихі, — сторчголів вивтікали біси у прірву віковічну… Зорі небесні з дороги їм уступались, Сонце праведне та місяць ясненький проклятих відцуралися: не приняли їх до себе! Тільки земля грішна — нерозумна! — пожаліла й прийняла Сатанаїла-баніту[325] со ангели. А вона ж тоді, братя любе, Раєм була!
От, із того часу і юдить лукавий людей на Бога. Підданців собі щодень збільшує. А хирен єсть чоловік!..
Тому все меншає правди на світі, а то, з дозволу Божого, за кару землі нерозумній, що сама на ся лихо накликала, вся правда ізнищиться, висхне, осякне[326]…
Тяжкі зітхання наповнюють ізбу. Але не чує їх "странний[327] дід".
Зводить догори руки й переходить у ритмований речітатив, "мов ік серцю слова прикладає".
— І Боже сонечко заскаржиться — занарікає: "Ой, не хочу я, Господи, рано сходити, рано сходити, світочку грішному світити… Ой, не хочу я!..
То вгасаючи, мов зморені сном, то знову прокидаючись із густого чаду, палахкотить кілька лучин у поставцях біля челюстей печі… А лойовий каганець на самій печі затягає чорну стелю поволокою…
Під піччю настирливо пряде свою металеву пряжу завзятий цвіркун, задоволений із тепла, що надихали його приявні та нагріла піч.
Та не він, а протягле скрипіння відчинених дверей обриває скандування діда гудця.
М’які, нетверді кроки тяглим шарудінням розтоптують насторожену увагу. Баба Вівдя — "зілійниця"[328] вичовгалась із своєї "сушарні" й обережно тримає обома руками загорнений у ганчірку сивак-горщик[329]. Із горщика курить запашний дим ладану й материнки, а до нього примішується запах сірки.
На грудях у баби намисто не з глини[330], а з висушених риб’ячих очей, твердих мов порцелянові кульки.
Замість дукачів — два вовчі зуби та ведмежий киготь.
Вельми стара зілійниця. І хоч дуже добра, а проте її боялися, бо прийшла вона з далека — "десь з Угрів"[331], як "босорканя", жрекиня гірських і лісових богів.
Усі розступаються й Вівдя стає сама серед просторої кімнати. Сиваком, немов коливом[332] на похоронній Службі Божій згори додолу, згори додолу коливає і, промовляючи, ніби не до людей: — Добрий вечір, білий ранок тобі, Земле-Тетяно. Водо-Уляно, — шмигає постолами до дверей.
Вусатий, озброєний драб заступив їй дорогу й озвався ласкавим голосом:
— Нема ще ранку, бабусю! Ще — глупа ніч. Ще люди ані не лягали, не то щоб ся обуджати!.. Не вільно виходити з хати надвір, а тому хто надворі — в хату.
Та Вівдя ніби не бачить драба. Відсуває його злегка рукою й шепелявить беззубим, чорним отвором рота:
— Не руш мене, шинку. Пушти[333]. Мушу "Матінкам" накадити, заздалигоди біду відвернути… Медом-пшеницею їм поклонитись… Воді-Уляні, Матінці чистій, молока не улляли, мучиці пряженої не кинули!.. До рідного ріддя не кликали! Близько проміждо нас лихо ходить! Морену[334] за руку водить! Ох-ох-ох! Близько! Пушти мене, шину! Чи пуштиш, питаю?
У відповідь бабі ніч відгукнулась пострілом.
Суремка кинула з вежі наказ. І заскреготали ланцюги рухомого мосту.
Всі завмерли в хаті в повнім онімінні. Лише баба Вівдя піднесла вгору свій горщок-кадило і, як передтим вичитувала:
— Не знає залізо, що чинить, що робить. Ту силу заліза відає лікар. Лікаря руку веде Господь… І від злої волі, від лиха-недолі най не зведеться зо-зла рука зла…
Отже: "не було писано в зорях" мешканцям борківського замку переспати цю ніч спокійно!..
* * *
Тільки що встигла вгрітися під хутряною ковдрою-"покрівцем" пані Теофіля, як затривожив її сон різкий тріскіт вистрілу та вигук суремки.
Та ж цілком не пробудив: чула потім у дріманню і скрегіт ланцюгів на мості. Але оспала думка одурила. Здавалося, що це вже світає! Опускають "малий міст" до обори, на збирання жолуддя…
Сон переборов. Голова старої пані глибше вгрузла в білу піну темних подушок. Але ж настирлива рука вперто стукала в двері просторої одрини[335]. Якби були незамкнені, певне вже хтось трусив би за рамено.
Та ж пані дядина ніколи не забуде замкнутись на ніч, бо:
— Стару жінку і власне дзеркало, не сміє бачити не прибраною слушно!
— Та най уже бо зволять прокинутись, ясна пані! — вже виразно гукає голос пані Деморацької.
Що правда, голос схвильований. Таж не страхом, а радістю.
Замкова пані це розуміє, але все ще не має сили підвести повіки, хоч напів збуджені думки вже тримають зв’язок:
— Ой, стара я вже, стара! — журиться спросоння дядина.