Й правильно не дали, бо Гончаря не трож.
Тося Гончара знала. Бо тоді ж була війна і в людей вже нічого не було, а лише краса вірності. Вона б пригадала свої ще шкільні твори про це, але Петя не дав:
— Потім підняли вони одного амириканця. Той сказав страшну річ, що союз пісатілів уже перестав бути міністерством літератури. Бо кабінет Римарука набагато меньчий, аніж тувалєт у якогось би нового руського. І правильно сказав, бо давно вже пора позменшувати цим гадам тувалєти!
Тося не втрималася й озирнулася тіснотою будки. Добре, що це не туалет і не кабінет, і вона посунула долоньку вище, з надією, що скоро Петько вибалакається:
— Тоді виліз один їх пісатєль і заявив, що українська література ще давно робила такі тіпи її, яких ніде, окроми неї, ни було. Але його перебив тут один такий, нєрвинний, і вони зчепилися. Доки хтось нєрвинного не обізвав провокатором, чи то він сам себе обізвав? Ни важно, бо то в них шуткі такі. Тут, Тосю, вокруг літератури такого цікавого много, що вона сама вже по собі й ни інтірєсна така, як то, шо про неї думають.
— А ти не боїсся, — Тося на мить одняла руку, — що вони обідятьця на тебе, шо ти їх пишеш на магнітофона? І щось тобі за це здєлають?
— Хто? — реготнув Петро. — Оці балакуни? Та шо вони мені можуть здєлать? Та вони мені должні благодарить, шо я хоч на пльонки їх фіксірую. Може, щось од них та й останицьця благодаря міні. Це коли пишеш яких бариг, то тоді опасно. Як узнають, то можуть і пльонку спалить, і балду одбить, як доберуться. Бо ти там у них щось почув. До такого, правда, шше ні разу не доходило... А ці? Та вони мухи ни обідять, вони навіть між собою погризтися як слід ни можуть. Бо вони боятьця: їхнюю літературу вже зліквідірували, а разговори про неї — ще ні.
Тося знала, що Петро хоробрий, і знала, що він любить, коли йому про це нагадують. А шо ж іще мужчині треба? От лише оці балачки... Хоча з іншого боку — скільки їх таких, мужичків, що ти з них і слова не витягнеш? Або ці, ще гірші — які лише про футбол та про футбол, хоч бери й сама в тренери записуйся. То, якщо розібратися, їй з Петром повезло: що вони працюють в одній організації. Яка, слава Богу, має такі тихі закапелочки, де й під час робочого дня можна нормально побалакати. Воно глянь, а вже й зміна кінчилася, вже й час додому йти. Зручно! І вона посунула долоньку вище, але Петро не відчув:
— Тоді виступив Кулик, якого вже вигнали з газети. Ти знаєш, що він сказав? Що наша література тоді вийде на мировий уровинь, лише коли вона відмовиться від самої себе, тобто, як він сказав, від про-він-цій-ності. Це він намікав на щось, но тут почала виступати одна дама, якої всі бояться, навіть вона сама. Бо я вже колись її писав, то вона нападає на всіх, даже на те іздатільство, де сама робе. Воно її за це й держе. Харчучка! Во як її зовуть, і вона обхарькать може любі ніспровіржімі авторитети, навіть ті, які в кирзових чоботях. Вона пожалілася, що зараз робиться все так, щоби усі нелюдські діла ставали для нас нормою. А людські — навпаки, ставали наче нинормальні. Це вона, навєрно, в очередях наслухалася. Бо призивала усіх там присущих писати про літературу мовою цих же очередей.
— Да, з цим важко ни согласицця, — муркнула Тося і посунула пальцями вище.
— Потом говорив Римарук, але не про тувалєти й кабінети, а про то, що хоч література й ни пичатаєцьця, однак її треба за це ву ще більшій мірі обсмислювати.
