Срібне молоко

Валерій Шевчук

Сторінка 29 з 39

Зрештою, де їй, бідолашній, узяти розуму, щоб збагнути: оті її звіди, винюхування, висліди — це теж своєрідне стрибання у гречку чи до чужого городця, чи у грядку, тобто вони з Явдохою також одна сатана, тільки з обличчями, розвернутими врізнобіч, наче Янус, сказав би просвічений дяк Григорій Комарницький. Але Гапка вільних наук не навчалась, отож, коли б їй хтось таке сказав, хоч би й той блудящий дяк, вона, хоча й сама про те подумала, очі б йому видерла чи заплювала і не мала б жодного сумніву в своїй правоті.

Таке чудне освітив у її казанку сонячний промінь, котрий пробив дерево, а може, то був і не промінь, а спис архістратига, але той спис мало поранив її сумління, бо мала його також в інший бік наладноване. Ці думки мимохіть звернули її увагу до пономаревого подвір'я; ще не тямлячи до кінця, що там віднайде і чому це туди подивилася, Гапка вже йшла, підбігаючи й трохи підскакуючи, саме туди. Так бувало з нею завжди: спершу прочувала, вірила прочуттю, а тоді діяла, й завжди виходило їй на руку, принаймні помилялася зрідка. Отож підступила до Пошивайлового перелазу, і тут її гарно обгавкав знайомий уже нам Пошивайлів пес, який, коли б по-людському балакав, також міг би стати свідком в історії, котра тут оповідається, і саме цей гавкіт і пояснив Гапці, чому саме сюди пішла; еге ж, еге ж, подалася таки до цього пса, щоб він таки став, хай не по-людському, а по-собачому, її свідком супроти власної господині, раз із Пошивайлом їй каші не зварити. І саме слово "каша" й стало для неї ключем розуміння; пестливо заговорила до пса, засюсюкала, лагідненько заячала, аж так, що не вельми тямковитий собака перестав гавкати, очікувально подивився на це чудне подобенство, котре до нього приперлося, очевидячки пес запалив у серці надію: чи не захоче ця проява його нагодувати, адже через случай із панотцем господарі про це цілком забулися. У цьому собака не помилився, бо Гапка вигорнула з одежі вузлика, черпнула трохи панотцевої каші й поклала її на перелаза, навіть не побоюючись, що звірюка хапне її за руку. І пес жадібно ту кашу зжер, ще й захотів собі добавки, адже готувала кашу паньматка, а з її рук, як сама сповістила, все виходить найкращеньке, але мусив тяжко розчаруватися, бо біля перелазу Гапки вже не було, а її стриблива постать маячіла таки далеченько; при певних оказіях, як було вже з'явлено, Гапка вміла дуже швидко пересуватися.

Пес іще поблукав двором, намагаючись знайти хоч якісь залишки на додачу до щойно здобутого харчу, але нічого не знайшов; тоді йому в животі замлоїло, ніби проковтнув живу гадюку, яка там його й укусила, і, хоча був доста дурний, собачим відчуттям пізнав, що та проява підходила до нього зовсім не з добрими побудженнями. Отож пес, забивши хвоста між задні лапи, подався шукати цілющої трави, але в своєму городі знайшов тільки подобу такої трави, тобто була та тільки наполовину цілюща. Пожував і ковтнув зілля, і це трохи йому допомогло, але ненадовго, отож собака захотів вийти з обійстя, щоб пошукати справжньої трави, але в голові, кишках, лапах йому замлоїло, і він не пішов, а поповз, але далеко, туди, де та трава росла, дістатися не здолав, отож ліг, витяг передні лапи та й здох, не встигши побачити, як з-за тину висунулося кругле, наче місяць, бабське лице, розсічене посмішкою, і з очима, що сяяли, ніби зорі, хоча зараз був і день. Гапка дивилася на нерушно завмерлого пса довго, очевидячки вирішуючи, чи безпечно до нього підходити, але її певність нічим не порушувалася, отож ця правдолюбна жінка сміливо переступила перелаза, підійшла до собаки й турнула його ногою.

