– Ну, а Маруся?
– А Маруся? Маруся – це наша стихійна сила, дужа, повна миттєвої енергії, здібна до всього доброго, але оспала, чи, певніш, іще не пробуджена... Знаєте, як у тій казці про "сплячу красуню" чи сплячу царівну, що її стережуть...
– Гноми! – підказала Ноель.
– Ну, гноми. Або… ми – пігмеї..
– Ні, ні! – усміхнулась Ноель. – Не кажіть так, – і стисла Тайоні руку. – Ви й ті, що, як ви, будуть учитись, щоб полегшити долю цього люду, ви відограєте ролю того казкового "принца", як його у вас звуть? – "Prince Charmant", тобто "принца-чарівника", що ту принцесу збудить із сну…
– Це ви гарно сказали, Ноель! Але… ах! Чому б і вам не бути вкупі з нами? Адже ще ж питання: чи "ваші" Піренеї, чи, може, "ваша" Україна?..
В тій хвилині до них підійшла класова дама:
– Час додому, мої дами!
Та згадка про дім трохи запізнилась. Ледве дівчата повбігали під монастирські піддашшя, як скрізь потемніло, наче враз наступив вечір. За хвилину ж чорне кучеряве небо кинуло на втомлену землю цілі водоспади, ніби хтось грізний і нетерпеливий дуже поспішно і з великим грюкотом повідчиняв нараз усі небесні заставки. Дороги, мов окопи, виповнились ущерть, із круч летіли наділ водяні суцільні запони, а тим часом уже промите, зеленаве, ясне небо всміхалось одним кутком своїх уст до переляканої й змоклої землі. За хвилю сонце пражило, як і перед тим, а в саду, п'яному від пахощів, цілою оркестрою співали незлічимі пташки, розрадувані чи тим, що дощ прийшов, чи тим, що він уже минув... І було щось стародавнє, стихійне в тому грізному й раптовному вибуху природи. Немов блискавична згадка про минулі давні віки, коли володів цією землею ще той, скинутий з видубицької кручі, Перун.
Ноель і Таїса розлучились як щирі приятельки. Записали свої адреси, заголовки книжок, які мали прочитати за обопільною порадою, і жаліли, що вже, напевне, ніколи не доведеться зустрінутись знову.
– А може?.. Може, – говорила Таїса. – Я все вірю в те, що ліпше. Отже, вірю, що й ми здибаємося ще в залі анатомічного театру медичного факультету...
***
Зелену сукню, білу пелеринку, прюнелеві черевики скинули інститутки назавжди, безповоротно. В супроводі батьків, в елегантних візитових сукнях, одна по одній виходили вони з інститутського вестибюлю. Всі зідхали задоволено, ніби покидали не alma mater, а в'язницю для недорослих.
Ноель видавалось, що тепер, нарешті, вона матиме перед собою цілий безмежний океан часу. Щось на взірець самої вічности. А разом із тим нарешті повну волю вибрати собі щось справді гарне, щоб заповнити те велике дозвілля. Враз під час снідання почала мріяти вголос про те, що мала б тепер робити, її здоров'я значно покращало, тож могла б вона відразу приготовлятись, щоб восени вже почати поважні студії.
– Ну, якщо аж "восени", то це вже не "перш за все" – жартував тато. – А все ж таки, які мають бути ті "дальші студії"?
Єгиптологія й малярство, – відповіла Ноель, висловлюючи вже виношену думку, але додала ще: – При тому різьбарство й спів. Крім того, я ще обіцяла Тайоні взятись і за медицину.
Батько усміхався:
– А хіба тебе не цікавить астрономія? Я тобі навіть міг би зробити протекцію в Жувізі до Каміля Фламмаріона. Крім того, скажу тобі, що й будування броньовиків, як розповідав мій кузен П'єр, також – прецікава річ. Могла б і ти спробувати...