— Ну да, — посунулася ще Тося.
— Стой! Бо тут почала говорити ота писатільніца, яка воспєла секс. Як же її? За... За... їй-богу, як же її? Забужка! Но чомусь говорила не про секса, а наоборот. Що нимає масиву літератури, а що вона розбита на окремі такі камери, які навіть між собою не перестукуютьця. Я ни поняв: коли це вже їх по камерах розсадили, адже ще ж не було такой команди? І ще про те казала, що кожна така кучка вважає себе могучою.
— Це вона знову про туалети? — Тосю заціпило. Бо коли вона почула про секс, то одразу вирішила, що вже недалеко лишилося. Бо, слава Богу, Петя не поставив бутилку, а вона б ще далі одтягла ту мить. Яка може й не настати, бо робочий день все-таки не обмежений.
— А що ж вона хотіла? Канєшно ж — кучки. Жити в страні, де призидентом Кучма, то як же ж без кучок? Всі ждали, що вона розкаже ще щось. Може, про продолженіє свого роману...
Про секс? — задихала Тося.
— Но вона так і ни сказала, — одсунувся б Петро, але було нікуди. — Бо далі виступав той Леонід Фінбер, який позбирав їх тут усіх. Що даже прилічного фуршета їм ни пообіцяв. Но зато дуже недоволін був Шевченківською премійою, а требував, щоб іще зробить премій. Отут би я йому сказав!
Тося зіщулилася. Вона відчула, що, власне, уся Петрова промова й зводилася до цього моменту: що би він міг сказати усім тим розумникам.
— Я би їм сказав так: ви нашу організацію не любите. А, мєжду прочім, якби вона в часи Шевченка тоже могла усе записувать на магнітофони, то, може, ви б нам ще спасіба сказали за те, що єдино ми завпєчатліли його голос і донесли його до потомков!
І Петро з погордою повернувся до магнітофонів, який кожен поволі котив свої бобіни, намотуючи на них те, що зветься історією. Адже кожен з них шнурочками тягнувся саме до тих місць, де вона робилася.
— Ти бач, — говорив він, — їм наша організація не наравицьця. А хто ж, як не ми, видає найінтірєсніші газети? Видає й буде видавати шче луччі. Ще луччі од їхньой такой літератури, яку вже ніхто видавати ни буде. То нихай спасібо скажуть, що наші газети виходять їхньой мовой!
Тося зиркнула кутками й охолола:
"А що, коли мікрофони стоять і в цій будці?"
Але потім заспокоїлася думкою, що нехай! Адже все можна тут робити тихо — не обов'язково ж сопіти та верещати? Як це роблять усі ті, хто не чує за собою мікрофона.
— Чуєш, Петю, а оці мікрофони, — хотіла запитати вона його в лоба, але передумала. І: — чуєш, а хто на ту конференцію мікрофони тягнув?
— А ніхто й не тягнув. Тепер там Академія, а раньте було що?
— Що?
— Раньше, Тосю, там було політучіліще. То як ти думаєш, мог їхній актовий зал бути без нашово мікрофона? Якщо там навіть в тувалєтах вони є?
Тося почала сміятися. Незважаючи на те, що службовий цей день безповоротно минався, а їй ще треба було магазинами пробігтися. Ех, Петю, Петю...
— Мєжду прочім, — казав той, — ті гувалєти в політучилки набагато більші, чим кабінети в їхньой літературі.
Тося зітхнула.
— Так, — погодилася вона. — Тувалєти лишаються ті самі, мікрофони лишаютьця ті самі, й ми тоже лишаємося ті самі!
Петро здивовано звів до неї брови. Він зрадів, що Тоська так уважно слухала його й, бач, не марно.
— Й література лишається тою самою, — додав він.