— Тепер певно знаю, — сказала вголос, — чого помер панотець.

І вона, не гаючи й хвилини, притьма подалася до отамана, щоб засвідчити цю страшну подію.

Отаман її й цього разу прийняв негостинно, але її тарахкотливу мову вислухав, хоча вуха його таки зів'яли й висіли, мов лопухи.

— Все сказала, бабо? — спитав отаман, намагаючись оживити зів'ялі вуха соком своєї розсудливости.

— А цього мало? — зчудувалася Гапка.

— Коли оповіла все, — сказав неквапно отаман, він зволікав, аби зметимкувати, як цю справу заладити, — то повтори, бо я твого торохкотіння не второпав. Тільки говори поважно, з толком, а не стрекочи, як сорока.

Гапка отямилася й повторила все з толком, розважно, отож вуха пана отамана дістали цього разу вільгу.

— А як доведеш, що пес здох від паньматчиної каші?

— Бачили, як брала кашу від мертвого панотця, Явдоха та Мокрина.

— Через це ти отруїла Явдошиного пса? — спитав отаман.

— Було чого! — багатозначно сказала Гапка, але не розкипілася.

— Чи бачив хто, як труїла собаку?

— Ніхто не бачив, бо не відала, що каша отруєна, — твердо повіла Гапка.

— А може, той пес здох не від того і раніше?

— Тоді давайте звіримо на вашому, пане отамане, — рівно й без жодного торохкотіння сказала Гапка. — Бо всю кашу пономаревому я не стравила. А свого пса, щоб звірити, як знаєте, не маю, його вбили, як ніби встеклого, таки ви.

І Гапка вийняла з одежі клуночка із рештками паньматчиної каші й показала їх отаману.

Це вже було "лице", і пан отаман задумався. Звісно, свого пса труїти не збирався, але справу цю замкнути годі. Зирнув понуро на осяйне, кругле лице цієї чортової, як подумав, баби і, хоч як хотілося прогнати її з-перед віч, але цього як урядова особа вчинити не міг. Тому гукнув гайдука і сказав, повільно цідячи крізь вуса:

— Піди-но, Степане й заарештуй паньматку за отруєння панотця. Чи судитиме її духовний, чи городський суд, то вже не наше діло, але свого урядового обов'язка маємо сповнити. І не барися!

6

Саме в цей час дяк Григорій Комарницький у сусідньому селі, задимівши довкола себе чимало простору, аж ледве з того диму проглядав, продовжував метикувати, тобто купатись у спогадових хвилях, запізніло витворюючи до своєї драми Пролога…

Він уже пройшов від села Сорочого до Воронина, а від Воронина до Синичого, а із Синичого мусив піти взимку, то, звісно, далеко забігти не зміг, щоб не пропасти між хуртовин та завій чи не примерзнути десь до засипаного снігом і покритого кригою шляху. Через це дістався до найближчого посілля — села Одудячого, саме того, звідкіля перейде згодом до Троянова, села злодійського та відьомського, а відтак упритул наблизився до свого Протазиса.

Цього разу йому пощастило, бо наздогнали його дорогою сани: господар згодився підвезти, а заодно довідався, що в Одудячому вчителя нема, бо попереднього селяни вигнали як п'яницю та заводіяку, отож там можна буде й зупинитися. А Одудячим їхнє село, охоче сповістив господар, зветься зовсім не тому, що там багато водиться одудів, а тому, що виробляють у ньому небувалі дуди, а ще й дудочки, котрі продають на ярмарках, бо дуд не продають, отож у насмішку їхнє село сусіди так і назвали. Він сам, оповів візниця, виробляє такі дудки, а на запитання Григорія, яка різниця між дудами та дудочками, візниця довгий час мовчав, а тоді сакраментально сповістив, що дудочки — це дудочки і не більше, а дуди — не те.