Але мачуха повернула мову в инший бік:
– А хто це така – Тайоня? Яке комічне наймення...
Ноель з'ясувала, що Тайоня – премила, розумна та ідейна дівчина, а ім'я її гарне, оспівали його великі мистці.
– Як? Єнархіялка? Попівна? – зіп'яла догори руки мачуха. – Де ж ви могли знайти таке товариство? Чи ж на те ми даємо вас до шляхетних інститутів, щоб вас там знайомили Бог зна з ким? С'est impayable! (Це ж не до заплачення!).
Ноель почервоніла. Різке слово вже було на краю язика, бо ж це вперше в житті вона почула, що когось осуджували не за лихий учинок, а за те, що він був тим, ким був. Попівна? Добре! Та ж не можуть усі родитися тільки княжними чи баронесами! І чому "піп", що служить Богові безпосередньо за себе й за людей, мусить бути гірший за тих людей?
Ноель уже не слухала дальшої мачушиної аргументації, але радісний її настрій безслідно зник. На нові жартівливі батькові запити про її найближчі пляни, відповіла байдуже й знуджено:
– Наперед муситиму зробити кілька конечних візит.
– Нарешті й від тебе почули ми розумне слово, – пристала нате й мачуха. – Завтра перед обідом між 3-ю і 5-ю годиною матимеш до диспозиції коні. З тобою поїде й мадмуазель Луїза.
Та на те було тяжко згодитись. Адже Ноель – не "мавританка", щоб не могла ступити й кроку без дуеньї, вона не може себе осмішувати, бо ж вона – вже не школярка. Але ж мачуха вперто стояла на своїм. Вона ще раз говорить, що молодій дівчині відбувати візити самій – у найвищім ступені не годиться.
Батькові спроби примирити два протилежні становища, як звичайно, не мали успіху. Але снідання вже кінчалося. Мачуха спішилася, щоб їхати до швачок до міри, і прикра дискусія сама урвалася. До Ноель підійшла мадмуазель Луїза, що в тій розмові не брала жодної участи:
– Ах, дитино моя! Ну, як же можна все сперечатись?! Є ж тисячі способів, щоб полагодити кожну справу, навіть куди важливішу, не попсувавши нервів иншим і, головне, собі.
– Тисячі, тисячі! – все ще хвилювалась Ноель. – На цей випадок мені вистачав би один, аби був добрий!..
– Певне! – усміхнулася приязно провансалка. – Ось найліпший. Зробимо, як бажає мадам. Потім ти підеш, куди схочеш, а я тим часом дочитаю прецікаву книжку в екіпажі. Так!
Та Луїза другого дня, мабуть, двічі вряд перечитала свою книгу. Бо ж із першою візитою Ноель поїхала до свого інспектора, професора Малініна. І професор, і його дружина дуже втішились, ніби була вона їньою близькою родичкою, і затримали її понад усяку міру.
– От добре, що приїхали! Спасибі вам. Нарешті поговорю з вами "по душам", а не згідно з інститутськими приписами.
І старий професор почав справжнє інтерв'ю. Цікавило його рішуче все, що торкалося життя в Европі. А найбільше: чи ж таки в кожній школі можна було свобідно, не знижуючи голосу говорити "про смерть" коронованих осіб, і не тільки чужих держав, але ж і своїх, французьких? Не менш дивувався і тому, що за кордоном без жодного страху навіть диліжансом можуть вільно їздити в далеку дорогу дівчата самі і що Ноель стільки їздила, бодай до своїх подружок, і стільки бачила світу в юних своїх роках.
– Та хіба ж ви тут не їздите? – сміялась Ноель.
– Чом не їздимо? їздимо, тільки не часто, бо у нас це занадто тяжка процедура. От ми з дружиною виїздили тільки двічі. Раз були в Криму, а вдруге – в Нижнім Новгороді, на ярмарку. І які це події! А скільки комплікацій! То вже про подорож за кордон тяжко й подумати.
