Можу порекомендувати. Гестапо — це все. Катастрофа!
— А що ти думаєш! — Шляхтич потер долоні.— Може, то мені якраз і підійшло б!
— Я поговорю.
— Поговори, поговори...
Тетяна дивилася на чоловіка вже й не з жахом — з проклятьбою.
— Ти що це задумав? — напосілася вона на нього, коли Калмика випровадили.
— Моє діло.
Він знову почувався самотнім, самотнім перед цілим світом; повернутися додому — до Тетяни, на Глиняну гірку — ще не означало, виявляється, повернутися до тих людей, поза середовищем яких він поставив себе своїми колишніми безглуздими вчинками; він і далі залишався несправжнім чоловіком, шлях до справжності лежав через невідомість, ніхто не міг ні підказати, ні допомогти, по той бік фронту на нього чекав невблаганний Закон, тут був ще невблаганніший Ворог, але слово вже було сказане: Калмик наштовхнув Шляхтича на якусь думку, тепер мав здійснювати ту думку самотою, в безнадійній таємничості.
Він пішов служити в гестапо.
Спершу рядовим охоронником. Ждав нагоди. Ждав уперто й терпляче.
Нагода вийшла в постаті досить дебелого чоловіка, інтелігентного, судячи з зовнішності й з манер; він, очевидячки, знав Шляхтича ще до війни (бо й хто б не знав Васі Шляхтича в місті?), а Шляхтич його зустрічав уперше. Чоловік той вибрав такий день і таку годину, коли Шляхтич стояв на варті коло гестапо; він підійшов збоку, став трохи оддаля і пошепки промовив:
— Пане охоронцю! Пане Шляхтич!
— Ну, чого тобі?
Тоді чоловік підбіг ближче й зашепотів про те, що він розкрив групу "большевиків", які виготовляють листівки. Хотіли затягти і його, але він не дався. Так тільки, для видимості. Щоб увійти в довір'я. І оце негайно прийшов сповістити. Може, пан Шляхтич пропустить його до німецького начальника.
— Адресу знаєш? — спитав суворо Шляхтич.
— Все знаю. Листівку навіть приніс показати.
— Гаразд. Коли вони там збираються?
— Щосереди о шостій.
— Жди нас коло будинку за чверть години перед шостою. Будемо.
— Не забудьте ж, пане Шляхтич!
— Ти не пробазікайся! — промовив Шляхтич і показав чоловікові не гвинтівку, а свого кулака.
Він сам пробився до унтерштурмбанфюрера Грюнбека (невисокий сорокалітній чоловічок з черепом на кашкеті й ромбом з літерами СД на лівому рукаві, колись незначний податковий чиновник в Касселі, тепер — повелитель і кат цього міста), сказав, що йому вдалося вистежити одного розповсюдника листівок, попросив дозволу схопити зрадника. Грюнбек запрагнув бути учасником цієї акції, йому хотілося побачити живого більшовика в той час, коли той займається злочинною своєю діяльністю проти великої армії фюрера, він обставив операцію з великою пишнотою — заблоковано було цілий квартал, зроблено таємні засідки, поставлено в стан тривоги весь гарнізон; сам Грюнбек разом з кількома своїми співробітниками й Шляхтичем вже за півгодини до призначеного часу прогулювалися переодягнені по тротуару в домовленім місці; як тільки з'явився зрадник, який справді був зрадником свого народу, Шляхтич коротко кинув: "Оце він". Грюнбек моргнув йому, дозволяючи брати того птаха, Шляхтич швидко пішов назустріч чоловікові, трохи спантеличеному передчасною появою гестапівців, вправним рухом дістав у нього листівку з тої самої кишені, з якої діставав йому чоловік у час свого доносу, спитав: "Ця?" — одержав відповідь: "Так"; тоді махнув листівкою в напрямку Грюнбека, вихопив пістолет і вистрелив зрадникові межи очі.
