Деякі іслам прийняли, але більшість у свою церкву ходять. Он хрест видніється.
— Це добре, — сказав Потурнак. — Пошлю раба в оселю Бога його, нехай душу очистить.
— По-людському, по-людському ти чиниш, мандрівнику, — схвально мовив чоловік.
— Якби я не дбав про нього, лигнув би мене шайтан. ‘Кий дурень кинувся б у хвилі рятувати жорстокого господаря?
З вулиці від фортеці почувся кінський тупіт, а потім тривожний гомін. Господар спритно, як для свого віку, метнувся до воріт і щільно їх зачинив.
— Діти султана, — пояснив він налякано.
— А чого тобі їх боятись, достойний?
— Бо в мене є скарб, який вони можуть відібрати. Це моя донька.
— Вах-вах, всюди однаково, — співчутливо мовив Потурнак. Поміркувавши, запитав: — А яничари хіба не можуть захистити від гяурів?
— Хе-хе, захистити... Десь місяць тому з моря в лиман зненацька вдерлася флотилія козаків. Так діти султана поспішили замкнутись у фортеці. Щоправда, гяури шкоди місту не заподіяли, але жаху на нас нагнали. З усього, вони заскочили в лиман аби перечекати шторм на морі... Корабель захопили, що з Кафи крам віз. Люди наші — турки, які на ньому були, встигли на каїках рибалок до берега дістатись, а греки, співвласники того добра, сподіваючись, що єдиновірці їх не скривдять, зостались. І, мабуть, ті зла їм таки не скоїли б, та знайшли в трюмі рабів...
— Так вони що, повбивали тих нещасних? — поцікавився Потурнак.
— Та ні. Тільки роздягли до голого тіла і повкидали в воду. І як ти думаєш, достойний, повелися при цьому яничари? Підняли бідолах на сміх, коли вони під стінами фортеці на сухе стали виходити.
— Багато було гяурів?
— Багато! На сорока їхніх суднах. Тисячі зо три. Дві доби стояли в Овидовім озері, а тоді вийшли в море, прихопивши з собою греко-турецький вітрильник.
— Дякую тобі, друже, що ти до мене з відкритим серцем... А тепер покажи моє помешкання.
— Ходімо... Іще скажу тобі, що у нас не так суворо з паранжею. Он татарки і зовсім без них ходять, і ніхто не вважає їх розпусницями.
— Мабуть, у вас тут і справді... Але мої жінки молоді, до того ж вродливі. Мало хто з чоловіків не затримає на них ока. А якщо ти дивишся на жінку з хіттю — ти вже чиниш перелюбство в серці своїм. Не спокушати ж мені чесних мусульман.
Тим часом кінський тупіт гучнішав і раптом біля воріт увірвався. Почулося важке гупання. Господар пополотнів.
— О, Аллах! — прошепотів він розпачливо, — чи тобі мало смерті моєї Меріам, що ти й це нещастя наслав на мене!?
— Хутчіш відчиняй, не зли дітей султана, — сказав Потурнак, а сам подивився на Приблуду, поглядом і спокоєм у голосі наказуючи не панікувати. Не кваплячись, вони зайшли в хату.
В прочинені ворота вдерлися троє кінних яничарів.
— Це ти, нікчемний шакале, дав притулок мандрівникові, котрий прибув сюди морем? — гарикнув один з них, ледь стримуючи білого жеребця, який басував під ним і гриз вудила. — Ну! Кажи!
Петро бачив крізь скло маленького віконця, як ураз змалів господар. Він, здавалося, ось-ось повалиться на землю. Та голос його не виказував страху:
— О, достойні боронителі віри, для мене свято бачити вас на своєму подвір’ї. Я й справді прихистив правовірного і його сім’ю.
