Ж. Смикальська взяла філіжанку з непідробною грацією і відставила мізинного пальчика, який по-особливому скривлювався, — і про це мені свого часу розповідав Микола. Комп’ютерна Діва помітила, що я витрішкуюся на її пальчика, і сказала цілком невинно:
— Це в мене такі мізинці, — і показала два гачечки, хронічно скручені, отже, річ не в елеганції, а в фізичній ваді.
Пили каву (яка, з’єднана з коньяком, і справді бадьорила), беручи по черзі лущені горіхи, яких було б досить для дитини та й то малої, і мовчали. Я ж збагнув, що пиття кави для Комп’ютерної Діви — ритуал так само урочистий, як і поїдання мікробутербродів. Усі ці розписи звучать трохи неподобно до ситуації, виглядає, ніби іронізую. Насправді ж не іронізував, бо ватяні клапті в моїй утомленій голові, не очищеній коротким сном чи, радше, забуттям на балкончику, не зникали, а поперетворювались у купчасті хмарки, які часом пливуть синім небом. З однією, правда, різницею, що небо моє цього разу було не синє, а чорне, і все довкола ставало чи нагадане, чи помисливе, чи химерне, чи злудно викривлене — очевидяки, знову-таки через утому і психічне утяження, що його мав під враженням смерті найближчого приятеля.
І тут Ж. Смикальська раптом заговорила — майже пристрасно, а майже тому, бо все-таки враховувала незвичність ситуації, в яку потрапили:
— Дуже страждала після того, коли не захотіли мене прийняти й фактично прогнали. Почала читати ваші твори, зокрема й спогади прочитала. І збагнула, яка була нерозважно дурна й легковажна. Тепер ви мій улюблений письменник… Допоміг у цьому й Микола, навчивши, як треба вас читати й розуміти. Я йому дуже вдячна.
— Це коли вдруге зійшлися? — спитав я.
— Так, — твердо мовила Жанна. — Він мені й давав ваші книжки, в нього їх ціла колекція, а ще й з автографами.
Був уражений цим одкриттям. Випадало, що саме тоді, коли ми майже не зустрічалися, за моєю спиною й творилася ця мила змова. Можливо, під упливом цілковитої вичерпаності, хмар у майже капустяній голові й під тиском тягаря, що його ніс, я несподівано зворушився, хоч окремих речей і не розумів: яке значення мало те (хоч став улюбленим письменником Комп’ютерної Діви), що книги були з моїми автографами? Але, очевидно, в жіночій логіці є особливі вихити, які нам, особам протилежної статі, годі збагнути. І я б, може, не зворушувався б, коли б не звістка, що Микола, який ставився до моєї письменницької пристрасті не без іронії, а часом і надмірно критично, не тільки, як виявилося, читав мої твори з інтересом, а й зміг навчити, як їх розуміти, близьку собі особу, хоча ніколи своїх розширених вражень щодо прочитаного не виповідав. Дивні речі трапляються під цим небом!
6
По тих посиденьках домовилися: оскільки нам треба трохи спочити, спатимемо по черзі: спершу я, тоді вона — на Миколиному ліжку; звісно, постіль вона перестелить. На моє галантне заперечення Жанна заявила, що вона, на відміну від мене, жайворонка (знала й таке), сова і звикла вночі, як визначила, "товктися", отож можу поспати три години, тоді мене розбудить і спатиме сама — потому побачимо: як вийде. Не згодитися не міг, бо очі падали і я вже переставав сприймати довколишні речі. Навіть коли дивився на співрозмовницю, знову уздрів не її, а козу, яка сидить на стільці, надмірно випроставшись, тримає в ратичках недопиту каву (свою я давно допив) і дивиться вологими очима, щось і помекуючи, а що саме, розібрати до ладу не міг. Вряди-годи коза прикладає філіжанку до вуст і відковтує краплину. Ні, мені конче треба було хоч трохи спочити. Зрештою, кава в кози була не так допита, як відставлена (зирнув у її філіжанку й побачив — наполовину); коза встала й поцокотіла ратичками до кімнати, байдуже, що в Миколиних капцях, — це могла бути звукова ілюзія, — очевидно, перестеляти постіль — з тим, напевне, була освоєна. Я ж сидів, як то кажуть, "роздираючи очі", а ще й неймовірно роззявляючи при позіханнях рота.
