Клац... Шипіння... Голоси! "Я Данило Жало, ветеран 955-го стрілецького полку, 309-ї стрілецької дивізії, 40-армії, старший сержант..." Згадав! Причому до найменших подробиць.
Був сонячний вересневий день, на небі ні хмаринки, на маківці Балико-Щучинської гори саме скінчився мітинг-реквієм, організатори запрошували гостей до автобусів. Я вирішив поговорити з кимсь із ветеранів — багатьох із них уже добре знав в обличчя з попередніх відзначень цієї події, і майже всі вони залишили свої голоси на моєму диктофоні. Мушу зауважити: діди й бабусі рік у рік говорили завчено, одне й те саме, ніби той текст диктував їм невидимий суфлер. "В ночь на 23 сентября, используя подручные средства, под шквальным огнем противника... вода кипела от снарядов и пуль, была красной от крови.". Всі мої делікатні спроби зіштовхнути їх з цієї протоптаної доріжки закінчува— лися провалом. Спочатку вони ніби й погоджувалися на такий сміливий експеримент, та після двох— трьох фраз, які й справді передавали драматизм і жахіття тих днів, затиналися, ніби перед ними відкривавсь інший світ — на межі життя й смерті. Дехто починав плакати, а хтось посилав мене під три чорти. Я зрозумів, що ті завчені військові дадзи— бао — форма захисту їхніх зранених душ від сторонніх втручань. Іще одне мене непокоїло — всі штатні спікери, які, мабуть, були визначені ще в радянські часи, походили з Росії — із Забайкалля, Зауралля, Далекого Сходу, а українці тут ніби й не воювали, хоча на гранітних плитах імена наших становили більшість. Став придивлятися до ветеранів. Ну, ось гарний колоритний дід, високочолий, схожий на мого улюбленого письменника Олександра Довженка, але ж у нього на піджачку лише дві медалі "За отвагу" і "За взятие Будапешта". А тут потрібен справжній герой. Ех, хай буде, що буде! Почав до нього пробиратись. А дід тим часом опустився навколішки перед плитою, перехрестився, притулився губами до золотого рядочка з чиїмсь прізвищем. "Здрастуй, Гришо...", — сказав ветеран. — Я ось тобі калини приніс, безсмертників і яблучок, пепінок, таких, як ти любив.". І поклав усе те на граніт тремтячою рукою.
— Вибачте, — промимрив я, коли той ритуал скінчився, — може, поговоримо?.
— Гаразд, але потім, у Монастирку, — погодився.
Ще один мітинг біля братської могили полеглих на правому фланзі Букринського плацдарму.
Ветеран повторив свій ритуал і там. Двічі поцілував одну з плит, поклав на неї пучечки калини і засушені безсмертники.
— Ох, як тут усе змінилося, навіть Дніпра не видно... Ходімо на Іван-гору, —запропонував дід. — Агов, бійці! Я тут з кореспондентом відлучуся на півгодинки, ви знаєте, куди. — гукнув він до ветеранів, що стояли купкою неподалік.
Я притьмом заскочив до їдальні будівельного технікуму, де був накритий святковий обід, прихопив зі столу пляшку горілки, сякої-такої закуски, попросив райвиконкомівського водія підвезти нас до Гори. Підйшли до краю урвища. Постояли. Краса невимовна. Звідси можна зазирнути аж за небокрай, щоб переконатися: Земля таки кругла! Я швиденько розклав свої трофеї на газеті. Скрутив "голову" "Столичній". Проте дід поліз собі за пазуху і дістав звідти пласку зелену пляшечку.
— Вибач, я буду свою змієвуху, це особливий напій для надзвичайних ситуацій. Над його рецептом я працюю майже півстоліття. Перепробував усі трави, які ростуть берегах Дніпра, переловив силу-силенну різного гаддя і комах. І наче вийшло. Тобі не пропоную, це зілля для обраних. За друзів моїх, за всіх безсмертників українських! — виголосив тост ветеран.
Випили, сидимо, мовчки дивимося у дніпровську далечінь.
— Може, по другій? — пропоную.
— А, сім бід — один отвіт, моя баба все одно не бачить, — махнув відчайдушно рукою.
— Я Данило Жало... — почув я нарешті... — Живу в Києві, але родом з цих країв, а точніше із Ржищева, — продовжував ветеран. — Було нас ще з дитинства четверо друзів, окрім мене ще Костик Нечай, Гриша Дудка та Сергій Хижняк. Чотири мушкетери, шукачі пригод.
— А хто з них отам, у Баликах?
— Гриша.
— А тут?