__________________
Маленький
(Есей із серіалу "Колоніальні апокрифи")
Едвардові Родзянському
Це відкриття, розумієте ви? Відкриття, бо Пушкін ніколи не був педерастом. А що вони з ним зробили за це? Та ніхто в світі не здогадується навіть, яка це потужна міжнародна сила: привчені жити в постійній конспірації, вони накопичили стільки підпільних організацій в кожному місті; та в кожному селі, в кожній військовій частині, в кожному інституті, будь він навіть секретним. Бо вони ще секретніші. Це саме такі таємниці, про які ми лише здогадуємося, про рушійні сили. Багато хто посилається на Божу волю.
Пушкін перший повстав проти цього; між іншим, це вперше на папері засвідчив саме він; моносексуал, лише він здатен був утнути:
"Євген Онєгін".
Де "ген", родова ознака, є зворотньою алітерацією до слова "нєг", тобто "сластолюбець". Але тут йдеться не про нюанси філології, а про речі ще потаємніші, аніж творчість. Поет пише листа фон Геккерену, данському послу, де звинувачує того в причетності до світового гомосексуалізму. Геккерен тут же посилає свого торгпреда, убивцю, Дантеса, аби Поет вмовкнув навіки. Для чого б ще пасивний педераст Дантес утирався в довіру до сім'ї Пушкіних і одружувався — а це найстрашніше для гома — із рідною сестрою Гончарової? Ясно, аби наблизитися до своєї жертви на відстань пострілу. Лист Пушкіна до Геккерена тисячі разів перевидавався, але. Світова підерія має таку страшну силу впливу, що ще й досі кожен школяр вважає, що дантесового пістоля наставляв на мету... цар. Який зроду не був підаром, ні бодай бісексуалом; постріл пролунав, але ще швидше світова думка навернулася на ідею, що винуватий царат.
Саме тут криється таємниця падіння дому Романових, яких уже тоді прокляли педерасти й чекали лише слушного часу, щоби поквитатися за це.
— До Лондона заслано сексуально-крамольного Юсупова! — зраділи вони; оточили увагою й про всяк випадок збочили графа; тримаючи його, наче козирного валета, в прикупі; аби слушної миті він вислизнув із колоди карт на історичний кін, на якому вже Росія могутньо ставала на ноги. Кому це потрібно було із провідних країн світу, які ще на ноги не стали? Особливо стурбувалися підерали, які люто ненавиділи одну шосту суші за тверду мораль, яка базувалася на "домострої". (До речі, нам, русинам, чия мораль тримається на козацькому кодексі честі, де за мужолозство вирок був один — смертна кара, — нам треба в перехідний цей теперішній період бути дуже обережними, бо ми саме стаємо на ті ноги, на які свого часу не змогла стати Росія).
... А тим часом у Києві ставиться зовсім інший ганебний спектакль: в Михайлівському золотоверхому монастиреві архимандрит всія Расєї Іліодор поставив рубати дрова кого? Гришку Распутіна. Знаючи найкраще, що туди прибули інкогніто помолитися дружина царя. Гришка рубав дрова лише за умовним сигналом Іліодора, цей лунав лише тоді, коли "прочанка" йшла з молільні до трапезної. Тоді-то "старець" оголював торса й картинно цюкав колоду. Статуру він мав надто показну, адже був до цього хлистом і батогами сам собі вдосконалив її до завершеного рельєфу. Жінка, яка саме постувала, не могла не помітити персонажа. Який, наче випадково, саме цюняв під дровітню.
— Це є хьто такій? — зіграла в цариці німецька нерозбуджена кров.
— То є чудотворець, — улесливо прошепотів Іліодор.
Жінка з першого погляду помітила, що піп не бреше.
Ех, Києве, Києве... Золотоверхий ти наш. (Був би ти золотоверхішим воістину, якби масоно-московські орди не вивезли до Ленінграда перед тим усі твої мозаїки віковічні до Музєя русскаго іскусства, де всенький просвіщенний захід милується тепер ними, як виявом москальського духу.