Коза випростано постала у дверях і мекнула:
— Постіль послано!
Я ж, хоча й був напівпритомний, усе-таки спробував удати з себе джентльмена:
— Поспіть ви, — сказав, ледве провертаючи язиком. — Я ж ляжу тут на підлозі.
Тоді впало у вічі, що коза має святенницьке, чи девотське, обличчя, якщо в кіз може бути обличчя, а очі переповнилися риб’ячим холодцем, який помалу перетворювався на розігріту юшку.
— Але ж я боюся! — викруглила очі.
— А я не маю боятися?
— Звісно, — церемонно сказала Коза. — Має ж чоловік бути сильніший од жінки.
Аргумент істотний, тож я, щоб довести, що має рацію, звівся. Але похитнувся, вона ж миттю підскочила й дбайливо взяла під руку, відтак повела до ліжка, в яке по-материнському вклала, попідтикавши ковдру. І останнє, що від неї почув, уже не бачачи її ані козиного, ані людського обличчя, — печально тонесенький голосок:
— Спіть спокійно! Обоє спіть!
І я краєчком свідомості, яка ще тліла, почув наче плач або ж скорботне козине мекання. Ні, то було більше схоже на плач.
Але вже не мав снаги ані вимічати нелогічності в мові Ж. Смикальської (наприклад, ми домовилися спати по черзі на Миколиному ліжку, а вона боялася бути сама поруч із покійником), ані слухати її ляментації, бо відразу ж провалився під чорний лід екзистенції і каменем пішов на її дно. А вже там звівся й почав розглядатися, бо ще ніколи на це дно не потрапляв.
Довкола хиталася світло-зелена товща води; мимо проходили якісь постаті з волоссям, що стриміло сторчака, і з напрочуд круглими, ніби з вирізаними повіками, очима. Один із них наблизився до мене, і я пізнав, що це не один, а одна; більше того, виявилося, що зустрівся з жінкою з автобуса, яка мала обплутану дротиками голову — після того, як пережив забиття автом пса, — і яку прийняв за мойру, притому Атропос.
— Вибачте, — спитав чемно. — Чи зможу звідси дістатися в Абґрегацію[3]?
— Ви вже до неї дісталися, — зимно сказала Атропос, розплющившись, і я вдруге вразився, які дивовижно чудові в неї очі.
— І мені треба туди? — спитав, тицькаючи навмання пальцем.
Але її біля мене вже не було, тільки нудно й бридко вила російська попса, якої я в нормальному світі терпіти не міг. Отож пішов у напрямку, що його вказав собі сам, відтак вийшов на Суничну галявину, хоч жодних суниць чи полуниць тут не росло, радше це була ремінісценція з фільму Бергмана з такою ж назвою. Зрештою, саме до неї прямував, бо на ній призначено, як відчував, зустріч, правда, не знати з ким.
І тут побачив на краю Суничної галявини високу постать у фраці та з білою манишкою і з краваткою-метеликом, звісно, й у високому циліндрі — і це, безсумнівно, був мій приятель Микола Лико. В руці тримав за повідка, поцяцькованого бляшками, ні, не пса, а козу, в якої на лівій лапці поблискував золотий годинник, з шиї звисало бурштинове намисто, а ще й кулон із каменем, що нагадував сліпе око, а піддертого хвостика охоплювала вигадлива, схожа на бароковий вензель каблучка.
— Отже, ти все-таки не погребував, а прийшов, — сказав Микола. — Передали тобі мою записку?
