Колись, ще студентом, він, на свій ризик, заповзявся підготувати статтю про юних наркоманів. Одначе до газетних шпальт стаття не дійшла. "Знаєш, старенький, навіщо загострювати увагу на окремих нетипових для нашого суспільства явищах? У цьому питанні нас не зрозуміють". Скільки не наполягав тоді Радомир, як не переконував, що явище поширене і що відповідальність він бере на себе — шеф був невблаганний.
— Так от, — продовжував директор — учитель той мало не на колінах клявся перед педколективом, що він не робив цього, благав Жлу— дова відмовитися від своїх слів. Але це тільки підбадьорювало хлопця. Ще через кілька днів Жлудов підкинув у портфель нещасного педагога китайську авторучку літньої вчительки і через іншого учня "підказав", хто "позичив" у неї подарунок внука, курсанта морехідного училища. Ручку, звичайно, виявили, вчителька була гостра на язик, здійнявся скандал... Одне слово, коли через вісім місяців, цей учитель звільнявся від нас, це вже була не особистість, а щось зацьковане, жалюгідне, цілком деморалізоване. Серед вихованців цієї школи схильність до жорстокості не дивина. Але навіть найстарші педагоги не пригадували, щоб у стінах її з'являвся такий витончений моральний садист. Розумієте, моральний? Ні до якого фізичного насильства цей здоровань ніколи не вдавався.
— Зрозуміло.
— Так от, Вандевура ще страшніший за Жлудова. Страшніший, тому що він при посаді, а ще тому, що його моральний садизм замішано на демагогії. Але так само, як і Жлудов, психічно він цілком нормальна людина. Винахідливий, нахабний і цинічний. Садизм його теж, по суті, є найвищим проявом цинізму. Тільки не вважайте, що пліткую про колегу, — раптом спохопився директор. — 3 вами першим і останнім говорю про це. Та й то тільки тому, що ось уже другий рік почуваюся "жертвою Жлудова".
"Жертва Жлудова"! Ще один термін? Цікаво було б розшукати цього Жлудова. В яких сферах відшукує він свої жертви в ці дні?
Як на те, на сходах Осначеві зустрівся Вандевура. Тепер він був уже не в своєму традиційному — чорному, а в якомусь світлому, в широку блакитну смужку, але теж досить елегантному костюмі. Проте змінити Маркіян Маркіянович міг тільки костюм, а не розсічене підборіддя, яке довелося заліпити пластирем.
— Ви діяльна людина, Маркіяне Маркіяновичу, — стримано проказав Радомир. — Вже й перевіряючого вчителя привезли. Дивовижна оперативність.
— Моє вшануваннячко, — хижо посміхнувся Вандевура. — І моліть бога, що тільки перевіряючого, а не слідчого. Молодість вашу пожалів, не захотів доводити справи до суду.
— Ви не мене, ви репутацію свою пожаліли. Знаєте, що, якби дійшло до суду — спливло б чимало такого, про що вам не хочеться згадувати навіть уві сні. Не кажучи вже про суд. І з минулого, і з сучасного. А головне — завуча, якому, вибачайте, набив морду журналіст обласної газети, директором школи вже не призначать. Просто не наважаться. Саме це і зупинило вас, Маркіяне Маркіяновичу. Хоча, мушу визнати, я теж повівся неінтелігентно. Вибачаюсь.
— Потрібні мені ваші вибачення! — холодно скипів Маркіян Маркіянович.
— Моя справа — вибачитись. Згоден зробити це й при свідках. Не бажаєте?
Вандевура знову хижо посміхнувся і хотів пройти повз Оснача.
— До речі, про зраду Захара Шаблюка. Я знав одного його ровесника, який на колінах благав поліцаїв не губити. Але досить було одному з поліцаїв ляснути нагаєм, щоб він одразу погодився стати провідником загону фашистів. Через трясовину, до Кричинецького. І якби не Захар, що ціною свого життя врятував його і від смерті, і від тавра зрадника... Якби не він... Втім, що було далі — це вже вам краще знати, чи не так?
Гримаса, яка вималювалася на обличчі Вандевури, була гримасою людини, якій щойно разом із зубом намагалися вирвати щелепу. Він з острахом чекав, що Оснач скаже далі. Проте Радомир не мовив більше ні слова. Знав, що до одвертих, сповідальних розмов Вандевура все одно не звик. Та й не підніметься він до такої розмови.
ф ф ф
Прокидався Святослав Оснач довго і тяжко, наче виборсувався з трясовини. А коли нарешті відкрив очі, коли побачив над собою ясне полудневе сонце, що пробивалося поміж двома уламками хмар, наче поміж двома скелями, і пригадав, де він знаходиться, то ще якийсь час боявся навіть ворухнутися: раптом виявиться, що він уже в оточенні ворогів, у полоні, перед стратою. І йому захотілося назад, у сон, по-дитячому спокійний, безтурботний, зовсім не солдатський сон...
Уже повіривши своєму фантазуванню, заплющив очі, але так стало ще моторошніше. Гарячково помацав біля себе руками і, з жахом усвідомивши, що зброї нема, різко, мовби виривався із пут, шарпонувся і, звівшись на коліна, роззирнувся. Калюжка, посічені очерети, гільзи, розкошланий кулями курінь... І тиша. Ні голосів, ні пострілів... Тільки джміль пікірує на нього, наче літак-торпедоносець на полонену мілиною баржу.
— Старшина! — неголосно покликав Оснач, ледве видобуваючи слова з пересохлої, аж попеченої спрагою горлянки, — Романчук, старшина!
