Нещасний мій народе! Навіть останнього притулку свого не можеш влаштувати, як у народів просвіщенних. Та й де взяти тобі сили й снаги душевної для клопотів позасвітних, як не маєш життя й на сім світі, живеш в такому часі, коли, сповідавшись, тільки й ждеш, шо ось почнуть начинять тобою шлунки дніпровських осетрів або ж того вошем, того мечем відправлять на той світ.
Довго стояв над свіжою могилкою бідної моєї Ганни. Все найдорожче, що мав у серці, всі мої спогади, болі й радощі душевні, вознесіння духу й спокута — все пішло з нею навіки, навіки! В цілому світі не було чоловіка, бездомнішого за мене, хоч і мав я дім у Чигирині, й дітей своїх, і побратимів на моїй Січі в далеких плавнях. Не було безпритульнішого, хоч скільки ж людей радо б дали мені прихисток. Не було невтішнішого, хоч легко втішитися чоловікові, сівши за стіл дубовий у корчмі Захарка Сабиленка і залитися оковитою, забити нею горе й розпуку, обпалити вогнемторлянку й нутрощі, пустити пекельне полум’я в мозок і в душу, і хоч довкола тебе ще щільнішою стіною стане пітьма, а ти запалаєш, як смолоскип, відчай і нещастя втонуть безслідно, а надії й уповання народяться, виростуть і загримлять у тобі, як великодні дзвони.
Каяття тепер були запізнілі й нікчемні, про спасіння душі дбати не доводилося, коли б мав коло себе отця Федора з Золотаренкового хутора, може, й знайшов би втіху в бесіді з ним, але не було отця Федора, не міг я викликати в пам’яті образу своєї бідної Ганни, хоч скільки чипів над її свіжою могилкою, тільки стояв мені перед очима червоно — чорний морок і з нього, мов зведення, поза моєю волею, поставало видіння, таке дороге моєму серцю і таке тяжке для мене, мов невигойна рана в серці: маленьке лице, лукаве й зухвале, таке молоде, як сотворіння світу, сумно — радісне, несамовито — лагідне, і очі довірливі й докірливі: чом же нас покинув, батьку? Чом, чом? Сірі очі під чорними бровами. Моя доля і моє прокляття!
Я поїхав до корчми Сабиленкової. Радий був би стрінути під тином Захарковим п’яного козака Забудського та послухати його варнякання, щоб хоч трохи відійти душею в потоках дурних словес. Але стояла суша, не було калюж на чигиринських вулицях, пакільці Сабиленкового тину, обшмугляні міцними козацькими долонями, біліли проти сонця пусткою, я штовхнув рипливі важкі двері корчемні ногою, переступив поріг. Нікого й. нічого, я аж розгубився. Чи вже тепер безпритульність переслідуватиме мене скрізь, навіть у таких проклятих місцях, де завжди кублиться люд, хай, може, й щонайгірший, але все ж таки живий! Навіть корчмаря десь заніс чортяка. Ні самого Захарка, цього гвіздка іржавого, ні його Рузі мигдалевоокої.
— Я сів на лаву, похилився на стіл, мов пияк безнадійний. Хоч співай собі пісню корчемницьку:
А козак у корчмі п’є—гуляє, корчму схваляє:
Ой корчмо, каже, корчмо — княгине!
Багацько в тобі козацького добра гине!
І сама єси неошатно ходиш,
І нас, козаків — нетяг, без свиток водиш…
Стукнуло — грюкнуло, зашамотіло — зашурхотіло, і, мов дух пекельний, з’явився переді мною сам Захарко, схожий на іржавий цвях, худий і високий, з сумним довгим носом і ще сумнішими очима, хоч мав би й не дуже сумуватк, бо в оренду забрав мало не половину староства, і поля, й луки, млини, ставки, ліси, з усього мав зиск і прибуток, дер часом хіба ж так, а сам зоставався без нічого, так ніби ті гроші лиш перелітали через нього, щоб опинитися в старостинських гаманах, а Захарко те й знав, що сумним поглядом супроводив їх, дивуючись, що не затримуються вони в його чіпких кістлявих пальцях
— Що, нехрещений сину, кого продав, кого купив? — зустрів я непривітно Сабиленка і, не давши йому розтулити рота, гримнув: — Горілки!