Першою у Петра майнула думка, що яничари якимось чином довідалися, хто вони. Та здоровий глузд підказував, що такого не може бути. Адже корабель Ягджи-огли єдиний, що прибув до Акермана зі столиці. До того ж шлях морем найкоротший. Якщо припустити, що комусь у Стамбулі спало на думку перевірити усіх подорожан, які вирушили тоді зі Стамбулу, то наказ до Акермана надійде десь за тиждень.
Тим часом бородатий яничар, збитий з пантелику привітними словами господаря, уже спокійніше запитав:
— А де той чоловік?
— Зараз покличу... Е-гей, достойний! — гукнув господар.
Прочинились двері і в них з’явився Потурнак. В руках він тримав чітки і зосереджено перебирав пальцями чорні кульки. Уздрівши кінних яничарів, стримано уклонився.
— Радий бачити вас, о вірні захисники трону султана Амурата, хай Аллах продовжить його царювання до безкраю.
— Чи не той ти ходжи, що прибув на кораблі капудана Ягджи-огли? — запитав той самий бородань.
— Так, це я прибув на кораблі мого друга Ягджи-огли.
Обличчя яничарів, на яких доти було знати затятість і зневагу, просвітліли. Вони з цікавістю розглядали постать постояльця, яка сходила спокоєм.
— Імам запрошує тебе, достойний, на вечірню молитву до нашої мечеті.. Прислати по тебе чи сам знайдеш дорогу?
— Безмежно вдячний імамові і вам, діти султана, і вважатиму те спілкування великою винагородою за довгі дні тривог і поневірянь у штормовому морі. — Я сам прийду.
— Хай так буде! — сказав яничар, розвертаючи коня.
АКЕРМАН
...Церква була невелика. Потурнак сказав:
— Зайди та подякуй Богові за те, що він ось уже стільки лихих рук від нас відвів. Нічого не проси. Тільки подякуй. Я також дякуватиму, але не в храмі. Бо якщо зайду, то про це можуть довідатись у фортеці, де на мене чекають.
Сава поклав на тацю монету, що її дав Потурнак, і припалив дві свічки — за Микиту й за Стецька, тоді став навколішки, але що казати Всевишньому, не знав. Перед внутрішнім зором його промайнув увесь шлях, починаючи від татарського полону й аж до постоялого двору в Акермані. Із завмирання серця він спостерігав у сінешнє віконце, як гарцювали на подвір’ї коні трьох яничарів. Вершники мали великі білі чалми й плащі, під якими вгадувалися червоні ватяні халати. Те, що один з них казав, скидалося на рикання звіра, а Петро, який перед ним стояв, нагадував заклинача того звіра. З обличчя яничара зійшла лють. Скоро всі троє покинули постоялий двір... Над ними справді досі була десниця Батька Небесного, яка спочатку вивела їх зі сплюндрованого Сінопа, а потім привела на невільницький ринок у Стамбул, де він знайшов те, чого так спрагло шукав. Якась сила попереджала їх про лихо й прибирала з їхнього шляху чорні камені, об які вони могли спіткнутись. "Чому така милість до нас, Боже?" — запитав подумки Сава. "Тому, що тобою рухала любов, а не прагнення наживи чи помсти," — відказало йому щось його ж — Савиним голосом. На мить він заплющив очі й побачив себе у храмі Софії в Константинополі , тільки там не пахло ладаном і звідусіль чулися чужомовні молитви. Йому здалося, що поміж люду він угледів і Оникія. "Боже, — йойкнуло всередині, — але ж нам і характерник сприяв, а він нечистий!" Щось важке піднялося в свідомості Сави, ніби всі гріхи роду його спливли на поверхню. З тим він поспішив покинути храм.
Потурнак очікував за парканом церковного подвір’я.
— Від тебе пахне ладаном, — сказав, принюхавшись. — Ходімо, покажу, куди матимеш тікати, якщо зі мною щось станеться.
Вони вийшли на околицю міста, а тоді пішли дорогою вздовж лиману. Це був шлях, що ним приганяли худобу в Акерман.