"О, господи, який старшина?! Кого ти кличеш?! — На колінах підсунувся до румунської пілотки, відвернув її боковину, витер спітніле чоло. Пілотку хотів відкинути, але подумав, що тепер вона ще може знадобитися. — Нема вже старшини, нема, — пригадував минулий бій, масажуючи долонями заспане припухле обличчя. — Ти залишився один. Останній. І гріш тобі ціна, якщо не зумієш пробитися в степ і пройти якихось півсотні кілометрів до лінії фронту".
Так, вирватися, пробитись, дійти... Саме для цього його, десантника, й готували. Він повинен уміти вижити в тилу ворога, вміти маскуватись, захоплювати зброю і пробиватися, пробиватися до своїх.
Пригинаючись, Оснач перебіг до куреня і побачив біля нього карабін. Святослав пам'ятав, що патрони з його магазина він забрав, але все ж таки відвів затвор. Пусто. "Нічого, — мовив собі, — Хоч якась, а зброя. Ну а патрони... патрони роздобудеш. Усе ще тільки починається".
Збадьорений цим припливом рішучості, Святослав обережно підвівся і, ховаючись за стовбуром верби, уважно оглянув берег. Здається, нема нікого. Тіло рибалки все ще висіло в зашморгу, і він сказав собі, що, пробившись через трясовину, обов'язково зніме його і поховає. Аби тільки там не виявилося засідки! Аби тільки... Втім, роздумувати було ніколи. З хвилини на хвилину на тому боці знову могли з'явитися поліцаї чи румуни. З новим провідником.
Ще раз оглянувши берег, Оснач закинув карабін за плече і, знайшовши одну з жердин, з якими вони перебрели сюди, пішов до Сатанинського броду. Ні, тепер він буде винахідливим і одчайдушним... Він здолає цю трясовину, відсидиться до ночі в плавнях і врешті-решт дійде до Дністра... Обов'язково дійде. Зараз Оснач почувався так, як може почуватися хіба що людина, котрій вдалося вирватись із камери смертників за півгодини до страти. О, яким завбачливим він буде тепер! Яким нестримним, яким одчайдушно безжалісним пройде цей відміряний йому долею шлях, щоб нарешті повернутися зі свого першого десанту.
Одначе щось сталося. Чи то за цю останню добу почав "блукати" Сатанинський брід, чи блукав він сам. Кілька разів Оснач провалювався в баюри так, що болотна каламуть сягала йому мало не до пояса, і рятувало його тільки те, що поблизу виявлялася купина, на яку йому вдавалося виповзти. А вже за острівцем з розтрощеною липою він свідомо вдався до ризику, помітивши, що з болота стирчить металевий приклад шмайсера. Як зброя опинилася там, цього Святослав зрозуміти не міг. Він не пригадує, щоб хтось із німців загинув так далеко від броду, та ще й по той бік острівця. Хіба що котрийсь із солдатів у відчаї пожбурив його туди.
Знову, вкотре вже, провалившись у баюру, Оснач усе ж таки зумів дотягтися до нього палицею і зачепити сучком за петлю ременя. А, видобувшись на брід, зумів відшукати дві залишені старшиною мітки, які дивом збереглися й, орієнтуючись на них, подався далі, на ходу очищуючи автомат од болота. Діставшись нарешті прибережних плавнів, Оснач вийшов на берег ліворуч того узвишшя, на якому стояла здичавіла груша, і кілька хвилин уважно оглядав місцевість. Три ланки літаків, що полетіли на Дунай, — це все, що нагадувало йому зараз про війну. Ні гуркоту гармат, ні стрілянини. Село наче вимерло. "Де Марія? — уже не вперше запитував він себе, хоча знав, що сидячи тут, над болотом, відповіді не знайдеш. — Що з нею? Невже схопили?"
Йому хотілося пошвидше добутися до хутора. Але тіло рибалки... Залишити його на поталу воронню Оснач не міг. А селянам фашисти, мабуть, забороняли знімати страченого. Ясна річ, забороняють. Хоча б на кілька днів. Якщо Марія врятувалася, ввечері вона обов'язково навідається сюди, побачить старого і... Святослав з жахом уявив собі,
як дівчина намагатиметься зняти страченого. Ні, цього не можна допустити.
Часу на те, щоб добре почистити автомат, у нього не було. Але Оснач усе ж таки вийняв зі ствола і з магазину всі десять патронів, поклав їх на пілотку, проти сонця, щоб підсохли, скинув бушлат і, пригинаючись, побіг схилом узвишшя до дерева. Йому залишалося зробити всього кілька кроків, коли з низини раптом долинули торохкотіння мотоциклів. "Невже знову рейд на острів?! — жахнувся він. — Невже здогадалися, що нас було двоє?"
Пригинаючись ще нижче, Святослав кинувся до зброї, схопив автомат, патрони і вскочив в очерет. Ледве він сховався за стіну стебел, як перший мотоцикліст уже заглушив мотор за кілька метрів од груші. Присівши навпочіпки, десантник бачив, як з коляски виліз офіцер і, вислуховуючи пояснення мотоцикліста, що зійшов з заднього сидіння, почав оглядати в бінокль острів та навколишні плавні.
Тим часом під'їхало ще два мотоцикли. Слідом за ними з'явилася група вершників. Один, судячи з форми, був румунським офіцером, з ним — четверо солдатів і двоє поліцаїв. Щойно вони спішилися, німецький офіцер відірвався від бінокля і, показавши рукою на тіло рибалки, наказав: "Прибрати цю падаль! Негайно!"
Скориставшись із того, що всі вони звернули погляди на страченого , Святослав заповз ще подалі в очерети і заліг у виярочку біля самого берега. Становище його здавалося безнадійним. Та частина плавнів, у якій він опинився, була невеличкою, досить офіцерові уважно оглянути її в бінокль, або комусь із солдатів підійти поближче, і вони одразу ж виявлять того, кого шукають.