Яблука з райського саду (збірка)

Окрім сторо­жа там нікого не було, тож митці зауважили йому, що то непідхоже місце для такої літератури.

– То пусте, – усміхнувся той. – А от на горищі в нас лежать такі справжні книжки, що, бігме, ціни не складеш.

Полізли вони туди, а там виявилися цілі купи давніх видань з дереворитами.

З жахом довідалися вони, що ці експонати не інвен­таризовані.

– Бігме, про що то ви? Ці книжки заховали колись од енкаведе, і щоби їх хто тоді інвентаризував? Та борони Боже!

Вони перефоткали титульні сторінки, а, приїхавши в Київ, передали на диску Сашикові для консультації. Той в своїй бібліотеці їх показувати не став, а хутко оформив відрядження і подався в Косівщину, там недорого пере­купив раритети, а, приїхавши назад, доповів, що тамті книжки аніякої вартості, на жаль, не складають... І все б гаразд, але електронні фотки титулів помилково розмістив в Інтернеті разом з краденою порнухою, і доки схаменувся, титули раритетів зацікавили багатьох ціка­вих не лише до порнухи знавців.

Так, що він мимоволі пов'язав між собою обидві ха­лепи.

– Пасуть, – подумав він не про високогірних пас­тухів. – Залягти, – вирішив він замість "утекти".

... Він знову протер свої червоні потомлені очі, потім лупу, й повільно втупився в Сальватора Далі. Спочатку довго вивчав дрібні деталі, шукаючи нетривкі відмінності між сюром та гіпером, Надя вже двічі встиг­ла роздягтися, клянучи овулятивний свій період.

"Зараз витягне кляту довгу люльку", – мало не чор­тихалася вона, бо довгу не в значенні цибуха, а трива­лості куріння, доки не зачула духм'янощі чистого "денхілу", які потроху попливли, перетворюючись на кавали диму.

"Чи не вплине нікотин на майбутній плід?" – поду­мала так голосно, що злякалася, чи не вголос?

Нарешті одклав люльку й повагом торкнувся її.

Все почалося, як завжди на кріслі, так рвучко, і вона боялась, що все на столику й закінчиться, однак, певно, "денхіл" почав діяти, час-від-часу червоний погляд навер­тався на розгорнутого альбома з "Портретом Гали", й рвуч­ко й стомлено заплющувався, що Надя знову починала ос­терігатися, що він випередить сам себе – але ні, щось на ньо­го накотило, повільне й нестримне, в лискучих поверхнях піаніно млосно заломлювалися їхні плинні рухи, воно, на­решті, рипнуло, аж Надя одразу двічі спалахнула, наче ота, репродуктована чехословацьким видавництвом, жирафа.

В неї був час отямитися, адже Сашик любив каву в білих зернах, смажених на мідній пательні до брунатних крапель, молоту лише ручним млинком, й заварену в ок­ремій джезві а потім перелиту до сухої, розпеченої, тим часом він в кімнаті шарудів папером, і в Наді враз завмер­ло, все, окрім овуляції: чи не надихне його сюр знову?

Однак, вийшовши з кухні, вона побачила, що він одягнутий, так і застигла з кавою.

Потер очі:

– Стомився, – й затулився чорними окулярами.

– А кава? – показово вдихнула аромат.

– Я їду.

– Куди?

– Надовго. Дуже надовго.

Вона оніміла.

Але він вже стояв, обсмикуючи жакет. Урочисто взяв до рук, попестив супер на альбомі Сальватора Далі і поштивно поставив на книжкову поличку. Щасливо посміхнувся до нього й рушив до дверей, так, що вона мало не кинула каву, але встигла поставити на столика, підбігла, уткну­лася носом в прокурений його піджак і щосили притислася. Щільно, що встигла відчути на спині його щось за­сунуте ззаду в брюки. Він сіпнувся, намагався звільнити­ся, але вона задерла поли й витягла звідти Сальватора Далі, правда, без суперобкладинки.