— Тут Буджацька орда господар — ногайці, — озвався Петро. — Там, — він кивнув на північий захід, — Молдавія. Дорога ця приведе до гирла Дністра і далі — вглиб Молдавії. Немало люду тамтешнього по-нашому тямить. А головне — турка не люблять. Там і знайдеш прихисток.
— А дівчата!?
Замість відповіді Петро сягнув у кишеню й витяг жменю золотих дукатів.
— Викупиш їх за ці гроші.
— Як я це зроблю, коли мене знають як твого раба?
— Не знають, а бачили, всього один раз, із запнутим обличчям. До того ж один тільки чоловік — господар постоялого двору. Якщо ж ти уберешся в інший одяг, поголиш бороду й вуса, то й він тебе не впізнає. Рабів тут не запам’ятовують. Видаватимеш себе за купця-уруса, який прибув щоб домовитися про постачання збіжжя.
— Я не тямлю по-їхньому.
— А ти думаєш, що наші купці знають арабську граматику? — Потурнак побрязкав монетами в кишені. — Ось мова, яку тут усі розуміють.
Петро спинився, а тоді повернув назад, у містечко. На базарі він розшукав лавку міняла й розміняв кілька срібних дукатів на куруші.
— Це тобі гроші на дорогу, — сказав. — Ага, золоті нікому не показуй — то скарб. За них і вбити можуть.
Петро роззирнувся: базар був великий і багатолюдний. Більшу його частину займали фури ногайців, для яких Акерман був столицею орди, немало стояло двоколісних возів перекопських татар — здебільшого навантажені лантухами з сіллю.
Петро спинив погляд на великому возі обвішаному барвистими килимами й одягом, попрямував туди. Сава поплентався слідом, як і належить рабові.
— Буна дзіва! — привітався Потурнак до власника воза.
— Буна... — відказав той, не приховуючи подиву, адже до нього звертався його ж мовою турок, до того ж у зеленій чалмі, яка свідчила про високе духовне чи світське становище.
— Мушу одягнути свого раба, шановний, — провадив Петро молдавською. — Мерзне сарака.
— У що ти хочеш його убрати, чоловіче? В кожуха чи у ватяний халат?
— У ватяний. Тільки товстий.
Молдаванин розв’язав великого клумака й витяг ватяний одяг.
— А примірь-но, рабе, — сказав Петро турецькою
Одяг виявився теплим і довгим, по кісточки.
— Он я бачу ще теплі штани, постоли й шапку. Витягуй і їх.
Петро зажадав ще торбу, в яку все поскладав і, не торгуючись, розплатився.
— Буна димінаци, — відповів на прощання господар, не приховуючи радості від щедрої виручки.
На заході за базаром виднілися великі загони для худоби — овець, коней, корів. Господарі тварин стояли біля татарських кибиток, голосно сповіщали про свій товар. Біля однієї такої лавки Петро купив в’яленої баранини й коржів.
Коли вони опинилися на дорозі, звідки до того прийшли, Петро сказав:
— Чимчикуй, братику, до гаю, що попереду на березі лиману. Пообідай, перевдягнися. І забудь, що ти раб. Постоли й шапка робитимуть тебе схожим на молдованина. Халат виказуватиме в тобі турка. То нічого, що в тебе сині очі й русяве волосся. Поміж того племені таких немало. До тебе ставитимуться з недовірою і ті, й ті. Що нам і треба. Блукатимеш по базару, по місту, до всього придивляйся. Надто до молдавських купців. Можливо, нам доведеться пристати до якоїсь із їхніх валок. До постоялого двору, де дівчата, не наближайся, а спостерігай від мечеті. Звідти його добре видно. У фортеці я буду до присмерку. Перестрінеш мене. Якщо ж не з’явлюся, а натомість приїдуть яничари — втікай... Ага, мало не забув. Наталка все знає.
Сава обурився:
— А чого ж ти мені забороняв відкривати лице!
— Приблудо, поведінка людини тільки тоді природна, коли вона підкоряється порухам її душі.