Коли Грюнбек з своїми функціонерами підбіг, зрадник вже лежав мертвий.
— Не треба так поквапливо,— осудливо похитав головою Грюнбек.— В таких випадках можна одержати інформацію.
— Я не знав,— сказав винувато Шляхтич,— але ненавидів.
— О так, так, це прекрасно. Ненависть — це прекрасно. Пан Шляхтич діяв просто чудово! — Грюнбек поплескав Шляхтича по плечу. Цей найманець своєю жорстокістю відразу полонив серце маленького чиновника з Касселя.
З того дня почалося поступове підвищення Шляхтича по службі. Молодший слідчий. Слідчий. Старший слідчий. Права рука Грюнбека. Сам Калмик, зустрічаючись іноді, виструнчувався й клацав підборами: "Вітаю пана Шляхтича!" Йому присилали листи: "Якщо вислужуватимешся й далі перед фашистами, повісимо, як собаку". Він показував листи Грюнбеку, начальник гестапо виділив охоронців, які супроводжували Шляхтича додому і на роботу.
Всі мали його не за того, ким був насправді. Гра в несправжність тривала, але тепер це вже була вдавана гра для оточення і свідома з боку Шляхтича. Він виступив проти цілого світу, залишаючись без допомоги, без співчуття, без зрозуміння, навіть без сподівання на подяку. Єдине, чого міг сподіватися,— це негайного розстрілу, якби Грюнбек навіть не довідався точно, а тільки став здогадуватися про справжню діяльність свого вірного поплічника.
А Шляхтич діставав списки закладників і попереджав їх, щоб дати змогу уникнути арешту. Він стежив за анонімними листами, яких приходило чимало, і по змозі знаходив способи повідомити всіх, хто ставав жертвою доносів. Зі спокійною жорстокістю розправлявся він з усіма зрадниками, які довірялися йому, щоб провалити підпільників або просто викрити чесну радянську людину, і про ті розправи до часу знав тільки він та його жертви, які вмовкали навіки і вже нікому не могли нічого розповісти. А якби... Це була страшна й жорстока гра з смертю, гра відчаєного чоловіка, спустошеного, мов сухий колодязь, власне, й неіснуючого, безіменного, бо хіба ж не однаково, як назвати ніщо, а він був нічим, не існував ні для своєї землі, ні для людського закону, ні навіть для тих, що малися б бути йому найближчими: жінки, названої колись його дружиною, і сина, який не міг відректися від батька, бо не вмів ще цього, не знав причин людської ворожнечі.
Він досяг самотності досконалої і відчайдушної, ще більшої, ніж в час своєї втечі,— така нагорода судилася йому за все попереднє, в майбутньому ж, як здавалося всім, Шляхтича ждало ще гірше, і ніщо б не врятувало його від неминучості.
А що відбувалося між Шляхтичем і Тетяною? Історія сором'язливо зупиняється коло порога, не наважуючись ступити між двох близьких людей і простежити їхні болісні взаємини. Ворожнеча — ось те слово, яким вичерпувалися всі їхні взаємини. Ворожнеча ховалася за стриманістю, за вдаваним непомічанням одне одного, ворожнеча стояла між ними густа, мов вода в солоному морі, а вони були мов люди-амфібії, наділені жабрами, які пропускають воду непомітно й без перешкод, вода не зауважується, її не існує, ніхто не може бачити її, ніхто не наважується вимовити слова про ворожнечу, хоч гаразд відають, що вона зштовхує їх, жене вперед або ж відкидає назад, що вона поглинає мало не всю їхню енергію, таку необхідну в ці тяжкі часи.