— Може, пан Хмельницький скуштував би мого меду стояного? — злякано поспитав Захарко. — Вже який я мед маю, то ніхто такого не має.
— Сказано: горілки!
Він приніс чарку, дивився на мене сумно й винувато, мов побитий пес, аж мені засвітило в голові, чи не приклав рук до мого нещастя і цей рендар чигиринський.
— Що ти там маєш за душею? — вихиливши одним ковтком горілку й показуючи, щоб налив ще, спитав я Сабиленка. — Знаєш же, що тут сподіяно?
— Ой пане Хмельницький, — забідкався Захарко, — чи я ж би сказав що проти пана! І моя Рузя хіба ж не казала мені: не слухайся тога пана старости і пана підстарости, не бери гріха на душу. А я що? Хіба я мав що проти пані Ганни і проти тієї ясочки панської, яку пан пригрів і викохав?..
— Помовч! — урвав я його. — Маєш діло, то кажи про діло, а не теревень казна — що! То що ж тобі казали пан староста і той шевлюга підстароста?
— А що вони могли казати, пане Хмельницький? Вони собі покликали бідного Захарка і сказали, що, кажуть, ти вже, Сабиленку, кажуть, он скільки літ маєш в оренді своїй грунти суботівські, а не побираєш звідтам ніц і староству від тебе ще більший ніц.
Я не міг стямитися, чуючи Таке.
— В оренді? Мої ґрунти і хутір мій? У тебе?
— Або я знаю, пане Хмельницький? Це ж не я так сказав, а пани старости так сказали, еж, кажуть, держиш оренду, а від тебе ніц…
— Що ж ти їм сказав, вражий сину?
— А що міг сказати бідний єврей такому грізному панству? Вони кажуть, ти, Сабиленку, рендар Суботова, ну то хай буду я рендарем і суботівським до всіх тих оренд, що я їх маю, а що я від них маю, хотів би я поспитати пана Хмельницького?
— Ти мені не про ті свої оренди, а про моє доказуй до кінця!
— Ну, то вони кажуть, хай буде по суду й по праву коронному, чи я там знаю по якому. Бо коли пан Хмельницький на твоїй оренді забудувався, то виплати панові за його будівлі відступного сто тридцять золотих, та й хай пану сотнику буде акцидент.
— Сто тридцять? Таж там майна не менше як на тисячу золотих. А смерть жони моєї, а син скатований, а розруха моя вся!
— А де б я мав узяти й сто тридцять золотих, прошу пана сотника? Тільки Бог і його пророки знають, чиї то золоті й чому маю їх платити.
— І так дорого продав мене. Юда за Спасителя взяв тільки тридцять срібляників, а ти аж сто тридцять відсипав. А я ж і не спаситель і не губитель.
— Чи я продавав пана сотника? Вони вже продали і пана, і панську родину, і панський майонтек, і мене з усіма бебехами і Рузею моєю нещасною, а вже ту сироту, ту крулевну ясну, що її загарбав той товстий Чаплинський, то вже…
— Помовч!
Сабиленко злякано позадкував од мене, але я прикликав його, звелів подавати ще горілки і, коли вже затуманіло мені перед очима, поманив до себе пальцем.