— Костя та Сергій. Якось недобре вийшло, що їх окремо поховали, але тоді там таке пекло було, та вже нічого не вдієш. Та ти слухай далі й не перебивай. Бідували, але з голоду не вмирали. Дніпро годував. Як тільки вилупились і почали повзати, батьки, котрі працювали в риболовецькій артілі, стали нас із собою на острови брати. Жили там, вважай, із квітня по вересень. Поки старші тягали сітки чи бредні, ми вудили чехонь та окунів, варили юшку, дуріли у воді, засмагали. Були наче ті мауглі із джунглів. А Дніпро яким був! Сила! Не те, що тепер, болото. Тьху! А тоді вода — чистий тобі кришталь, пісочок, як зайдеш у воду, аж хрумтить під ногами, а риби аж кишіло. Весь вилов рибаки мусили здавати в артіль, але ж хіба рибу порахуєш? Отож ми її варили, смажили, а також коптили й сушили, створюючи стратегічний запас на зиму. Ну, звісно, збували якусь дещицю жидам-спекулянтам, а ті потім її втридорога перепродували у Києві постійним клієнтам. Якщо дві-три щуки за тиждень ішло наліво, хіба це можна назвати криміналом? Я назвав би це незначним процентом на користь рибалки. От коли браконьєри добували кількадесят центнерів риби на тиждень поза артіллю — ото була шкода, і немала. І головне, вони весь час силкувалися ловити у ласих рибальських місцях, ставили там свої сіті, трусили наші. Через це виникали війни. Доходило до рукопашної, до убивств кривавих. Все те відбувалося на річці, вночі, тож кінці завжди ховались у воду — і їхні, й наші втрати. Одного ранку ми з Гришою, як завше, виглядали наших батьків, а їх нема та й нема. Вскочили у душогубки й нумо гребти до того місця, де сітки стояли, — жодних слідів. Ні сіток, ні човнів, ну, нічогісінько. Та й великою дурістю було на щось сподіватися, бо течія там така стрімка, що аж вітер у вухах свистів, коли пливли за нею. Кілька разів пірнули для годиться, покричали до лоз, берегів, кущів, чайок. У відповідь — тільки луна, що відбилася від гір, та чайчине "кого-кого". Пустили тоді свої човни вниз за течією у напрямку острова Зміїного, той знахидився якраз на шляху водного потоку, розрізаючи його, ніби криголам. Кажуть, у давнину там Змій мешкав, дехто з місцевих п'яничок твердить, що він там і досі кублиться, мовляв, на власні очі бачив. До його берега завжди прибивало різні штуки — розбиті діжки, човни, ящики, утоплеників. Ніби збирав з людей подать за рибу і воду. Страшне було місце. Всі його обминали десятою дорогою. Але відчай утрати притлумив усі інші страхи. І справді, у лозах, під берегом знайшли дві напівзатоплені довбанки, перевернуті догори пробитими днищами. Стали на повний зріст і з жахом дивилися на них. Чутливі до будь-якого шереху чи сплеску, ми, однак, не почули, як поряд опинилися човни решти рибалок. "Хлопці, а ну мерщій у табір, ми тут самі, — наказав Василь Нечай і став стягувати із себе сорочку. — Я кому сказав!" — гаркнув, коли побачив, що ми не зрушили з місця. Незчулися, як опинилися на березі, упали обличчям на пісок, щоб не бачити, що коїться біля того клятущого острова. Наступного дня наших батьків поховали. Зійшлося мало не все селище. Обох поважали...
Всі знали, чиїх то рук справа — Оникія Короста, бригадира браконьєрської ватаги, який сам проговорився про це якось сп'яну. Але слів до діла не пришиєш, а якби хто й спробував, то навряд чи взяв би харцизяку за жабри: той постачав сомів прокуророві й начальнику міліції. Під час зустрічі зі мною чи з Григорієм Оникій вишкіряв свої жовті ікла та по-змовницькому підморгував: "Якщо твоїй матері скучно, я можу її провідати, ги-ги-ги...". Проте на дні його каламутних очей читався страх. Бо знав старий дніпровський покон: за смерть — смерть. Для рибалок помста — свята справа. Якось ми змовилися десь його підстерегти і... самі не знали, що далі з ним робитимем. Рватимемо, кусатимемо, видряпуватимемо очі... Пізно ввечері дочекалися, коли він повертався напідпитку із чайної, і накинулися, ніби цуценята на вовка. Четверо проти одного смаленого вовчиська. Я й досі пам'ятаю, як хруснуло під зубами волохате вовче вухо, як той звір заревів дико, як розлетілися ми навсібіч, коли струсонув своїм могутнім тілом...
Нас усіх тягнуло до науки, до книжок, але вступив до педтехнікуму лише Гриша. Тільки йому вистачало сил ночами працювати на пристані, розвантажуючи чавунні чушки, цеглу чи кавуни, а вдень навчатися, ми ж продовжували працювати в артілі. Але вечорами все одно збиралися, ходили війнами проти інших кутків, а ті, своєю чергою, проти нас. Грицькові не було рівних у кулачному бою, міг одразу взяти на себе двох або й трьох. Рухливий і невловимий, наче тінь, але не жорстокий. За це його поважали навіть супротивники.
Але всіх ураз примирила війна. Стояв похмуро посеред площі величезний натовп і слухав повідомлення Інформбюро. Ми ж одразу всі четверо подалися до військкомату. Просилися в одну частину. Військовий комісар Герасим Левченко почухав за вухом червоним олівцем, зиркнув на нас з-під своїх ведмежих брів і кивнув: "Ладно...". Він був нашим боржником. Рік тому виручили його сина Льоньку з халепи, в яку втрапив, коли проводжав на Маківщи— ну свою пасію, найпершу ржищівську красуню Вірку Задорожню. Обступили їх на мосту маківські, дівці надавали ляпасів, потягали за коси, щоб не плуталася з комісарами, а Льоньку могли б і затоптати ногами та скинути у воду. Поставили його на коліна, розвернули у бік руїн старовинного костьолу. "Молись, червона шкура..." А тут ми... Льоньку ми й самі не любили, але коли гуртом на одного — це було якось не по-дніпровському, не шляхетно. Якщо раніше чухали кулаки від нічого робити або ж щоб просто помірятися силами, то цього разу для бійки був добрий привід — захист слабшого і хизування перед красунею, в яку було закохане мало не півселища. Ну, звичайно, ми — мушкетери короля, а це гвардійці кардинала, а Вірка — пані Бонасьє, а може, навіть і королева. Билися ми тоді з особливим натхненням, ворога зім'яли, розсіяли, змусили драпати. Сергій провів Вірку додому і робив це потім щодня — ніхто не смів його чіпати. "Ладно, мушкетери, хай буде по-вашому", — стукнув Левченко кулаком по столу, ніби суддя молотком. Зрештою, йому ця послуга нічого не коштувала, не на курорт же він нас відправляв.