— Так, — сказав я.
— Дякую, що опікуєшся. Я того не вартий.
— Ти мені друг, — мовив я. — А друзям належить взаємна опіка.
— Може, й так, — сумно відгукнувся Микола. — Вибач, що останнім часом перестав з тобою спілкуватися. Саме ця коза вивела мене в Абґрегацію — якось так вийшло.
— Хіба не знав, що може так вийти? — спитав я.
— Знав, — сумно відгукнувся Микола. — Вона, звичайно, трохи смішна, ця коза, але не полюбити її не зміг.
— І вона загнала тебе до Абґрегації! — сердито сказав я.
— Так, — просто мовив Микола. — Але я не шкодую… Захотілося ковтнути того зілля ще раз.
— Чого ж мене викликав? — уже менш сердито сказав я.
— Пам’ятаєш, якось сказав тобі: стережися цієї кози. І ніколи не вступай з нею в жоден стосунок. Казав таке?
— Так, — буркнув я. — І в жодні стосунки з нею я не вступав.
Микола Лико пильно мене розглядав, на його обличчі цвіла сакраментальна всмішка.
— Не вступав, але вступив, — повів тихо.
— Що таке говориш? — обурився я. — Мав її прогнати, коли прийшла провести тебе в останню путь?
— Звісно, ні, — мовив Микола Лико. — Все зробив і чиниш, як годиться. Але є один момент…
Замовк і ніби зніяковів.
— Що за момент?
— Бачиш… але не знаю, чи згодився стати моїм спадкоємцем?
— А коли б не згодився, то що?
— То все моє перейшло б не знати кому… Бібліотека, квартира… І це було б мені боляче.
— Хіба може бути боляче тому, хто не має почуттів та відчуттів?
— Може, — тихо сказав Микола Лико. — І вірю, що ти на мою пропозицію пристанеш, бо єдиний не вчинив мені нічого лихого.
— Я твій друг, — повторив. — То що за момент?..
І тут побачив фізію кози, яка мовчки слухала нашу розмову, зорячи на мене теплим, а може, хитреньким поглядом, тоді як на її губах розквітала таки хитренька всмішка. І мене почало коливати, ніби був склеєний із картону, а вода, в якій перебував, почала хвилюватися. І так само почав вигинатися мій покійний приятель та і його зовсім не покійна коза. І все довкола скаламутилося, а найбільш — у моїй голові. І збагнув, що треба вибрести з цієї води, хоча розмови ми так і не закінчили. Тим-то рушив на берег, а берегом і була кімната, де лежав у труні Микола Лико і де так безтямно й глибоко я заснув…
У вікна цідилося сумирне світло ранку, і я раптом збагнув, що проспав далеко більше, ніж три години, як домовлялися із Ж. Смикальською. А що мав запамороченого сном мозка, то почулося, ніби поруч хтось дихає. Злякано зирнув, але ні: крім мене, нікого не було. Сів, спустив на підлогу ноги й зирнув на труну. В ній витинався цілком незнайомий, ба чужий профіль, і я спантеличено зміркував, що сон не закінчився, а почався з тієї хвилини, коли під машину так фатально потрапив собака. "А може, й та подія зі сну?" — подумалося мені. Хоча ні: ноги твердо стояли босими ступнями на підлозі, а очі бачили вікно, що швидко світлішало, тоді як пальці рук упилися в біле простирадло, ще зі слідами складок, тобто свіже. Відтак безшумно звівся і, ступаючи навшпиньки, рушив у бік кухні, двері до якої були причинені. Обережно їх відхилив і зазирнув. На підлозі, зібгавшись у клубочок, спала на підстеленому килимку Комп’ютерна Діва. Вся кухня наповнилася ще нереальним світлом, яке вигравало на лакованих у червоне нігтях Ж. Смикальської.
І мені раптом здалося, що ця істота напрочуд самотня в цьому світі, як, зрештою, і я.