— Знаєш, хто ти? — поспитав його по — п’яному. — Ти мені оце як Осія Талеві або Левіт, який продав свій шматок землі і поклав гроші до ніг апостолів. Апостоли назвали його Варнава, себто "син пророкування" або "син утіхи". Сам того не відаючи, став ти тут сьогодні для мене отим сином пророкування, хоч утіхи від тебе, казати прямо, мало. Продав ти мене чи купив, лякаючись панства вельможного, а я, може, з того й стану і спасителем, і губителем, возвисившись над усіма. Але возвишатися над рабами німими, здобувати велич коштом малих сих чи ж годиться? Великим треба ставати серед великих. Чи ти їх бачив коли, мерзенний шинкарю? Думаєш, все можна купити за гроші? Знаєш, що сказав апостол Петро Симону — волхву, який хотів купити дар хіротонії? Срібло твоє да буде в погибель з тобою, бо ти помислив дар Божий одержати за гроші. Дар Божий! Не купиш його ні за які гроші! Ні ти, ні твої старостей безчесні. Що ж скажеш, коли проявиться той дар у менії, простому сотникові чигиринському? Якої заспіваєш і де будеш з усіма своїми бебехами!
Мабуть, був я не дуже справедливий до цього чоловіка, який слугував лиш знаряддям здирства, був лиш сокирою в руках ката, рубає ж не залізо в шаблі, а той, хто заносить і опускає ту шаблю. Та був я надто нещасний того дня, здавалося мені, що стою на краю погибелі, а Боги, перш ніж погубити чоловіка, відомо ж, одбирають у нього розум.
Хоч би взяв був з собою Демка, або Іванця, а чи когось з козаків, а то ж метався сам — один з своїм горем, з своєю розпукою, тільки коня мав з собою, та шаблю, та скаламучені змисли, жадоба помети і відплати винесла мене з шинку, і опинився я в старостинській канцелярії, допинаючись будь — що — будь бачити Чаплинського, хоч ще й не знав, навіщо він мені, що хочу сказати йому, що сподіяти. До підстарости мене спробували не пустити його жовнірчики, але я розлякав їх самим видом своїм несамовитим, коли ж допався до самого підстарости і той спробував гримнути на мене, я вхопився за шаблю й уже був наполовину видобув її з піхов, та тут схаменувся, загнав шаблю назад у ящурки, схрестив на грудях руки, процідив зневажливо:
— Ти на мене напав, як розбійник з великої дороги, Чаплинський, я ж звичаєм рицарським і чином благородним кличу тебе на поєдинок шабельний. Ждатиму тебе в четвер увечері коло Погибельних могил в кінці гаті чигиринської. Хто живий зостанеться, хай живе, хто загине, хай приймуть його нетрі бездонні. Та дивись, не крути й не хитруй. І на тім світі знайду!
На тім слові обернувся, вийшов з староства, сів на коня й знов поїхав до Сабиленкової корчми, бо тепер вона мала стати мені Домом рідним.
Був я там і в четвер з самого ранку, не вельми переймаючись тим, що увечері маю битися з Чаплипським на шаблях. Захарко спробував знов намовити мене на свій мед, але я нагримав на нього і пив оковиту, не заїдаючи нічим, тільки посмоктував люльку і дивився в стіну. Не було в мені мстивості, не було жадоби: відплати, тільки втома нелюдська заволоділа всіма членами, та невидима сила, яка тримає чоловіка зсередини, кудись зникла, і я почувався ніби мертвий, зі страхом пересвідчувався, Що тіло моє втрачає природні свої кшталти, форму свою, пливе, мов тісто, нічого живого в ньому вже не зостається. Мабуть, не я сам помічав те своє знищення, Захарко теж придивлявся до мене сумним своїм оком, і коли я вже був на грані відчаю від занепаду свого тіла, він опинився коло мене, присунувся впритул і зашепотів так тихо, що й не розбереш: чоловік говорить чи вітер шелестить у тебе над вухом:
— Слухайте, пане Хмельницький! Не моє то діло, що у вас на мислі і куди ви маєте їхати сьогодні ввечері, та тільки я дещо маю вам сказати, бо як я не скажу, то вже вам ніхто того не скаже. А я таки дещо знаю, хоч і не казав нічого панові сотникові, а пан сотник нічого від мене й не чув, та тільки хай пан сотник не дуже вірить тому панові Чаплинському і візьме з собою кількох козаків, бо той пан Чаплинський то таке стерво…
— Ти, нікчемний торгашу! — гримнув я на нього.