– Що це? – шепотіла вона, доки не збила альбомом чорні окуляри. Він тупцяв і дивився на неї, наче крізь побільшувальне скло.

Нестямно перевела погляд на полицю, де вилискува­ла суперобкладинка того ж альбому, підскочила, вхопи­ла, здерла з книжки й під ним постала назва:

"Суриков", так несподівано постала, що прочитало­ся, як "Сюриков".

Переходом

Нарешті Миха вигадав чудовий спосіб порушувати правила вуличного руху. Бо він знайшов старе синє бать­кове пальто, приблизно таке, як і регулювальників. З шо­коладних обгорток він змайстрував ефектні доволі пого­ни, картуза склеїв з дитячого набору кольорового карто­ну. Паличку ментівську він змайстрував так: натягнув смугасту хіпову панчоху на качалку. Чоботи позичав у двірника. Річ у тім, що в нього батьки – спадкові алко­голіки, тому чекати од нього можна чого завгодно.

Бо наша вулиця надзвичайно довга, і щоби потрапи­ти навпроти в перукарню, треба було чимало обходити аж до переходу, а перукарня звабно й спокусливо стоя­ла саме навпроти нас. Отож Миха брав незначні гроші на штраф, порушував, розплачувався з постовим, і йшов спокійно до салону, де довго із задоволенням чепурив­ся. Однак хутко настали часи, коли штрафи стали до­рожчі за перукарню.

Тому ми знайшли таке гарне місце біля майдану, де сходилося по шість регулювальників, а також запрошу­вали друзів, приводили й знайомих. І хоча там не було й натяку на перукарню, не біда – справа в тому, що вартість її зросла набагато більше за штрафи, отож Миха тепер сам стриг себе перед дзеркалом, чудово імітуючи ментівську зачіску, кілька пасм він зберіг і склеїв, аби відтворювати відповідні вуса.

Усі, затамувавши подих, споглядали, як він неква­пом, діловито порушував на очах у його охоронців, а потім аплодували, особливо раділа малеча з сусідніх вікон, оченята просто палали дисидентським сяйвом – вони ж діти, й тому з першого разу розкусили нашу гру, нашу хитру витівку.

Порушував ще, потім йшли на зекономлені гроші до генделика й там обговорювали зроблене, й міркували над майбутнім. Тобто кожен з нас, перевдягтись, також по кілька разів учиняв маскарад, отак минав цей прекрас­ний чудовий насичений день.

Після чергової акції я допомагав Михові перевдяга­тися, там, в парадному нас й заламала міліція:

– На гарячому!

– Перевертні в погонах!

– Во, суки, попалися! – на зап'ястях ляснули "брас­лети".

– Ви прекрасно розумієте, що на вас чекає, – гово­рить їхній керівник, за його спиною висить портрет його керівника, такий же суворий. – Бо не було ще такого по­рушення правил, яке б не було повністю розкрите. А от у вашому випадку це не було простим випадком, ні, це бу­ло демонстраційне знущання.

– Та ми більше не будемо, – Миха скривився дуже гірко, що в нього відпали вуса.

– Та це перший раз, – каявся я, намагаючись не гля­нути в куток, де купою лежить ота клята одежа, тобто ре­чові докази.

Начальник ще раз з огидою озирає нас і урочисто натис­кає кнопку. Портрет позад нього ховається, постає екран, там постають усі наші подвиги – усі чотирнадцять штук.

– Отже, панове, – голосом Шерлока Холмса гуня­вить він, – відпиратися марно.

Дивно, але цієї миті я думав так само. "Невже регу­лювальники, гади, вміють читати думки?" – лякався я. Особливо про те, що й цю думку прочитано. Однак буває ж просто збіг? Бо на екрані я їх не побачив.

– Ви за нами давно слідкуєте? – не втримався Миха.