Але настав день, вірніше, вечір, коли з ворожнечею, безглуздою і сліпою, було покінчено. Між тими двома мовчазно-настороженими з'явився третій. Він прийшов, попри всі заборони, не зважаючи на комендантську годину, не лякаючись погроз про розстріл, а може, й не приходив такої пізньої пори, може, Тетяна сховала його в будинку ще вдень, цього тепер ніхто не може встановити,— з'явився ж негаданий гість перед Шляхтичем пізнього сльотавого осіннього вечора, невисокий, з обличчям, змарнілим від недоїдань і поневірянь, блиснув на гестапівського слідчого розумними очима, спокійно промовив:
— Ми стежимо за вами, товаришу Шляхтич, і знаємо все.
— Товаришу? — в Шляхтича защеміло в грудях.— Я вас не просив сюди. Хто ви такий?
Щеміння виникло лише на мить і поступилося місцем підозрі, що гестапо вже простежило за ним і Грюнбек насилає на нього провокатора.
— Повторюю,— сказав чоловік,— ми знаємо все. Рекомендації тут ні до чого. Я можу назватися будь-ким — ви мені не повірите, так і я вам не повірив би на слово. Тепер важать діла.
Він спокійно й неквапливо став перелічувати все зроблене Шляхтичем потаємно від гестапо, всупереч гестапо, на шкоду фашистам: знав усе, починаючи від убивства першого провокатора, від попереджень закладників; якби гестапо знало бодай десяту частину того, про що знав цей чоловік, Шляхтича вже давно б не було на світі, вони б ніколи не дозволили так довго йому діяти, в Грюнбека не стачило б терплячості так само, як не стачало йому терпцю ждати, коли ж фюрер завоює цю велику країну, і він щодня похвалявся перед Шляхтичем: "Гер Базіль, за тиждень наш прапор майорітиме над Кремлем!" Минали тижні, місяці, Шляхтич слухав нахваляння Грюнбека і робив своє.
Можна було б не сумніватися в цьому чоловікові, але Шляхтич ще побоювався.
— Припустимо, я такий, як ви намалювали, і повірив вам аж так, що не стану арештовувати або й просто вбивати, як це я вмію, судячи з ваших розповідей, припустимо. То й що?
— Я прийшов за дорученням,— відповів чоловік.— Ви повинні принести мені присягу і віднині діяти не стихійно, а за нашими вказівками.
— І це все?
— Все.
— І так просто.
— На перший погляд.
Шляхтич озирнувся. Позад нього стояла Тетяна. — Це ти за мною стежила? — спитав він.
— Ні,— зітхнула вона.— Я повірила...
Він не питав, у що повірила. Повірила в його несправжність. А що мала робити? Це тривало не день і не місяць — роки. Починаючи від Назарька і Калмика і кінчаючи маленьким Грюнбеком, який приїхав з далекого Касселя, полишивши свої справи з податками для пролиття чужої крові.
— Ну, гаразд,— незграбно обернувся до дружини Шляхтич,— ну, вже гаразд... Може, з мене й справді вийдуть люди...
Він одержав підпільну кличку Чужий і працював у гестапо до дня визволення міста від фашистів. Потім йому звелено було, щоб він відступав із Грюнбеком, вірніше кажучи, не відступав, а втікав, і він, зціпивши зуби, підкорився, сів у одну машину з Грюнбеком і ще одним гестапівцем, але надовго йому покори не вистачило і при першому ж бомбовому нальоті радянських літаків на німецьку колону Шляхтич досить холоднокровно пристрелив обох гестапівців, виждав до ночі і на машині з гестапівським добром і теками таємних документів спробував вернутися назад до свого міста.
Не доїхав — його затримали по дорозі два автоматники. Спровадили до надто ввічливого, єхидно-інтелігентного старшого лейтенанта в окулярах, і той став заготовляти папери для протоколів, обмежуючись до часу "наводящими" запитаннями: "Хто? Коли зрадив? Де? Що робив? З ким співробітничав?.." Шляхтич на своє виправдання міг назвати тільки двох підпільників, з якими мав зв'язок, та й то не їхні справжні імена, а самі лише клички.