– Та, правду казавши, – додала інспекторова, – воно таки вдома найліпше. Тут до мене кожна річ усміхається. А по чужих місцях – усякий до тебе обертає "лице щіткою"... Ну, так прошу покірно – до чаю.
Даремно відмовлялася Ноель: у Росії та, за московським прикладом, і скрізь по Україні при всіляких нагодах, удома, в гостині, в канцеляріях, на громадських сходинах, на залізничих двірцях і в театральних фоє, – скрізь громадянин пив чай, або, як казали українці, "кацапську юшку".
За самоваром професор пустився в спогади.
– Я тут ніби чужий, здалеку, з Центральної Росії, тобто "кацап", як тут на нас говорять. Але вже обжився й полюбив цю "благодатну" сторону та її милих, хоч і дуже хитрих, людей.
– Добродушних, – додала професорова. – Ви не повірите, що вони такі ласкаві, такі м'які серцем, що навіть у їхній лайці немає нічого образливого. Наприклад, я часто чую, що розлючений "хахол" крикне: "А чорти твойого батька знають!" На перший погляд, здається, щось дуже страшне, а в дійсності цс означає, мовляв, що всім відомі риси обличчя його батька. Чи щось подібне? Правда, Васю?
– Ну, трошки воно не так, але я знаю ліпше російську словесність, а не "малоруську", та й тієї своїм ученицям не викладаю. Але ж я знаю також, що тут чужородці, хоч і "благоденствують", як говорив іронічно один наш поет, проте мало з ними симпатизують. Певно, що там у Франції цього нема?
І, направду, був дуже здивований, коли почув, що бретонець не назве й хліба по-французьки, навіть хоч би як був голодний, корсиканець не признає за рівню собі оверніята, а провансалець за ніщо вважає гасконця, бо ж має в собі більше римської крови. І всі загалом сходяться тільки в тому, що однаково ненавидять парижан.
Не менш була здивована й пані професорова, почувши, що французькі жінки може найгосподарніші з усіх жінок на світі, як це завжди стверджують і ворожі німці, і неприхильні італійці, вважаючи їх за найліпших матерів на землі.
– От, бачиш, Васю, – говорила пані, – як воно все інакше виглядає, коли дивишся на світ очима власними!
– А так, Шуро, – щиро всміхався професор, – я давно вже знав, що все воно здебільша виглядає зовсім не так, як ми, вчителі, вщеплюємо нашим учням.
Ноель спостерегла це ще в інституті.
***
Того ж вечора покликали Ноель до мачухи. У "роговому" будуарі було все рожеве. Рожеві свічки в рожевих порцелянових свічниках, рожеві ажури на стоячих нафтових лампах, рожеві драперії.
Belle-mamane, обложена подушками, з "Мімішкою" на руках, лежала на канапі. Батько тихо ходив по покою. Мачуха показала Ноель на пуф проти канапи і, понюхавши "англійської соли", щоб заспокоїти нерви, почала "програмову" промову, яку кілька разів переривала повторним виразом:
– Почекай, постривай, дай договорити, – хоч Ноель не промовила жодного слова.
Так от, мовляв, Ноель тепер виховали так, як було треба, як вони, батьки, "повинні" були її виховати для її ж щастя. На останку трохи тієї інститутської російської дресури так само не пошкодить, бо ж доведеться жити в цій країні
– Ти можеш самостійно розпоряджати своїм власним маєтком. У якому він банку, скаже тобі папа, всякі ж поради, як ним користуватись знайдеш у нашого адвоката. Але... постривай. Є одна незручність, що з нею мусиш поспішитись і якнайшвидше її усунути. Ми знаємо твій поривчастий, дикий характер, постривай-бо, і, властиво, нітрохи тебе не осуджуємо, бо це в тобі відзивається той... арагонський лев, – докинула іронічно.