– На жаль, ні. За такими як ви треба було пильнува­ти з самого дитинства, а ми вас чомусь тоді прогавили... Ну, що, маскараднички? – він вимикає екран. – Знущатися з органів? Артісти... Будемо сідати в тюрягу, чи за­платимо штраф?

– Яка сума? – шепотить Миха.

– П'ятсот монет, – зводить догори брови той.

Я радію. Я міркую, що таки зможу назбирати стільки, однак чим потім віддавати борги?

– Та я б не хотів, щоб ви думали про міліцію погано, – він встає з-за столу, одмикає на нас наручники, – у вас є невеличка можливість уникнути штрафування. Ба, навіть зможете трохи заробити.

Ми з Михою перезираємося й озираємося.

– Річ у тім, що нам по депортації треба переправити до Бельгії за угодою п'ять, ох, дуже небезпечних ма­лолітніх злочинців. Карних. Це за міжнародною конвенкцією обміну правопорушниками. І от, за інструкцією для такого діла нам потрібно відповідно аж п'ять автоматників охорони. Це б, може і не проблема, хоча й доро­го коштуватиме, але й можна наразитися на великий скандал – світитися в західному світі нашим співробітникам та ще й в уніформі... Розумієте?

Я глипаю на Миху. Він теж не розумів.

– Ну, словом, – провадить далі начальник, – їхня пре­са побачить, причепиться, хто такі, як, що, й роздують потім бозна-що, підірвуть наш імідж, словом, ніхто з на­ших співробітників не наважується на це, бо потім поле­тять їхні чини, посади, однаково ж будеш винуватий ти. Може й мають рацію – адже таке не входить до прямих обов'язків регулювальника. – Мовчить. Зітхає. – А от вам – так пасує наша уніформа... Й головне – на вас ніякої міжнародної відповідальності, ви ж люди цивільні. Що скажете? Однак повторюю – ця справа – добровільна.

До Бельгії!

Бельгії ми не боїмося. Нас із Михою стримує інше: чи доїдемо ми туди живими, бодай цілими – бо малолітні урки – надзвичайно жорстокі, страшніші в цьому ділі навіть за дорослих бандюганів, бо ті хоча б іноді дотри­муються своїх законів, а ці ні, намагаються хизуватися своїм безпредєлом. У нас з Михою враз постають перед очима перекособочені дегенеративні татуйовані персо­нажі – їхати з такими, замкнутими в однім боксі?..

– Автоматів вам не дадуть, – ніби читає наші думки начальник, – бо ви ж люди, так би мовити, неофіційні.

Та й що ти зробиш з тими автоматами в тісному просторі? – читаю я погляд Михи. Тому він робить мені очима:

"Ні!"

– Так! – кажу я начальникові. – Згода!

"Ідіот" – очі Михи.

– Але ж оформлення документів... – починаю тягнути.

На що начальник заходиться довгим реготом:

– Ми їх вам оформимо, – він утирає сльози, зиркає на годинника, – за чотири з половиною хвилини. Парі?

– Вони нас попишуть, – шипить Миха, доки ми па­куємо валізи, – або просто порвуть кігтями! Шо, вони не знають, що їх везуть туди на пересадку органів?

– Яку пересадку? Що ти мелеш?

– А для чого ж іще?

– Дурню – Бельгія! Хоч одним оком глянути, хоч із вікна, хоч і заґратованого!

– Ти маєш рацію.

Це була неправда. Про загратоване вікно. Нам ще ви­писано три дні на оглядини країни, доки наших юних деліквентів перевірятимуть, оформлятимуть, ставити­муть на облік, тощо. Ми будемо вільно гулять.

– Якщо доїдемо. Вони нас порвуть, ідіоте, – бурко­тить Миха.

– А я б не погодився, якби мені тоді не прийшла одна думочка...

– Яка?

– Маскарад, Михо.