— А що? — спитав дяк Григорій Комарницький.

— Бачиш, коли на дуду заграти, то пташки злітаються, ніби підспівати. Є й такі мастаки до грання, що вміють скликати всіляке гаддя або й відводити його від села, а є, що від їхнього дудання корови ліпше дояться, а щодо кіз, — сказав цей майстровитий чоловік, — дуди ще не вигадали, так само й на дику звірину. Я, хоч і старався, але таки нічого не вийшло. Але коні, — сповістив візниця, — дуди слухаються.

І щоб доказати те, вийняв з пазухи якогось окоренка й почав грати. І справді, коні побігли від того швидше. Відтак заграв повільніше, і коні біг уповільнили.

— Оце так, як бачиш, дяче, — сказав чоловік. — А одудів у нас і в помині нема.

На те дяк Григорій Комарницький по-своєму втішився, адже й сам умів грати на лютні та на кобзі. Одне тільки, що ані лютні, ані кобзи не мав, а ще був, як знаємо, добрий співака, не кажучи вже про складання віршів та пісень.

— Одного тільки, пане дяче, в нас стережіться, — сказав чоловік і сховав дуду. — Дуже фіндюристе в нас жіноцтво, а ти ладний на обличчя, а ще, сказати б, свіжа кров.

грудях дяка від цього сповіщення похололо, але він сказав героїчно:

— Цього не боюся, бо заклявся не мати з білими головами до діла!

— Не зарікайся, дяче, — сумно мовив візниця. — У нас баб по сім за цибулю, а де чорт, сам, певне, відаєш, там і баба. Бувають і такі, що біля неї й по десять чортів сидить та ще й на дванадцять сідал гуляють. І коли мало, пане дяче, скажу ще й таке: біда бабу породила, а біду чортова мати…

— А чи не б'є тебе жінка, чоловіче? — прозірливо спитав дяк. На те чоловік сплюнув і сказав загадково:

— Жінка поб'є, а свиня з'їсть — все рівно! Але не зважай! Коли не слабкий до цього плоду, то й боятися нічого, хоча зароку на душу не бери. З нашим братом, мужем, усяке може приключитися!

То було вчасне остереження і по-своєму чесне, і коли б таке трапилось улітку, дяк би те Одудяче напевне б обминув, але жупанець, що йому віддала з плеча покійного чоловіка Хвенна, грів мало, тож дяк устиг добряче змерзнути. Тому махнув рукою й подумав: цей візниця, мабуть, од білих голів чимось тяжко уражений, отож про них не так розум його говорить, як ураза. А ще вимітив у мові візниці: надто часто згадує чорта, отож пильно озирнув його ззаду: а чи не до чорта підсів, адже відомо, що чорти й на дуду грають, і на скрипицю, і до жіночок ласо підтоптуються, не завжди й без успіху, тож радо того городчика ратичками й толочать. Але, сказати по правді, дяк не був аж такий забобонний, щоб у кожному візниці та дудареві бачити чорта, та й пильний розгляд у спину нічого на поміту не приніс.

Отак він прибув в Одудяче з візницею — звали його Максим Дударчук, бо й півсела тут були Дударчуки, а ще півсела — Дуди, і Дудники, і Дударі, а кілька родин — Дудчаки, отож тільки він один, потрапивши в те посілля, не носив подібного прізвища. Із тим візницею навіть потоваришував, бо Максим згодився навчити його мистецтва дудати, а Григорій — своєї пісні про комара та муху, бо, як виявилося, тільки в цьому селі її не знали, і це, мабуть, тому, що жили надто замкнутим, самодостатнім життям, навіть дівчат не приводили із сусідніх сіл, а шлюбилися тільки поміж себе.

26 27 28 29 30 31 32